Презумпція правомірності набуття права власності: практика КГС ВС

Цивільний кодекс визначає презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду при розгляді справи  № 911/1902/19.

Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, у тому числі на нерухоме майно, є наявність підтвердженого належними доказами права власності позивача щодо нерухомого майна, а також підтверджений належними доказами факт порушення (невизнання або оспорювання) цього права.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному позивачем.

Так, метою звернення позивача з даним позовом є захист набутого за його твердженням ще в 2007 році права комунальної власності на спірний майновий комплекс внаслідок передачі містом Ірпінь цього майна у власність територіальної громади міста Буча. Порушення свого права позивач вбачає в оформленні шляхом здійснення державної реєстрації у 2015 році речового права на спірне майно за територіальною громадою міста Ірпеня (в особі відповідача). Отже, за змістом заявленого позову між містом Буча та містом Ірпінь має місце спір про право власності на нерухоме майно.

Верховний Суд зазначив, що юридична особа публічного права (до якої належать обидві сторони даного спору) набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

У постанові від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині 1 статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.

У період з 2007 до 2015 року (тобто з моменту, з якого позивач вважає себе власником спірного майна і до моменту реєстрації права власності на це майно за відповідачем) законодавство, яким врегульовано порядок оформлення речових прав на нерухоме майно, неодноразово змінювалось, проте зі збереженням законодавцем загальних вимог щодо обов`язковості здійснення державної реєстрації речового права, тобто визнання правопорядком як завершальної стадії юридичного складу набуття особою права власності на нерухоме майно.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності. Близький за змістом правовий висновок неодноразово сформульований Верховним Судом, зокрема в постановах від 27.06.2018 у справі №   921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі №   909/472/18, від 29.04.2020 у справі №   911/1455/19.

Наведене є втіленням запровадженого в Україні у сфері обігу нерухомості «принципу внесення», в силу якого право, яке підлягає реєстрації, виникає в момент такої реєстрації. Відповідний правовстановлюючий документ (правочин, договір, акт тощо) є підставою для переходу до особи прав на нерухомість, тобто породжує відповідні зобов`язання з передачі майна, а безпосередньо набуття особою усіх повноважень власника (володіння, користування, розпорядження) відбувається в момент внесення до реєстру відповідного запису про державну реєстрацію отриманого речового права.

Судами встановлено, що позивач, стверджуючи про набуття права власності на спірний майновий комплекс ще у 2007 році, не надав доказів вчинення ним станом на момент звернення з позовом передбаченого чинним законодавством комплексу послідовних юридично значимих дій з оформлення відповідного речового права, які б свідчили про завершення юридичного складу набуття повноважень власника нерухомого майна, тоді як відповідач оформив та здійснив державну реєстрацію права комунальної власності на спірний майновий комплекс у 2015 році.

Верховний Суд звернув увагу, що в даному випадку між позивачем та відповідачем існує не вирішений у встановленому порядку (зокрема із застосуванням визначеного ЦК України механізму визнання права власності) спір про право власності на об`єкт нерухомого майна. Проте позивач шляхом подання даного позову намагається оспорити право власності відповідача виключно у площині здійснення похідних реєстраційних дій щодо майна. Зазначене з огляду на визначений законодавством порядок набуття речових прав на нерухомість та принцип диспозитивності господарського судочинства (стаття 14 ГПК України) унеможливлює вирішення такого спору судом по суті при розгляді заявлених позовних вимог.

У зв`язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову, оскільки Бучанська міська рада в межах розгляду даного спору не довела набуття у встановленому законодавством порядку речового права, на захист якого подано даний позов і що державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за Ірпінською міською радою порушує таке речове право позивача.

Що більше, задоволення заявленого позову без вирішення по суті спору про право власності між сторонами не тільки не матиме наслідком поновлення прав позивача, а й призведе до стану правової невизначеності щодо спірного нерухомого майна внаслідок вилучення з державного реєстру відповідного реєстраційного запису щодо власника цього майна, на базі якого функціонує комунальний заклад охорони здоров`я - міська лікарня. Це може призвести до негативних соціальних наслідків для мешканців населених пунктів, яких обслуговує відповідний заклад охорони здоров`я.

Нагадаємо, раніше «Судово-юридична газета» писала, що КГС ВС роз’яснив зміст поняття «стадія продажу майна».

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.