Які ухвали слідчого судді не можуть бути предметом оскарження в суді апеляційної інстанції: позиція ВС

Вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, викладено в частинах першій та другій статті 309 КПК України. Це ухвали стосуються:

• відмови у наданні дозволу на затримання;
• застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або відмови в його застосуванні;
• продовження строку тримання під вартою або відмови в його продовженні;
• застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту або відмови в його застосуванні;
• продовження строку домашнього арешту або відмови в його продовженні;
• застосування запобіжного заходу у вигляді застави або відмови в застосуванні такого заходу;
• поміщення особи в приймальник-розподільник для дітей або відмови в такому поміщенні;
• продовження строку тримання особи в приймальнику-розподільнику для дітей або відмови в його продовженні;
• направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи або відмови у такому направленні;
• арешту майна або відмови у ньому;
• тимчасового доступу до речей і документів, яким дозволено вилучення речей і документів, які посвідчують користування правом на здійснення підприємницької діяльності;
• відсторонення від посади або відмови у ньому;
• продовження відсторонення від посади;
• відмови у здійсненні спеціального досудового розслідування;
• закриття кримінального провадження на підставі частини дев’ятої статті 284 цього Кодексу.

Під час досудового розслідування також можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про відмову в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження або на рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження на підставі пункту 9-1 частини першої статті 284 КПК України, про скасування повідомлення про підозру чи відмову в задоволенні скарги на повідомлення про підозру, повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора або відмову у відкритті провадження по ній.

Чи можуть бути предметом перевірки суду апеляційної інстанції ухвали слідчого судді щодо питань, не передбачених чинним КПК?

Аналізуючи практику Верховного Суду  питання щодо правильного застосування норм кримінального процесуального закону, які містяться у ст. 309, ч. 4 ст. 399 КПК України, можна зробити наступний висновок: перелік ухвал, зазначений у статті 309 КПК, розширеному тлумаченню не підлягає.

Така правова позиція підтверджується постановою Верховного Суду від 18 жовтня 2019 року у справі №757/37346/18-к. 

Так, ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва частково задоволено клопотання адвоката в інтересах особи і встановлено строк в 1 місяць з дня проголошення ухвали для закінчення проведення досудового розслідування та за його результатами прийняття прокурором одного з передбачених ч. 1 ст.  283 КПК України процесуальних рішень у кримінальному провадженні за підозрою особи у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК України.

Київський апеляційний суд ухвалою на підставі ч. 4 ст. 399 КПК України відмовив у відкритті апеляційного провадження за скаргою прокурора на вищезазначену ухвалу слідчого судді, вважаючи, що рішення не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

Ухвала слідчого судді, якою частково задоволено клопотання захисника про встановлення строку досудового розслідування і зобов`язання виконання процесуальних дій, не входить до переліку ухвал, передбачених статтею 309 КПК.

В офіційному тлумаченні ч. 2 ст. 55 Конституції України, викладеному в Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011, зазначено, що реалізація конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб забезпечується в порядку, визначеному процесуальним законом.

Відповідно до положень ст. 24 КПК України, кожному громадянину гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, а також на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується його прав, свобод, законних інтересів, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Частина 4 статті 399 КПК України визначає: якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження.

Отже, суддя апеляційного суду, дотримуючись вимог КПК України, правильно встановив, що оспорювана ухвала слідчого судді не підлягає оскарженню в порядку апеляційної процедури, та обґрунтовано відмовив у відкритті апеляційного провадження, належним чином умотивувавши своє рішення.

Як неодноразово наголошував Верховний Суд, стаття 129 Конституції України гарантує право на апеляційний перегляд справи, а не кожного окремого судового рішення в межах кримінального провадження, тож Кримінальний процесуальний  кодекс України визначає, в яких випадках і які рішення слідчих суддів, судів першої інстанції підлягають перегляду в апеляційному порядку.

Так, у постанові Верховного Суду від 4 квітня 2019 року у справі №494/6/18 прокурор обґрунтовував касаційну скаргу тим, що рішення суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження у порушення вимог ст. 370 КПК України  є невмотивованим. На думку прокурора, чинне кримінальне процесуальне законодавство не містить прямої заборони на звернення прокурора до апеляційного суду зі скаргою повторно у випадку відмови у відкритті апеляційного провадження.

Суд не погодився з доводами прокурора та визначив, що апеляційна скарга на судове рішення, яке не підлягає апеляційному оскарженню, не може бути розглянута по суті, а відкрите (розпочате) апеляційне провадження за такою скаргою підлягає закриттю з урахуванням положень ч. 6 ст. 9 КПК.

У постановах від 17 жовтня 2018 року (справа №646/5552/17) та від 28 лютого 2019 року (справа №161/4229/18), які стосувалися права на апеляційне оскарження ухвал слідчих суддів, Верховний Суд підкреслив, що «норми Конституції України та кримінального процесуального закону беззастережно гарантують право на апеляційне оскарження лише судового рішення, постановленого за наслідком розгляду справи (кримінального провадження в суді першої інстанції) по суті, а не всіх судових рішень у межах цієї справи (провадження)».

Встановлення законодавцем обмеження права на апеляційне оскарження рішень слідчих суддів має на меті забезпечення належного здійснення правосуддя через розумне регулювання кількості справ, що надходять до судів апеляційної інстанції, та створення умов для ефективного використання обмежених ресурсів судової влади.

При аналізі міжнародного права та практики ЄСПЛ з питань оскарження ухвал, які не підлягають оскарженню, Європейський суд з прав людини у рішеннях від 3 квітня 2008 року в справі «Пономарьов проти України» та від 29 жовтня 2015 року в справі «Устименко проти України» наголошував, що одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу «res judicata», тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливостями і непереборними обставинами.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 08 січня 2008 року у справі «Скорик проти України» зазначено, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак ці обмеження не повинні впливати на користування правом у такий спосіб і до такої міри, що саму його суть буде порушено. Вони повинні відповідати законній меті, і тут має бути розумний ступінь пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, яку намагаються досягнути.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що Верховний Суд висловив позицію щодо звільнення особи від відбування покарання з випробуванням. 

Також КАС ВС зробив висновок, що рішення про затвердження плану зонування території є нормативно-правовим актом.