Приватний виконавець, наділений законом чіткими правами щодо примусового стягнення боргів за рішенням суду на проведення будь-якої процесуальні дії в межах виконавчого провадження, все одно змушений просити дозвіл у судді. Таким абсолютним судовим контролем законодавець хотів заспокоїти суспільство, яке обережно сприйняло появу інституту приватних виконавців, вважаючи їх одним із різновидів колекторів, для яких свавільне стягнення боргів було розповсюдженою практикою.
Побоювання суспільства не підтвердилися, а тотальний судовий контроль нині вже став тягарем для приватних виконавців, що впливає на ефективність їхньої діяльності. Про це «Судово-юридичній газеті» розповів один із перших приватних виконавців Андрій Авторгов під час проведення Форуму із виконавчого провадження, організованого видавництвом «Юридична практика».
За його словами, у виконавчому провадженні суд вирішує абсолютно всі питання, пов’язані із примусовим виконанням судового рішення. Це, зокрема, питання звернення стягнення на майно, яке належить боржнику, від третіх осіб, питання примусового входження до житла боржника, питання відтермінування або розстрочки виконання судового рішення.
«Але часто трапляється, що коли процес має бути виключно формальним, він чомусь перетворюється на змагальний», — зауважує приватний виконавець.
Для прикладу він навів реалії отримання дозволу на примусове входження до житла боржника.
«В чому, зрештою, має переконатися суд? В тому, що відкрито виконавче провадження, що боржником є певна особа, що виконавець є легітимним і зареєстрованим у відповідному державному реєстрі, а також що складений акт, у якому зафіксований факт недопущення виконавця до житла боржника. Цього цілком достатньо, щоб надати дозвіл на примусовий доступ до житла. Разом з тим, коли до суду надходить подібне подання, той часто починає виходити за межі предмету розгляду, явно граючи на полі боржника», — вважає Андрій Авторгов.
Він згадує, що зустрічав ухвали про відмову, в яких суддя зазначав, що один акт про недопуск виконавця до житла — це мало, треба спробувати ще, і взагалі, чи вжив той усіх можливих інших заходів, чи спробував в інший спосіб виконати провадження, перш ніж виявити бажання увійти до житла боржника? На переконання Авторгова, це абсолютно не вписується в парадигму процесу.
Більше того, через перенавантаження справами районних судів і брак суддів ухвали на подання щодо дозволу на проведення зазначеної процесуальної дії, що має розглядатися невідкладно, можна чекати місяцями.
«Таким чином, головна проблема не в законі, а в практиці його застосування», — переконаний виконавець.
На його думку, якби подібні справи доходили до касації, яка формує сталу судову практику, проблему вже б розв’язали, але зазначені ухвали не підлягають оскарженню у касаційній інстанції. Тому тут практика будується виключно на ухвалах апеляційних судів. Приватні виконавці поширюють її між собою.
«Треба і серед суддів активніше проводити інформаційні кампанії, щоб вони чітко зрозуміли — перетворення формального процесу на змагальний є неправомірним», — підсумовує Андрій Авторгов.