Якщо строк позовної давності пропущено з поважних причин, він підлягає поновленню: висновок КГС ВС

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 24 вересня 2019 року розглянув справу №922/1151/18 про неналежне виконання громадянином України взятих на себе зобов`язань за договором поставки та вказав, що скріншот електронного листа без обов’язкових реквізитів не є належним доказом у справі.

Обставини справи

28.05.2013 між фізичною особою-підприємцем З. продавцем та покупцем Л. було укладено договір поставки №15, у відповідності до предмету якого продавець зобов`язався продати, а покупець — придбати на умовах часткової передплати обладнання: «трикамерну сортувальну установку для переробки пухопір`яної суміші в кількості 1 од. з комплектуючими та витратними матеріалами — три шафи вивантаження та вихлопний фільтр з фільтрувальними елементами».

Відповідно до укладеного договору, загальна вартість обладнання становила 123 тис. грн. В березні 2013 року покупцем було сплачено грошові кошти в розмірі 17 тис. грн через систему «ПБ», а 28 травня 2013 року він перерахував на рахунок продавця 106 тис. грн.

Проте продавець не виконав своїх зобов`язань і обладнання у встановлений сторонами строк не поставив. З. написав Л. в електронному листі про зміну технічних умов, які унеможливили своєчасне постачання замовленого обладнання, і останній не заперечував.

Рішення судів

Рішенням Господарського суду Харківської області від 22.08.2018 позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 123 тис. грн основного боргу, 11 тис. 377 грн 50 коп. пені та витрати зі сплати судового збору — 2 015,66 грн.

05.11.2018 Східний апеляційний господарський суд апеляційну скаргу відповідача залишив без задоволення. Рішення Господарського суду Харківської області від 22.08.2018 скасовано в частині відмови в позові про стягнення 124 тис. грн та процентів за користування грошовими коштами і судового збору. Прийнято в цій частині нове судове рішення, яким позов задоволено; стягнуто з відповідача на користь позивача 124 тис. грн і 3 876,23 грн судового збору за подання позовної заяви; в решті рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Постанову мотивовано, зокрема, тим, що покупець має право вимагати від продавця проценти відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.01.2019 касаційну скаргу фізичної особи — підприємця З. задоволено частково. Справу передано на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.

Постанову мотивовано, зокрема, тим, що, припустившись неправильного застосування частини другої і третьої статті 264 ЦК України, попередні судові інстанції не оцінили доказів та не з`ясували обставин, пов`язаних з початком перебігу позовної давності з вимогами, що заявлені в даній справі, та закінченням такого перебігу.

21.05.2019 Східний апеляційний господарський суд позов задовільнив частково. З фізичної особи — підприємця З. стягнуто на користь фізичної особи — підприємця Л. суму основного боргу в розмірі 123 тис. грн та витрати зі сплати судового збору в сумі 1 845 грн.

Громадянин України звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати судові рішення повністю і ухвалити нове рішення у відповідній частині, не передаючи справи на новий розгляд.

Зокрема він посилався на те, що судом першої інстанції не взято до уваги пояснення, підтверджені електронним листом, що надсилався Л., щодо обставин, які унеможливили своєчасне постачання замовленого обладнання, в якому зазначалось те, що причиною непостачання товару була зміна умов договору, а саме йшлося про конкретне місце встановлення обладнання, адже на момент 90%-ї готовності обладнання до встановлення покупець змінив місце, вказавши на інше промислове приміщення.

Також він скаржився на те, що судами неправильно застосовано норму ст. 264 ЦК України (переривання перебігу позовної давності).

Висновок Верховного Суду

1. Щодо електронного листа

Верховний Суд встановив, що у договорі поставки №15 від 28.05.2013 року відсутні відомості про місце встановлення обладнання, посилання на залежність між місцем експлуатації (встановлення) обладнання та обов`язками постачальника по договору не вбачається. З аналізу п. 3.3 договору можна зробити висновок, що відповідач повинен був поставити обладнання покупцю шляхом його відвантаження на склад або уповноваженому представнику вантажоперевізника. Пункт 3.4 договору передбачає обов`язок позивача оплатити за власний рахунок транспортування обладнання, а не обов`язок покупця самостійно транспортувати обладнання.

Щодо належності і допустимості такого доказу, як скріншот електронного листа від З. до Л. від 26.08.2013, суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що законодавством України передбачені спеціальні нормативно-правові акти, які регулюють листування електронною поштою, а саме Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» та Закон України «Про електронний цифровий підпис» (в редакції на момент спірних правовідносин).

Першим передбачено визначення електронного документа — це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа, а також те, що електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора. Другий безпосередньо визначає правовий статус електронного цифрового підпису (ЕЦП) та регулює відносини, що виникають при використанні ЕЦП.

Наданий лист — це роздруківка з сайту відповідача, яка не містить вказаних реквізитів.

При цьому умовами договору №15 від 28.05.2013 не визначено можливість використання електронного листування нарівні з паперовими носіями, а в реквізитах сторін договору не вказані електронні адреси, які для цього використовуються.

Тому судді ВС визнали, що позовні вимоги в частині стягнення 123 тис. грн основного боргу є законними і обґрунтованими.

2. Щодо позовної вимоги про стягнення пені колегія суддів зазначає наступне

Згідно з пунктом 8.1 договору, у випадку невиконання або неналежного виконання продавцем своїх договірних обов`язків з передачі товару він зобов`язаний сплатити покупцю пеню в розмірі 0,05% вартості товару за кожен день прострочення.

Верховний Суд зазначає, що забов`язання поставити товар за своєю природою не є грошовим зобов`язанням.

Та обставина, що умовами договору за порушення постачальником строку поставки покупець має право нарахувати та стягнути з постачальника пеню в розмірі 0,05% вартості несвоєчасно поставленого (не поставленого) товару за кожен випадок такого прострочення, не перетворює цю неустойку на пеню за порушення грошового зобов`язання, так само, як і обов`язок постачальника поставити товар не стає грошовим зобов`язанням.

Судді ВС встановили, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в позові в частині стягнення пені.

3. Щодо позовних вимог про стягнення 3% річних та втрат від інфляції

Верховний Суд наголошує, що оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором поставки, не вважається грошовим зобов`язанням у розумінні статті 625 Цивільного кодексу України, то застосування позивачем частини другої статті 625 Цивільного кодексу України щодо нарахування до стягнення з відповідача суми інфляційних втрат та трьох процентів річних є помилковим.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що договором поставки №15 розмір таких процентів встановлено не було.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій обґрунтовано дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення 3% річних та втрат від інфляції.

4. Щодо доводів апелянта про сплив строку позовної давності

Як встановлено господарськими судами, 18.02.2019 відповідач звернувся до суду першої інстанції з клопотанням, в якому просив суд застосувати наслідки спливу строку позовної давності до заявлених позовних вимог, оскільки позивач звернувся до суду з даним позовом лише в 2018 році.

Європейський суд з прав людини наголосив, що механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме — обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

У рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» Європейський суд з прав людини зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Відтак, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі статті 267 Цивільного кодексу України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними порушене право підлягає захисту.

Колегія суддів підкреслює, що з метою недопущення порушення права особи на доступ до правосуддя, визначеного ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 129 Конституції України, для захисту прав і охоронюваних законом інтересів сторін судами попередніх інстанції вірно встановлено, що строк позивачем пропущено з поважних причин, у зв`язку з чим такий строк підлягає поновленню.

З огляду на викладене Судді ВС встановили, що суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про поважність причин пропуску позивачем строків позовної давності, необхідність захисту порушеного права позивача.

5. Стосовно перегляду справи

Верховний Суд зазначає, що, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Також Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, та його зміст не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент.

Враховуючи викладене, колегія суддів залишила касаційну скаргу без задоволення, рішення Господарського суду Харківської області від 19.03.2019 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.05.2019 — без змін.

Також ми писали, що, згідно з позицією КГС ВС, обов’язок з повернення авансового платежу не є грошовим зобов’язанням.