Товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до адміністративного суду м. Києва з позовом до Міністерства культури України, в якому просило визнати протиправним та скасувати припис Мінкультури України.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на недотримання відповідачем процедури перевірки, визначеної Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», оскільки позивач ані перед початком контрольного заходу, ані після нього не отримував жодного повідомлення про його проведення, був позбавлений можливості надати будь-які пояснення з цього приводу.
Рішенням адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що проведення контрольного заходу проведено з порушенням визначеної законодавством процедури, а саме: вихід контролюючого органу на місце не документований жодним розпорядчим актом, позивача про проведення заходу не повідомлено, жодних пояснень від нього не отриманого, за наслідками контрольного заходу складено акт обстеження містобудівної ситуації на території Центрального історичного ареалу, який не є актом перевірки.
У касаційній скарзі Мінкультури України вказує на те, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки тому, що оскільки об'єкт будівництва, замовником якого виступає позивач, знаходиться в Центральному історичному ареалі міста Києва, для проведення підготовчих земляних робіт товариство мало отримати дозвіл, який Мінкультури не видавався, що слугувало підставою для проведення відповідачем візуального обстеження.
Верховний суд зазначив, що вимогам процесуального закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є обґрунтованими.
Позиція Верховного Суду
Межі та режими використання буферних зон об'єктів всесвітньої спадщини визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.
Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що завідувачем сектору контролю та нагляду за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини Управління охорони культурної спадщини Міністерства культури України проведено візуальне спостереження та фотофіксацію містобудівної ситуації про що складено акт обстеження містобудівної ситуації на території Центрального історичного ареалу м. Києва.
Задовольняючи адміністративний позов та скасовуючи припис Міністерства культури України, суди попередніх інстанцій дійшли до висновку, що під час винесення оскаржуваного припису відповідачем недотримано процедуру перевірки, визначена Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».
Міністерство культури України є спеціально уповноваженим органом, що забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері охорони культурної спадщини. До його повноважень, крім іншого, відноситься надання дозволів на проведення земельних робіт на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, проведення охоронних заходів щодо збереження пам'яток національного значення та їх територій, видання приписів щодо охорони пам'яток національного значення, об'єктів всесвітньої спадщини, припинення робіт на них, їх територіях, в зонах охорони, буферних зонах, якщо такі роботи проводяться без дозволів або з відхиленням від них.
Під час здійснення охорони культурної спадщини уповноважені органи державної влади керуються у своїй діяльності приписами спеціального закону, а саме — Закону України «Про охорону культурної спадщини», зокрема, якщо предметом охоронних заходів є забезпечення збереження характерних властивостей об'єкта культурної спадщини.
Приймаючи оскаржуване рішення, Мінкультури фактично не здійснювало заходів державного контролю, оскільки не перебувало на території будівництва, не здійснювало перевірку суб'єкта містобудівної діяльності, а лише вживало охоронних заходів шляхом проведення візуального огляду та перевірку електронної бази даних.
Верховний Суд також врахував, що позивач не заперечує сам факт облаштування будівельного майданчика, здійснення підготовчих робіт за відсутності дозволу від Міністерства культури України на здійснення відповідних будівельних робіт.
Колегія суддів також враховує історико-культурну цінність об'єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО — ансамблю Києво-Печерської Лаври, у безпосередній близькості до охоронної (буферної) зони якого розташовано земельну ділянку, на якій заплановано будівництво. Відтак, у спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес), яке виражається у гарантованому частиною першою статті 42 Конституції України праві на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, протиставляється публічному інтересу, який виражається у збереженні та охоронні історико-культурної спадщини світового значення.
Відтак, забезпечення справедливого балансу приватного та публічного інтересів у даній справі полягає у необхідності дотримання суб'єктом господарської діяльності під час виконання земельних та будівельних робіт на земельній ділянці, що знаходиться у безпосередній близькості до охоронної (буферної) зони об'єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО — ансамблю Києво-Печерської Лаври та у межах Центрального історичного ареалу міста Києва, вимог законодавства про охорону культурної спадщини, визначених, зокрема, Законом України «Про охорону культурної спадщини».
На цій підставі колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, оскільки до спірних правовідносин не застосовано положення Закону України «Про охорону культурної спадщини», який є спеціальним та регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.
З рішенням суду у справі №826/12524/18 можна ознайомитись за посиланням.
Раніше «Судово-юридична газета» публікувала постанову ВП ВС щодо належності спору не пов’язаного із договірними відносинами щодо отримання та оплати комунальних послуг до юрисдикції адміністративних судів.