Дискримінація діючих суддів у конкурсі на вакансії в судах: позов до Верховного Суду

2 липня Вища кваліфкомісія суддів (ВККС) оголосила про початок конкурсу на 505 посад у місцевих загальних судах. Подати документи можна тільки в один день — 12 липня, а сам конкурс відбудеться вже 9 серпня. У конкурсі візьмуть участь тільки кандидати, що знаходяться в резерві. В основному це колишні помічники суддів.

Разом з тим діючі судді, які роками очікують переведення на вакантні посади в інші суди, на цей конкурс не потрапляють.

Вже зараз серед тих, хто опинився поза конкурсом, зростає хвиля обурення, адже їм доведеться пережити справжній бій за місця, які залишаться від тих, хто пройде конкурс першими.

До того ж слід зазначити, що серед діючих суддів, які бажають потрапити на конкурс, є судді з зони АТО, які давно мріють возз'єднатися з сім'єю. Вони просто не можуть реалізувати своє прямо передбачене Конституцією і законом право на переведення, адже по суті виявилися «прив’язаними» до певного місця.

У зв'язку з цим 98 суддів, які очікували переводу, вирішили самостійно звернутися до ВККС і ЗМІ. Це звернення публікувала «Судово-юридична газета».

Їх підтримала Рада суддів, яка 5 липня звернулася до ВККС з метою захистити професійні права діючих суддів під час конкурсних процедур.

Як зазначив заступник голови РСУ Вадим Бутенко, від діючих суддів до Ради надійшло понад 150 звернень. В них зазначається, що через такі рішення Вищої кваліфікаційної комісії діючі судді позбавлені можливості перевестися на вакантні посади в інші суди, які, наприклад, розташовані за місцем проживання їхніх родин.

«Є судді, які 8 років працюють у судах за сотні кілометрів від місця проживання своїх сімей. Вони роками знімають житло або ж перебувають у постійних переїздах, живучи надією, що колись таки зможуть працювати в судах або ближче до місця проживання, або вищої інстанції. Врахуйте й те, що це судді, які мають великий досвід роботи і, як правило, пройшли кваліфікаційне оцінювання», — наголосив член РСУ Андрій Жук.

Слід зазначити, що досі невідома остаточна штатна чисельність суддів в окружних судах (ВРП з ГСА визначили її «приблизно», а протягом 2016-2019 років ВККС не проводила конкурсних процедур для суддів, які виявили намір бути переведеними до іншого місцевого суду за положеннями ст. 79 Закону, як і не проводила Комісія конкурсних процедур на заміщення вакантних посад суддів апеляційних судів. Не переводили діючих суддів і протягом 2015 року. Отже, професійні права діючих суддів у частині забезпечення їх права на переведення фактично не реалізовувались протягом 2015-2019 років. 

З урахуванням того, що рішення РСУ не зобов’язує ВККС змінити своє рішення, діючі судді вирішили звернутися за захистом своїх прав до суду.

Так, 10 липня суддя Красноармійського міськрайонного суду  Донецької області  Софія Данилів подала позовну заяву до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про визнання протиправним та скасування рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України №108/зп-19 від 02.07.2019 року (щодо оголошення конкурсу).

«Згідно з указом Президента України №83/2015 від 14 лютого 2015 року, я працюю на посаді судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області  за переведенням з Будьоннівського районного суду м. Донецька у зв’язку із проведенням антитерористичної операції на території м. Донецька.

….

2 липня 2019 року Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на підставі рішення №108/зп-19 на офіційному сайті оприлюднено оголошення  про проведення конкурсу на зайняття 505 вакантних посад суддів у місцевих загальних судах для кандидатів на посаду судді, зокрема, для осіб, які  на день подання документів перебувають у резерві на заміщення вакантних посад суддів місцевих загальних судів, та визначено умови проведення конкурсу.

Вважаю, що рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України №108/зп-19 від 02.07.2019 про оголошення конкурсу на зайняття 505 вакантних посад суддів у місцевих загальних судах є незаконним, таким, що дискримінує мене, як діючого суддю, та підлягає скасуванню, виходячи з наступних підстав», — зазначено в позові.

Зокрема, на думку судді, має місце порушення Положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді та ст. 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

«Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 79 Закону конкурс на зайняття вакантної посади судді проводиться відповідно до цього Закону та положення про проведення конкурсу, яке затверджується Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.

Вищою кваліфікаційною комісією суддів України затверджено Положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді №141/зп-16 від 02.11.2016 року (надалі — Положення).

Відповідно до п. 2.3. Положення в оголошенні про конкурс зазначаються, зокрема, порядок та строки подання заяви для участі у конкурсі.

Загальний порядок подання та прийняття заяви і документів для участі у конкурсі визначено у п. 3.2 Порядку.

Відповідно до п. 3.1. Порядку документи для участі в конкурсі подаються в паперовій та/або електронній формі, що визначається умовами проведення конкурсу.

Відповідно до п. 3.2. Порядку для участі в конкурсі заява та документи:

• в паперовій формі подаються кандидатом особисто до Комісії.
• в електронній формі подаються кандидатом через офіційний веб-сайт Комісії.

Таким чином, Порядок чітко визначає дві форми подання кандидатом документів для участі у конкурсі — паперова (особисто до Комісії) та/або електронна (через офіційний веб-сайт Комісії).

Водночас, оголошенням на проведення конкурсу на зайняття вакантних посад суддів місцевих загальних судів, оприлюдненого на підставі спірного рішення, визначено: «Документи для участі в конкурсі на зайняття вакантних посад суддів місцевих загальних судів подаються кандидатом на посаду судді поштою за адресою: 03109, м. Київ, вул. Генерала Шаповала, 9.

Документи для участі в конкурсі в інший спосіб (особисте подання, електронною поштою тощо) не приймаються».

Таким чином, визначений в оголошенні порядок подання кандидатами документів прямо суперечить нормам Положення та, відповідно, статті 79 Закону, яка чітко вказує на те, що конкурс має бути проведено згідно з вимогами Положення про проведення конкурсу».

Також вона вказує на порушення положень Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.

«В оголошенні, яке оприлюднено на підставі оскаржуваного рішення, окремо зазначено, що питання заміщення інших вакантних посад суддів буде вирішено шляхом проведення конкурсу серед суддів, кандидатів на посаду судді, які упродовж липня–серпня 2019 року успішно складуть кваліфікаційний іспит або мають право на особливу участь у конкурсі (пункт 13 розділу ІІІ Закону України «Про Вищу раду правосуддя»).

Згідно з частиною 8 статті 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», визначено, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України проводить конкурс на зайняття вакантних посад суддів місцевого суду на основі рейтингу кандидатів на посаду судді та суддів, які виявили намір бути переведеними до іншого місцевого суду, за результатами кваліфікаційних іспитів, складених у межах процедури добору суддів чи в межах процедури кваліфікаційного оцінювання відповідно.

Звертаю Вашу увагу на те, що мною  в межах процедури кваліфікаційного оцінювання було складено анонімне тестування на  90 балів  та практичне  завдання на 98,5 балів, загальний бал 188,50 балів (Додаток 4).

Відповідно до частини 2 статті 82 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» переведення судді на посаду судді до іншого суду здійснюється на підставі та в межах рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, внесеної за результатами конкурсу на заміщення вакантної посади судді, проведеного в порядку, визначеному статтею 79 цього Закону.

Тобто, вказаною нормою  визначено, що  суб'єктами серед яких  оголошується та проводиться конкурс на зайняття вакантних посад суддів місцевого суду є кандидати на посаду судді та судді, які виявили намір бути переведеними до іншого місцевого суду.

Зазначене додатково підтверджується оскаржуваним рішенням: «Розглянути питання допуску кандидатів до участі в конкурсі на зайняття 505 вакантних посад суддів у місцевих загальних судах 19 липня 2019 року».

Положенням про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді визначено, хто є кандидатом на посаду судді.

Кандидат — це кандидат на посаду судді, зарахований до резерву на заміщення вакантних посад судді відповідно до статті 78 Закону, суддя, який виявив намір бути переведеним до іншого суду того ж самого або іншого рівня тієї ж або іншої спеціалізації відповідно до статті 82 Закону, кандидат на посаду судді апеляційного, вищого спеціалізованого судів або Верховного Суду відповідно до статей 28, 33, 38 Закону та подав відповідну заяву.

Таким чином, у Положенні чітко визначено, що кандидатом для участі у конкурсі є:

1. Кандидат на посаду судді, зарахований до резерву на заміщення вакантних посад судді та/або
2. Суддя, який виявив намір бути переведеним до іншого суду того ж самого або іншого рівня тієї ж або іншої спеціалізації та/або
3. Кандидат на посаду судді апеляційного, вищого спеціалізованого судів або Верховного Суду.

Водночас, оголошенням на проведення конкурсу обмежено коло суб’єктів, які мають право допуску до участі у конкурсі.

Зокрема, відповідно до умов проведення конкурсу: «до участі у конкурсі допускаються особи, які:

1) у порядку та строки, визначені цими Умовами, подали всі необхідні документи;

2) на день подання документів перебувають у резерві на заміщення вакантних посад суддів місцевих загальних судів».

Тобто, оголошеними на підставі оскаржуваного рішення умовами проведення конкурсу фактично дискриміновано інших учасників, які відповідно до Положення мають право на участь у ньому, а саме: суддів, які виявили бажання бути переведеними до іншого суду того ж самого або іншого рівня тієї ж або іншої спеціалізації.

Статтею 24 Конституції України визначено захист рівності прав кожного громадянина України та  вказано, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» у статті 1 надає визначення поняттю дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак:

1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб;

2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб;

3) повагу до гідності кожної людини;

4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Відповідно до ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини наголошує на тому, що приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру» (див. рішення від 7 серпня 1996 року «С. проти Бельгії»  (C. v. Belgium), п.25, Reports 1996-III. Стаття 8 Конвенції «захищає право на особистий розвиток та право встановлювати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом» 9див. рішення у справі «Проти Сполученого Королівства» (Pretty v. the United Kingdom), заява № 2346/02, п. 61, ECHR 2002-III). Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом (див. рішення від 16 грудня 1992 року у справі «Нємець проти Німеччини» (Niemietz v. Germany), п. 29, Series А № 251 -В).

Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані ЄСПЛ такими, що впливають на «приватне життя» (див. рішення у справах «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (<...>), заяви № 55480/00 та 59330/00, п. 47, ECHR 2004-VIII, та «Бігаєва проти Греції» (Bigaeva v. Greece), заява № 26713/05, п. 22-25, від 28 травня 2009 року).

Відповідно до ст. 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ дискримінація означає відмінне поводження, без об'єктивного і розумного обґрунтування, з особами, які перебувають у відносно схожих ситуаціях (див. «Уілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), № 36042/97, п. 48, ECHR 2002-IV), та «Окпісц проти Німеччини» (Okpisz v. Germany), № 59140/00, п. 33, 25 жовтня 2005 р.)). Суд також визнав, що загальна політика або захід, які мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу (див. згадані вище справи «Х'ю Джордан» (Hugh Jordan), та «Хоогендейк» (Hoogendijk)), і що дискримінація, яка потенційно суперечить Конвенції, може бути результатом фактичної ситуації (див. згадану вище справу «Зарб Адамі» (Zarb Adami)).

Вибірковість та дискримінація при здійсненні владних функції, вчинення дій всупереч Закону, в будь-якому випадку визнаються грубим порушенням основних прав та свобод і тягнуть визнання рішення суб'єкта владних повноважень незаконним.

Таким чином, оголошуючи конкурс лише для кандидатів на посаду судді, які перебувають у резерві на заміщення вакантних посад суддів у  місцевих судах, без врахування суддів, які виявили намір бути переведеними до іншого місцевого суду,  відповідачем прямо дискриміновано мене, як діючу суддю за ознакою належності кандидатів до професії судді, що призвело до порушення ст. ст. 8 та 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».

З на наведене, суддя просить  визнати  протиправним та дискримінаційним рішення ВККС від 2 липня 2019 року про оголошення конкурсу на вакантні посади суддів, як таке що прямо суперечить чинним законодавчим приписам.

Відмітимо, що даний позов підтримують інші діючі судді, які до цього зверталися до ВККС.