Реприватизація по-українськи: що лежить поза межами закону

Останнім часом в Україні все частіше лунають слова «націоналізація» та «реприватизація». При цьому мало хто уявляє собі, що це за процедури, у чому їх відмінності та чим вони відрізняються від конфіскації.

Насправді, всі висловлювання щодо «націоналізацій», «реприватизацій», «перезавантажень» та іншого є здебільшого сленговими, вони тиражуються засобами масової інформації та підхоплюються населенням у побуті. Справа у тому, що українське законодавство не передбачає процедур ні націоналізації, ні реприватизації, навіть таких термінів не містить. Вони увійшли до лексикону українців у середині 2000-х та швидко вкоренилися у суспільній свідомості. У ті часи були озвучені плани реприватизації більш ніж 600 підприємств. Але після провалу цієї політики влада спробувала вилучити ці терміни з офіційного лексикону. В офіційних документах вони більше не згадувалися, лише один раз застосовані в Законі «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту», точніше, у п. 11 додатку №4 «Засади державної підтримки виробників сільськогосподарської продукції» з посиланням за затверджені програми державних органів щодо реприватизації сільськогосподарських земельних ділянок.

Ст. 346 Цивільного кодексу України визначає перелік підстав, з яких право власності може бути припинене, деякі з них дуже елегантні. Наприклад, у разі примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону. До речі, такий перелік не є вичерпним, оскільки право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом (ч. 2 ст. 346 ЦК). Такими випадками можуть бути, наприклад, рішення суду, банкрутство або продаж неплатоспроможного банку інвестору (п. 5 ч. 2 ст. 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Що таке реприватизація і чому її насправді не існує

Реприватизація — це процес, зворотний приватизації, що полягає у повторній приватизації після повернення в державну власність раніше приватизованого об'єкта. Їй передує повернення у державну власність майна, яке було приватизоване до того.

Реприватизацію не слід плутати з іншими процесами, а саме:

• судовим переслідуванням державою осіб, які скоїли злочини, пов'язані з приватизацією (корупція, змова, шантаж тощо);
• спорами, пов'язаними з порушенням договорів, укладених з державою в процесі приватизації;
• суперечками господарюючих суб'єктів, що випливають з процесу приватизації.

Окремим видом реприватизації є реприватизація житла. Так, про неї йдеться у рішенні Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 05.11.2018 у справі №446/708/18 та рішенні Подільського районного суду Києва від 20 листопада 2018 року у справі №758/4890/18.

У рішенні Херсонського міського суду Херсонської області від 25.01.2018 у справі №667/9208/15-ц зазначено, що порядок реприватизації квартир, тобто механізм добровільного повернення у державну власність приватизованого житлового фонду Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» та іншим нормативно-правовими актами не визначений.

Дійсно, подібна норма у законі відсутня, тому реприватизація у чистому вигляді житлового фонду не стосується. Хоча підзаконні нормативно-правові акти й передбачають можливість обміняти приватизоване житло меншої площі на більшу з укладенням договору обміну, та цей механізм явно не вписується у класичне розуміння реприватизації як повернення до попередньо існуючого стану у зв'язку із порушенням приватизаційного законодавства.

Цілями реприватизації можуть бути:

• «відновлення справедливості», що була порушена в ході приватизації;
• отримання додаткових надходжень до бюджету;
• перерозподіл власності внаслідок зміни ідеологічних орієнтирів державної влади;
• залучення більш ефективного власника.

Реприватизація також може розумітися як повернення державою майна його колишнім приватним власникам або їх спадкоємцям (наприклад, особам, які пережили Голокост, їхнім нащадкам, або спадкоємцям осіб, які загинули в нацистських таборах смерті і чиє майно було конфісковане нацистами).

В Україні розпочиналася реприватизація як політичний процес шляхом застосування різноманітних засобів політичного тиску без будь-якого юридичного оформлення і завершується також лише політичними сигналами, усуненням політичного тиску.

Головна небезпека реприватизації полягає не в декількох резонансних справах, а в стимулах її масового поширення на невизначений період. Загальна політична атмосфера неминуче включає в цей процес всі державні органи. Вони стають ініціаторами «відновлення справедливості» в розподілі державної власності у сфері своєї компетенції й на своєму регіональному рівні. Крім того, за допомогою реприватизації або її загрози можна також розорити конкурента і відібрати його власність. Тому під впливом інтересів конкурентів і тих, хто прагне одержати реванш у розподілі державної власності, реприватизація дуже швидко перетворюється на масовий процес переділу власності.

Реприватизація як економічний інститут виявилася малоефективним способом перегляду результатів приватизації в Україні. Як юридичний інститут, що здійснювалася через суди, вона виявилася тривалим і виснажливим процесом.

Відсутність такого механізму в Україні свідчить про те, що влада відмовилася від спроб перегляду результатів приватизації. І справа не тільки в тому, що такий перегляд порушує право на захист власності, а і в реприватизаційних ризиках, які зумовлюють значні обсяги відтоку капіталу з України.

Спроби законодавчого врегулювання реприватизації

В Україні було відзначено кілька спроб ввести регулювання процесу реприватизації в юридичну площину. У секретаріатах Президента та Кабінету міністрів та з ініціативи окремих депутатів у Верховній Раді існувало кілька законопроектів і проектів указів на цю тему, але жоден з них не був доведений до стану цілковитої завершеності й включений у процедуру офіційного розгляду.

Так, 07.06.2002 в Раду був внесений проект закону про реприватизацію майна в Україні №1173  авторства В. Семенюк, але він не був прийнятий. Інший законопроект про реприватизацію майна в Україні №8027 надходив до Ради 19.08.2005, але він зник у коридорах парламенту, доля його невідома.

Законопроект №7108 «Про перелік майнових комплексів, відчуження яких з державної власності відбулося з порушенням чинного законодавства»

Цей законопроект подано до Верховної Ради 23.02.2005 народними депутатами Д. Сандлером («Наша Україна»), С. Гавришем (СДПУ (о)), Д. Святашем («Регіони України»). Він дуже лаконічний. Його скоріше можна розглядати як оголошення про початок офіційних дій у сфері перегляду результатів приватизації. Кабінету міністрів ставилося завдання протягом місяця підготувати на затвердження Верховною Радою перелік майнових комплексів, приватизація яких відбулася з порушеннями чинного законодавства. При цьому мали враховуватися порушення, які дають підстави для перегляду результатів приватизації з метою повернення таких майнових комплексів у державну власність.

Законопроект №7504 «Про внесення змін до Закону України «Про приватизацію державного майна» (щодо доплати за приватизацію державного майна)»

Підготовлений народним депутатом В. Майстришиним («Народна партія») і зареєстрований у Верховній Раді 18.05.2005. До базового приватизаційного Закону «Про приватизацію державного майна» пропонував внести додаткову ст. 22 «Доплата за приватизацію державного майна». Під дію цієї статті мали підпадати всі власники об'єктів, приватизація яких проводилася після 01.01.1996 за грошові кошти. Для них визначалася доплата у розмірі 20% від вартості придбання таких об'єктів приватизації (пропорційно розміру частки), яку вони мають сплатити в державний бюджет протягом 2006 р.

Законопроект «Про дооцінку вартості (ціни) об'єктів права державної власності, приватизованих з порушенням правил відкритої конкуренції»

Готувався урядом під безпосереднім керівництвом прем'єр-міністра Ю.Тимошенко в травні 2005 р. Мав найбільший резонанс, оскільки вважався реальним варіантом законопроекту, що міг бути, з огляду на наполегливість прем'єр-міністра, доведений до практичного застосування. Але його навіть не подали на розгляд парламенту, оскільки він викликав відверту протидію.

У законопроекті передбачалося набагато більше підстав для проведення дооцінки, ніж ті, що були винесені у його назву. Поряд з порушеннями правил відкритої конкуренції, підставами для проведення дооцінки визнавалися:

а) невиконання зобов'язань договору купівлі-продажу;

б) покупець під час купівлі перебував у процедурі санації, банкрутства або підпадав під норми закону з питань боротьби з корупцією;

в) проведення додаткової емісії акцій, в результаті якої держава втрачала право на прийняття будь-якого рішення, віднесеного до компетенції загальних зборів акціонерів, або право «вето» відповідно до ст. 41 та 42 Закону України «Про господарські товариства».

Критерій для відбору підприємств — загальний обсяг реалізації товарів (робіт, послуг) за 12 місяців до моменту приватизації становить понад 2 млн грн — припускав поширення процедури дооцінки на досить широкий масив об'єктів. Цей критерій не стосувався тільки тих підприємств, у яких після введення в дію зазначеного закону понад 75% корпоративних прав належало фізичним особам, котрі одержали їх на пільгових умовах.

Сума дооцінки визначалася як різниця між пропозицією ціни переможця оцінного аукціону та сумою коштів, заплачених покупцем об'єкта в момент приватизації або покупцем пакета акцій додаткової емісії. Стартова ціна оцінного аукціону визначалася на рівні покупної ціни при приватизації, в окремих випадках стартова ціна могла бути встановлена на підставі експертної оцінки.

Оцінний аукціон мав бути оголошений відкритим для всіх покупців, але для колишнього власника передбачалися преференції: а) пріоритет на доплату, якщо навіть він не став переможцем аукціону, б) право на цінову знижку в розмірі 10% від суми дооцінки.

Аукціон мав проводитися виключно на підвищення ціни. Якщо під час аукціону ціну не буде підвищено, він вважається таким, що не відбувся, і застава не повертається покупцям. Застава визначена в розмірі 20% початкової ціни. У разі, якщо колишній власник відмовляється від участі в аукціоні чи доплаті, держава сплачує йому вартість об'єкта у формі простого векселя зі строком погашення до трьох місяців з моменту продажу об'єкта.

Законопроект «Про забезпечення прав власності, придбаних у ході приватизації»

Підготовлений фахівцями Інституту корпоративного права (Д. Васильєв) і схвалений міжнародною експертною групою «Блакитна стрічка» (Боб Конрад, Марек Домбровський, Андерс Ослунд та ін.). Поданий 04.07.2005 Президенту В. Ющенку радником президента Б. Нємцовим.

Законопроект підтверджував непорушність прав власності практично для всіх приватизованих підприємств. Предметом перегляду передбачав підприємства групи Г, що мають річний обіг понад 200 млн доларів та приватизовані після 2001 р., тобто тоді, коли приймалися «спеціальні» правила приватизації по кожному об'єкту. Процедура перегляду підсумків приватизації була представлена як процедура підтвердження прав власності. Проект передбачав добровільну «явку з повинною» власників протягом 2005 р. Після цього до власників не мали застосовуватися ніякі види переслідування, пов'язані з процесом приватизації об'єктів.

Процедура підтвердження прав власності мала включати проведення об'єктивної ринкової експертизи підприємства на предмет його ринкової вартості, що надало б можливість власникові доплатити в бюджет і одержати при цьому від держави гарантію захисту прав власності в майбутньому. Як доплата могли бути зараховані внесені інвестиції. Оцінювач мав вибиратися Фондом державного майна за узгодженням із власником.

При несплаті в строк (протягом 10 днів після оголошення оцінки) об'єкт мав перейти у державну власність і підлягав повторному продажу на відкритому аукціоні. Власникові у такому випадку мала виплачуватися сума визнаних внесених інвестицій, включаючи оплату за об'єкт при приватизації. Колишній власник мав брати участь в аукціоні на загальних підставах. Виплачена сума була б початковою ціною аукціону.

Законопроект №7238 «Про гарантії власникам приватизованого майна»

Поданий до Верховної Ради 07.07.2005. народними депутатами від фракції «Наша Україна» О. Морозовим, К. Ляпіною, Б. Безпалим. Визначав такі принципи майнової гарантії:

а) застосування щодо об'єкта не більше одного разу;

б) незворотність у часі наслідків одержання майнової гарантії;

в) добровільна ініціатива претендентів на її одержання;

г) обмеження строку для одержання гарантії.

Правові наслідки гарантії:

• держава визнає право власності, правові умови, на підставі яких придбане майно, як такі, що не суперечать національним інтересам та інтересам всіх інших суб'єктів, порушення втратили суспільну небезпеку;
• гарантії призупинення всіх дій щодо порушень і звільнення від усіх видів переслідувань під час приватизації об'єкта.

Проект передбачав, що для дій у цій сфері створюється тимчасова комісія з майнових гарантій (30 членів, представництво порівну від Президента, Верховної Ради, Кабінету міністрів, декілька осіб з бездоганною репутацією). Комісія з пропозицій уряду та інших органів формує перелік приватизованого майна, що рекомендується для першочергового одержання майнових гарантій. Критерії відбору об'єктів:

• об'єкт належить до групи Г,
• відбулося придбання об'єкта способами, які обмежують конкуренцію.

Статус претендента на одержання майнової гарантії власники можуть одержати протягом 90 днів від дня опублікування переліку, інші власники — у строк не більше 2 років з моменту набуття чинності закону. Майнова гарантія видається на увесь об'єкт.

Фінансовою умовою майнової гарантії є гарантований платіж, що визначається:

• для об'єктів, придбаних до 1 серпня 1996 р., — 50% купівельної ціни, збільшеної на сукупний індекс інфляції з 1 серпня 1996 р. до моменту одержання гарантії;
• для об'єктів, придбаних з 1 серпня 1996 — до 1 липня 2000 р., — 50% купівельної ціни, збільшеної на сукупний індекс інфляції з моменту купівлі об'єкта до моменту одержання гарантії;
• для об'єктів, придбаних з 1 липня 2000 р., — 70% купівельної ціни, збільшеної на сукупний індекс інфляції з моменту купівлі об'єкта до моменту одержання гарантії.

Майнова гарантія підтверджується сертифікатом, що видається органом приватизації. У разі повернення приватизованого майна його власнику відшкодовується ціна покупки за мінусом вартості завданого збитку плюс вартість невід’ємних поліпшень.

Законопроект №8160 «Про введення мораторію на реприватизацію майна в Україні»

Поданий до Верховної Ради 19.09.2005 народним депутатом М. Рудьковським (СПУ).

Проект дуже лаконічний, містив ініціативу в контексті законодавчого обмеження приватизації стратегічних підприємств. Пропонувалося встановити мораторій строком на 5 років на реприватизацію майна (мається на увазі заборона на проведення повторного продажу) підприємств, які мають монопольне становище на загальнонаціональному ринку відповідних товарів та послуг або стратегічне значення для економіки та безпеки держави, договори купівлі-продажу яких розірвані в судовому порядку. Визначав джерело повернення вартості майна колишнім власникам — це частина прибутку, перерахованого в державний бюджет об'єктами державної власності за результатами їх фінансово-господарської діяльності.

20.10.2014 в Раду був внесений проект закону №5180 «Про повернення у державну власність (націоналізацію) аптечних закладів, які перебувають у власності фізичних та юридичних осіб». Ним пропонувався такий крайній захід у боротьбі з недобросовісними власниками аптечних закладів, як повернення у державну власність (націоналізація) аптечних закладів, які перебувають у власності фізичних та юридичних осіб. Саме у такий спосіб народні депутати пропонували боротися з фальсифікованими лікарськими засобами, а також із зловживаннями ціновою політикою з боку власників аптечних закладів, які стають причиною відмови громадян від купівлі ліків через надто високу ціну і як наслідок, неотримання своєчасного лікування. Згодом проект був відкликаний.

Ідея реприватизації і зараз не викликає ніякого ентузіазму. Наприклад, 29 серпня 2016 року на сайті Президента України було розміщено петицію, якою пропонувалося переглянути результати приватизації всіх промислових об'єктів (фабрик, заводів, шахт ) за всі роки незалежності України. У разі виявлення порушень при приватизації пропонувалася конфіскація на користь держави з подальшим продажем майна на відкритих торгах. Відносно порушника слід було б порушити кримінальну справу. Але ця петиція набрала всього 62 голоси із 25 000 необхідних.

Найбільш гучні випадки реприватизації в Україні  

ВАТ «Криворіжсталь»

У 2004 році покупцем став промислово-фінансовий консорціум «Інвестиційно-металургійний союз». 14 червня 2004 р. ІМС було визнано переможцем конкурсу. Консорціум заплатив за 93,02% пакет акцій 4 млрд 260 млн ₴ при стартовій ціні 3 млрд 806 млн. Практично відразу продаж «Криворіжсталі» було оскаржено в судах як проведений з порушенням законодавства, на неконкурентних засадах, за заниженою ціною. Але Господарський суд Києва 19 серпня 2004 року та Вищий господарський суд України 22 жовтня 2004 року визнали продаж законним.

7 лютого 2005 р. Генеральна прокуратура України внесла у Верховний Суд України касаційне подання з вимогою скасувати згадані судові рішення, що Верховний Суд і зробив 1 березня 2005 р. 22 квітня 2005 р. Господарський суд Києва визнав незаконним продаж 93,02% пакету акцій «Криворіжсталі» і постановив повернути їх Фонду держмайна (16 червня «ІНГ Банк Україна», що зберігає акції «Криворіжсталі», перевів їх з рахунку ІМС на рахунок ФДМ). Уряд доручив Фонду держмайна терміново підготувати документи, необхідні для повторної приватизації «Криворіжсталі». ІМС запропонував уряду до закінчення судової тяганини укласти мирову угоду у справі приватизації комбінату.

18 червня Кабінет міністрів України ухвалив рішення про повторний продаж 93,02% пакету акцій «Криворіжсталі». Згідно з затвердженими урядом умовами приватизації, початкова ціна продажу пакету склала близько 10 млрд ₴ (близько $2 млрд). Тобто стартова ціна порівняно з 2004 роком зросла майже у два з половиною рази. Конкурсні гарантії за участь у конкурсі у розмірі 10% від стартової ціни (1 млрд ₴) внесли на рахунок ФДМУ лише 3 структури: Mittal Steel Germany GmbH, консорціум «Індустріальна група» та ТОВ «Смарт-груп».

18 жовтня у Верховній Раді було зроблено спробу зірвати продаж «Криворіжсталі». Депутати несподівано проголосували за постанову №8263-1 «Про збереження у власності держави пакету акцій ВАТ «Криворіжсталь», запропоновану членами фракції «Регіони України» В. Зубановим і Г. Самофаловим, а також ухвалили в першому читанні два законопроекти: про введення мораторію на приватизацію пакета акцій, який належить державі в статутному фонді ВАТ «Криворіжсталь», запропонований Л. Кириченко («Регіони України») та І. Шаровим (фракція «Вперед, Україно!»), і про включення «Криворіжсталі» в перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації (автор Л. Кириченко, «Регіони України»). За ці рішення голосували фракції «Регіонів України», комуністів, соціалістів, СДПУ(о) та Народної партії України. Проти — «Наша Україна», УНП, ПРП, НРУ, БЮТ, «Єдина Україна».

Проте 24 жовтня 2005 року приватизаційний конкурс відбувся. Його переможцем визнали компанію Mittal Steel Germany GmbH. Вона виявила готовність виплатити за 93% пакет акцій «Криворіжсталі» 24 млрд 200 млн ₴ (4,8 млрд доларів США), що у 2,4 рази перевищує стартову ціну і в 5,7 рази — суму, отриману за підприємство у 2004 році.

ВАТ «Нікопольський завод феросплавів» (НЗФ)

Засновувалось це підприємство як державне, але у 2004 році його приватизували, і новим власником став Interpipe. 26 травня 2003 року консорціум «Придніпров'я», наближений до корпорації «Інтерпайп», придбав на приватизаційному конкурсі 25% держпакету ВАТ НЗФ. 15 серпня 2003 року «Придніпров'я» придбало ще один 25% держпакет+1 акція. За контрольний пакет НЗФ (50% + 1 акція) консорціум сплатив 410,5 млн грн.

Процедуру реприватизації пройшов контрольний пакет акцій НЗФ розміром 50%+1 акція, придбаний окремими частинами в 2003 р. консорціумом «Придніпров'я» (об'єднання компаній, які контролюються «Інтерпайпом»). Це придбання було оскаржене в суді, Вищий господарський суд у 2005 році визнав цю приватизацію незаконною. ПФК «Придніпров'я» подав касаційну скаргу до Верховного Суду України і у січні 2006 року отримав відмову у її задоволенні.

ВАТ «Нікопольський південно-трубний завод»

За розпорядженням Кабінету міністрів №589-р від 22.06.1999 у 1999 р. була проведена його реструктуризація, в результаті чого на базі основних цехів створено 16 закритих акціонерних товариств. Недержавними інвесторами виступили корпорація «Інтерпайп» і пов'язані з нею компанії, а також шведська компанія CETAB/Carl.Edblom.Trade AB.

У випадку з НПТЗ процес перегляду прав власності владою не був доведений до кінця. Але там дещо інша історія. Господарський суд Дніпропетровської області в листопаді 2003 року порушив справу про банкрутство ВАТ «Нікопольський південнотрубний завод». Справу було порушено за позовом компанії «Дніпрообленерго». У липні 2004 року Господарський суд ввів процедуру санації підприємства строком на рік. Господарський суд Дніпропетровської області своєю ухвалою від 12 липня 2005 року продовжив санацію ВАТ «Нікопольський південнотрубний завод» на півтора роки, до січня 2007 року.

У лютому 2007 року Фонд державного майна України продав 96,67% акцій заводу київської компанії ТОВ «Транспортно-інвестиційні технології» за 352,62 млн грн. В кінці листопада 2007 року Господарський суд Дніпропетровської області завершив процедуру банкрутства заводу, після чого підприємство перейшло під контроль корпорації «Науково-виробнича група «Інтерпайп».

 У листопаді 2017 року Господарський суд Дніпропетровської області виніс рішення про ліквідацію ВАТ «Нікопольський південнотрубний завод».

Одним з останніх гучних скандалів є спроба реприватизації Укртелекому. А в 2017 році в.о. голови Фонду державного майна України в ефірі Еспрессо.TV оцінював можливість перегляду результатів приватизації стратегічних підприємств.

Своє негативне ставлення до політики реприватизації неодноразово висловлювали офіційно і конфіденційно урядовці та дипломати західних країн, місцеві та іноземні інвестори й експерти. При цьому наголошувалося, що реприватизація — не тактична помилка, а фундаментальне порушення інституту прав приватної власності.

У світовій практиці для цього використовується націоналізація, тобто повернення приватизованих об'єктів у державну власність. Проте нагадуємо, що націоналізація не передбачена законодавством України. Втім, вона є досить поширеним у світі процесом, і правові основи її добре опрацьовані.

У цивілізованому варіанті націоналізація здійснюється за судовими рішеннями шляхом викупу державою приватизованого майна за ринковими цінами. Існує така думка, що держава має контролювати законність проведення продажів державного майна та його подальше використання. Якщо приватизація як процес реформування пройшла невдало, держава повинна мати важелі для виправлення становища.

Аналіз практики України та порівняння її зі світовим досвідом і рекомендаціями дає можливість визначити загальні риси механізму перегляду результатів приватизації в прийнятній для суспільства та безпечній для економіки формі. Передусім, необхідна докорінна зміна формату. Від обвинувального за характером способу перегляду результатів несправедливої приватизації необхідно перейти до процесу легітимації прав власності, набутих у ході приватизації. Легітимація приватизації — це процес, в результаті якого суспільство визнає і приймає результати роздержавлення великої власності на території країни, а сам інститут власності стає шанованим і непорушним.

Необхідно чітко визначити різні за змістом процеси перегляду результатів приватизації. Серед них можна виділити три типи. Перші два — це спори господарюючих суб'єктів і переслідування державою порушників закону. Ці два процеси перебувають у межах існуючого правового поля і ніякого стосунку до реприватизації не мають. Третій тип — це, власне, реприватизація, що виникла в Україні як політичний процес, з нечіткими поза чинним законодавством обвинуваченнями, невизначеною кількістю обвинувачуваних, відсутністю презумпції невинності. Цей тип процесу перегляду результатів приватизації саме й потребує відповідного правового регулювання.

При цьому слід зауважити, що спроби введення третього типу в законодавче русло містять значні ризики. До них можна віднести, наприклад, цілком очікувані спроби узаконити додаткові підстави для розірвання приватизаційних угод (наприклад, занижена ціна або обмеження допуску за допомогою умов продажу тощо). Це, безперечно, надасть законні підстави для обвинувачення заднім числом, тобто для розірвання укладених у минулому угод, які відповідно до раніше існуючого законодавства важко визнати незаконними. Але цим будуть порушені фундаментальні основи права.

 Раніше «Судово-юридична газета» розповідала про антирейдерські ініціативи влади.