Судді оцінили дієвість інституту слідчого судді

Після розширення функцій суду щодо контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів сторін кримінального провадження під час досудового розслідування, ефективність інституту слідчих суддів все ще знаходиться в центрі уваги юридичної спільноти.

Окремі слідчі дії, в першу чергу обшуки, і досі викликають численні нарікання з боку осіб, стосовно яких вони проводилися. Адже безпідставне вилучення та утримування майна протягом невизначеного часу без вмотивованого судового рішення, яке часто практикують органи слідства, створює серйозні проблеми для бізнесу і сприймається ним як інструмент корупції та тиску.

«Судово-юридична газета» поцікавилась у суддів: чи достатньо у них інструментів правового захисту особи і чи здатний судовий контроль ефективно протистояти неправомірному втручанню органів слідства у право власності?

Чи може ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку вважатися вмотивованим рішенням суду, яке призначене обмежувати право власності?

Лариса Бабайлова, заступник голови Деснянського районного суду м. Києва:

«Відповідно до норм КПК України, обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться (зареєстрований) орган досудового розслідування як  юридична особа.

Ухвала суду є одним з видів судових рішень, яке, як й інші судові рішення, відповідно до ст. 370 КПК України повинно бути законним (ухваленим компетентним судом, згідно з нормами матеріального права, з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України), обґрунтованим (ухваленим на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України) і вмотивованим (з наведенням належних і достатніх мотивів та підстав для його ухвалення.

Відповідно до Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України. Зазначений принцип закріплений і в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 13), в ст. 21 КПК України (Вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному цим Кодексом, є обов’язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України) та в інших процесуальних кодексах. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Таким чином, ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку, винесена з дотриманням вимог закону, вважається вмотивованим рішенням суду, яке може обмежувати право власності особи».

Ольга Чайкіна, суддя Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області:

«Ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку може вважатись вмотивованим судовим рішенням, яке призначене обмежувати право власності у тому разі, якщо вона відповідає вимогам кримінально-процесуального закону та постановлена з урахуванням загальних засад кримінального провадження.

Системний аналіз положень статей 7-9, 13, 223, 233-236 Кримінального процесуального кодексу України (надалі КПК) свідчить про те, що обшук є слідчою дією, яка спрямована на збирання доказів:  виявлення та фіксацією відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукування знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке  було здобуто у результаті його вчинення, а так само і встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб. Для досягнення вказаної мети може застосовуватись обмеження недоторканості житла чи іншого володіння особи. Однак щоб таке обмеження було визнано правомірним, а докази, отримані внаслідок проведення обшуку, в подальшому відповідали вимогам допустимості (статті 86, 87 КПК), ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення розгляду слідчої дії має бути вмотивована (пункт другий частини першої статті 372 КПК) та постановлена з урахуванням доведеності стороною обвинувачення підстав для застосування втручання у право власності (частина 5 статті 234 КПК).

За відсутності в ухвалі слідчого судді мотивів задоволення клопотання про дозвіл на проведення обшуку та, відповідно, недоведеності передбачених статтями 223, 234 КПК підстав для проведення такої слідчої дії не може йтися про те, що ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку вважається вмотивованим рішенням суду, яке призначене обмежувати право власності».

Сергій Гирич, суддя Личаківського районного суду м. Львова:

«Ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку, якщо вона постановлена у відповідності до положень статті 234 КПК України і виписана з дотриманням вимог, визначених статтею 235 КПК України, вважатиметься вмотивованим рішенням суду, яке призначене обмежувати право власності.

Європейський суд з прав людини у свої практиці неодноразово деталізував окремі питання проблематики застосування на практиці питань щодо надання дозволу на проведення обшуку, а також визначив критерії для судового рішення, яке призначене обмежувати право власності.

Так, у справі «Серявін та інші проти України» (скарга №4909/04, рішення від 10 лютого 2010 року) ЄСПЛ зазначає, що, згідно з його усталеною практикою, яка відбиває принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів  та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року).

У справі «Алексанян проти Росії» (рішення від 22 грудня 2008 року, скарга №46468/06) ЄСПЛ стверджує: суд свідомий того, що детально мотивувати постанову на обшук може виявитися важко, виходячи з того, що обшук проводиться на ранній стадії слідства і з метою відшукання доказів, якими і  буде обґрунтовуватися винуватість.

Згідно з пунктами 78, 80, 81, 82, у рішенні по справі «Ратушна проти України» (від 2 грудня 2010 року,скарга №17318/06) ЄСПЛ вказав: «Що стосується обґрунтування, наведеного в постанові про проведення обшуку, Суд зазначає, що підозра, зазначена в цій постанові, базувалась на інформації, отриманій в ході оперативно-розшукових заходів. Наведення більш детальної інформації щодо цих заходів та їх результатів могло правильно вважатися невиправданим з огляду на дуже ранню стадію розслідування та, зокрема, той факт, що деякі суттєві докази (а саме, викрадені речі) ще мали бути виявлені. Суд також зазначає, що постанова про проведення обшуку була досить конкретною за змістом і містила чітке та детально описане посилання на розслідувану крадіжку із зазначенням викрадених речей та їхньої вартості. Тому Суд визнав, що обшук житла заявниці, на який вона скаржилась, ґрунтувався на відповідних та достатніх підставах і супроводжувався адекватними гарантіями від зловживань та свавілля».

Ще більше детально виписані вимоги до процедури проведення обшуку, які, на думку ЄСПЛ, повинні забезпечити виконання положень статті 8 Конвенції під час проведення обшуку житла у п.п. 48,49,50,51,52,53,54,55 рішення від 28 квітня 2016 року у справі «Багієва проти України» (скарга №41085/05). Так, Суд зазначає, що обшук проводився на підставі постанови суду, як це передбачено статтею 177 КПК. Отже, втручання, як доводилося у справі, відповідало вимогам національного законодавства. Питання щодо належного обґрунтування постанови про дозвіл на обшук та у разі відсутності заявниці точного застосування процедури, передбаченої національним законодавством, а саме — статтями 181 та 183 КПК, слід розглянути нижче в ході розгляду питання необхідності та пропорційності втручання. З огляду на обставини цієї справи Суд приймає твердження, що втручання мало на меті законне попередження злочину. Суд нагадує, що, коли країни-учасниці вважають за необхідне вдаватися до таких заходів, як проведення обшуків житлових приміщень з метою отримання доказів вчинення правопорушень, Суд оцінюватиме, чи були підстави, наведені для виправдання таких заходів, відповідними і достатніми та чи було дотримано принцип пропорційності (див. рішення у справі «Бук проти Німеччини» (Виск v. Germany), заява №41604/98, п. 45, ECHR 2005-IV).

Суд також вивчить наявність у національному законодавстві ефективних гарантій від зловживань та свавілля, а також перевірить, як ці гарантії використовували у справі, що розглядається (див. рішення у справі «Ілія Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), заява №65755/01, п. 38, від 22 травня 2008 року). У квартирі заявниці обшук проводився на підставі постанови суду. Попереднє надання судом дозволу на проведення обшуку було важливою гарантією проти зловживання. Той факт, що дозвіл на проведення обшуку було надано за відсутності заявниці, власне не є проблемним, оскільки національний суд може ухвалити таке рішення без повідомлення іншої сторони (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Тамосіус проти Сполученого Королівства» (Tamosius v. the United Kingdom), заява № 62002/00, ECHR 2002-VIII, та рішення у справі «Аванесян проти Росії» (Avanesyan v. Russia), заява № 41152/06, п. 29, від 18 вересня 2014 року).

Разом з тим, недотримання положень, передбачених частиною другою статті 234 КПК України, та незазначення в ухвалі слідчого судді конкретного переліку речей, документів або осіб, для виявлення яких проводиться обшук, або наведення розпливчастого переліку таких речей (підроблених документів, викрадених речей тощо) розглядається Європейським судом з прав людини як порушення статті 8 Конвенції. Зокрема, у наведенному рішенні «Багієва проти України» ЄСПЛ зазначає, що при встановленні обсягу запропонованого обшуку національний суд посилався на таке формулювання, як «підроблені документи», а також «засоби та знаряддя для підроблення документів». Суд не вказав жодних деталей, навіть незважаючи на те, що міг це зробити з огляду на предмет доказування кримінального провадження, що стосувався документів, які належали колишньому чоловіку заявниці або були пов’язані з ним, а також стверджуваного підроблення документів. Слід також зауважити, що Суд раніше вже піддавав критиці розпливчастість та надмірну узагальненість формулювань в постановах про дозвіл на обшук, надаючи органу влади, який проводив обшук, нічим не обґрунтовану свободу розсуду при встановленні необхідного обсягу обшуку (див. рішення у справі «Смірнов проти Росії» (Smirnov v. Russia), заява №71362/01, п. 47, від 7 червня 2007 року; згадані рішення у справах «Ілія Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), п. 41; «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 216, від 22 грудня 2008 року; та рішення у справі «Колєсніченко проти Росії» (Kolesnichenko v. Russia), заява №19856/04, п. 33, від 9 квітня 2009 року). Подібним чином, зважаючи на узагальнені формулювання в постанові про дозвіл на обшуку цій справі, Суд не вважає, що попередній судовий дозвіл на обшук став належною гарантією проти можливого зловживання владою під час його проведення. За цих обставин Суд вважає, що наявні гарантії національного законодавства виявилися недостатніми, а проведений обшук у квартирі заявниці становив втручання, яке не було пропорційним відповідній меті.

Таким чином, виходячи із практики Європейського суду з прав людини, ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку вважатиметься  вмотивованим рішенням суду, яке призначене обмежувати право власності, навіть якщо вона постановлена у відсутності особи, у якої планується провести обшук, але за умови дотримання вимог до ухвали, які визначені частиною 2 статті 235 КПК України. У тому числі у ній має бути обґрунтовані підстави для виправдання таких заходів, що мають бути відповідними і достатніми та мають забезпечити дотримання  принципу пропорційності втручанню у приватне життя».

Чи погоджуєтесь ви з тим, що вилучені під час обшуку речі, які були зазначені в ухвалі слідчого судді про обшук, не вважаються тимчасово вилученим майном і не потребують окремого рішення слідчого судді про арешт? А відтак і строк обмеження права власності є невизначеним?

Лариса Бабайлова:

«Відповідно до ч.7 ст. 236 КПК України, вилучені речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном.

Таким чином, з вказаної норми закону випливає, що вилучені під час обшуку речі, які були зазначені в ухвалі слідчого судді про обшук, не вважаються тимчасово вилученим майном, а відтак і не потребують вирішення слідчим суддею питання про накладення арешту на це майно відповідно до вимог ч.5 ст. 171 КПК України.

Обмеження права власності в даному випадку виправдовується потребами досудового розслідування, а також дотриманням прав учасників кримінального провадження, в тому числі і потерпілого, цивільного позивача, та гарантій держави. До того ж строк обмеження права власності не може перевищувати строків досудового розслідування, які чітко визначені КПК України. А тому не можна говорити про те, що строк обмеження права власності в даному випадку є невизначеним.

На майно, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, під час досудового розслідування за клопотанням слідчого, прокурора може бути накладено арешт, якщо для цього є підстави, передбачені ст. 170 КПК України, а саме — з метою збереження речових доказів (за наявності достатніх підстав вважати, що майно відповідає критеріям, зазначеним у ст. 98 цього Кодексу); спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди».

Ольга Чайкіна:

«Вказане питання є дискусійним в юридичній спільноті, у тому числі й суддівському корпусі. Відсутній однозначний підхід і у науковців-правників. Відповідно до частини сьомої статті 236 КПК, при обшуку слідчий, прокурор маютьє право оглядати і вилучати документи, тимчасово вилучати речі, які мають значення для кримінального провадження.

Предмети, які вилучені законом з обігу, підлягають вилученню, незалежно від їх стосунку до кримінального провадження. Вилучені речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном.

Однак не завжди клопотання про дозвіл на проведення обшуку містять відомості, які дозволяють ідентифікувати річ чи документ, який має бути вилучений під час слідчої дії для досягнення її мети. Тому в ухвалах слідчих суддів, якими надано дозвіл на проведення обшуку, зустрічаються формулювання, наприклад: для відшукування мобільних телефонів, грошових коштів, фінансово-господарських документів, печаток, штампів… які можуть містити сліди злочину. Тобто так звані «родові визначення» предметів, речей, документів, які планується відшукати та вилучити, без зазначення їх ідентифікаційних ознак.

Приміром, ідентифікаційними ознаками для мобільного телефону буде: марка, модель телефону, ІМЕЙ; для грошових коштів — номінал, серія та номер. На мою думку, якщо в ухвалі слідчого судді визначені лише родові ознаки речі чи документу, у разі їх вилучення вони набувають статусу тимчасово вилученого майна, що зобов’язують слідчого, прокурора звернутись до слідчого судді з клопотанням про арешт такого майна у порядку, визначеному статтею 171 КПК.

Інше питання, якщо під час обшуку знаходять предмети, які вилучені законом з обігу. Чи зобов’язаний слідчий, прокурор звернутись із клопотанням про їх арешт? Безумовно, що так. Адже, виходячи зі змісту частини першої та другої, такі речі можуть бути предметом або знаряддям злочину та в подальшому підлягати конфіскації або спеціальній конфіскації. Метою ж арешту такого майна може бути збереження речових доказів або забезпечення спеціальної конфіскації.

Крім того, у разі дотримання процедури накладення арешту на вилучене під час обшуку речі та документи будуть дотримані загальні засади кримінального провадження, зокрема верховенство права, законність, недоторканість права власності».

Сергій Гирич:

«Частиною 1 статті 170 КПК України визначено, що арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.

Частиною 7 статті 236 КПК України визначено, що при обшуку слідчий, прокурор має право оглядати і вилучати документи, тимчасово вилучати речі, які мають значення для кримінального провадження. Предмети, які вилучені законом з обігу, підлягають вилученню, незалежно від їх належності до кримінального провадження. Разом з тим нормами цієї статті також передбачено, що вилучені речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном.

Постає питання: який статус має майно, яке вилучене під час обшуку і входило до переліку майна, зазначеного в ухвалі слідчого судді про надання обшуку, і чи потрібно на нього накладати арешт? Виходячи із положень частини 1 статті 170 КПК України, на все майно, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна, має бути накладений арешт.

Отже, після проведення обшуку, в процесі якого було виявлено та вилучено майно, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі слідчого судді на проведення обшуку, слідчий, прокурор, мають звернутися до суду із клопотанням про накладення арешту на це майно. Таку позицію висловив ще у 2014 році Вищий Спеціалізований Суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму Узагальненні судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Так, у  п. 5 Розділу 2.6  зазначено, що вимоги щодо учасників кримінального провадження, на майно яких може бути накладено арешт, поширюють свою дію і на випадки, коли клопотання про арешт стосується майна, яке було тимчасово вилучене або вилучене за результатами проведення обшуку. Тому, на мою думку, виходячи із мети застосування арешту, вилучені під час обшуку речі, які були зазначені в ухвалі слідчого судді про обшук, також потребують окремого рішення слідчого судді про арешт майна. У даному випадку право власності на це майно обмежується ухвалою слідчого судді  до скасування арешту у випадках, передбачених КПК України».

Якщо слідчий чи прокурор у передбачених законом випадках не повертає майно, його бездіяльність може бути оскаржена у порядку, визначеному п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК. Так повинно відбуватися завжди? Чи на майно, вилучене під час обшуку, не поширюється зазначена процедура судового захисту?

Лариса Бабайлова:

«Повинно завжди відбуватись так, як передбачено законом. Якщо слідчий, прокурор вчасно не звернулися до слідчого судді з клопотанням про накладення арешту на тимчасово вилучене майно (речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу; речі та документи, вилучені під час інших, передбачених КПК України процесуальних дій), або таке їх клопотання було відхилено слідчим суддею, тимчасово вилучене майно має бути негайно повернуто особі, у якої воно було вилучено. Іншого бути не може.

На майно, вилучене під час обшуку, про відшукання якого зазначалося в ухвалі слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку, зазначена процедура не поширюється, але на нього, у випадках, передбачених ст. 170 КПК України, може бути накладено слідчим суддею арешт за клопотанням слідчого, прокурора, цивільного позивача».

Ольга Чайкіна:

«Забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності є важливою засадою кримінального провадження, яке узгоджується із принципами верховенства права та законності, а також втілює стандарти ЄКПЛ. Якщо особа вважає, що процесуальна дія (вилучення майна) або бездіяльність (неповернення такого майна за відсутності ухвали про його арешт) є незаконною, обмежує права власності, безумовно, вона має право в порядку, визначеному пунктом один частини один статті 303 КПК, поскаржитись до слідчого судді. Тому не можна говорити про те, що на майно, вилучене під час обшуку, не поширюється процедура оскарження бездіяльності органу досудового розслідування».

Сергій Гирич:

«Частиною 1 статті 303 КПК визначено, які рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора підлягають оскарженню під час досудового провадження та ким (заявником, потерпілим, підозрюваним, володільцем майна тощо) такі рішення, дії або бездіяльність можуть бути оскаржені. Так, зокрема, може бути оскаржена бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк. Скаргу може подати заявник, потерпілий, його представник чи законний представник, підозрюваний, його захисник чи законний представник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володілець тимчасово вилученого майна, інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування;

Частиною 1 статті 169 КПК України визначено, що тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено:

1) за постановою прокурора, якщо він визнає таке вилучення майна безпідставним;

2) за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання прокурора про арешт цього майна;

3) у випадках, передбачених частиною п’ятою статті 171, частиною шостою статті 173 цього Кодексу;

4) у разі скасування арешту.

Частиною 5 статті 171 КПК України визначає, що у випадку незвернення слідчого, прокурора із клопотанням до суду про арешт майна не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, або 48 годин після тимчасового вилучення майна під час обшуку, огляду, здійснюваних на підставі ухвали слідчого судді, передбаченої статтею 235 цього Кодексу, майно має бути негайно повернуто особі, в якої його було вилучено.  

Таким чином, якщо слідчий чи прокурор, у передбачених законом випадках не повертають майно, їх бездіяльність може бути оскаржена слідчому судді у порядку, визначеному п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК України і ця процедура  поширюється на неповернення майна, вилученого під час обшуку».

Адвокати заявляють, що перевантаженість слідчих суддів справами спонукає їх бути союзниками прокурорів та слідчих, які не бажають зайвий раз звертатися до суду з клопотанням про арешт майна, вилученого під час обшуку. Тому слідчим суддям вигідно трактувати ч.7 ст. 236 КПК так, що, окрім тимчасового вилучення майна під час досудового розслідування, ще буває вилучення майна безстрокове. Що Ви на це відповіли б?

Лариса Бабайлова:

«Слідчий суддя має особливий статус, здійснює судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні та у випадку, передбаченому ст. 247 цього Кодексу. Так склалося в країні, що судді і слідчі судді мають на даний час велике навантаження, але це не може спонукати їх «бути союзниками прокурорів та слідчих, які не бажають зайвий раз звертатися до суду з клопотанням про арешт майна, вилученого під час обшуку» та приймати незаконні рішення.

У кожному випадку слідчий суддя повинен виважено підходити до питання про надання дозволу на проведення обшуку, в першу чергу впевнитись в тому, що долучені до клопотання документи свідчать про те, що дійсно було вчинено кримінальне правопорушення, обов’язково з’ясувати можливість отримання органом досудового розслідування доступу до речей, документів, відомостей у добровільному порядку шляхом їх витребування відповідно до ч.2 ст. 93 КПК України, або за допомогою інших слідчих дій, передбачених законом.

Казати про те, що слідчим суддям «вигідно трактувати ч.7 ст. 236 КПК так, що, окрім тимчасового вилучення майна, під час досудового розслідування ще буває вилучення майна безстрокове» не можна. По-перше, не зрозуміло, в чому вигода для слідчих суддів, які виконують  закони, що діють в нашій державі, в тому числі і КПК. По-друге, не буває безстрокового вилучення майна в кримінальному провадженні. У найгіршому випадку майно може бути вилучене до прийняття остаточного рішення в кримінальному провадженні (про закриття кримінального провадження, ухвалення вироку), одночасно з яким повинно бути і вирішено питання про це майно. Крім того, закон дозволяє передати під час досудового розслідування речові докази на зберігання власнику».

Ольга Чайкіна:

«Перевантаженість слідчих суддів справами дійсно має місце. І це пов’язано як з кадровим «колапсом» у судовій системі, так і з внесенням численних змін до КПК, у тому числі й щодо обов’язкової відеофіксації  розгляду клопотань про надання дозволів на проведення обшуку (частина четверта статті 107 КПК). Однак це не означає, що така ситуація спонукає слідчих суддів бути союзниками прокурорів та слідчих, які не бажають зайвий раз звертатися до суду з клопотанням про арешт майна, вилученого під час обшуку. Не можна стверджувати, що слідчим суддям вигідно трактувати частину сьому статті 236 КПК так, що, окрім тимчасового вилучення майна, під час досудового розслідування ще буває вилучення майна безстрокове. Кожен слідчий суддя самостійно приймає судове рішення, викладає мотиви його ухвалення. У будь-якому випадку, якщо людина вважає, що ухвала про відмову в задоволенні скарги на неповернення вилученого майна з мотивів, викладених у запитанні, порушує права власності та суперечить кримінально-процесуальному закону, вона має право оскаржити таку ухвалу до апеляційної інстанції».

Сергій Гирич:

«У даному випадку дійсно існує правова невизначеність, оскільки ч.7 ст.236 КПК України не зазначає прямо про те, що вилучені речі та документи, які  входили до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, також є тимчасово вилученим майном і що на нього в порядку ст.170 КПК України накладається арешт за клопотанням слідчого, прокурора, інакше воно підлягає поверненню власнику. Тому в даному випадку позиція адвокатів про необхідність звернення слідчого із клопотанням до суду про арешт майна, вилученого під час обшуку, заслуговує на увагу. Щоб уникнути таких зловживань, необхідно внести зміни до ч.7 ст.236 КПК України та вказати, що таке майно також є тимчасово вилученим».

Чи доводилось Вам чи Вашим колегам виносити ухвалу про те, що слідчий чи прокурор вчинив незаконно, не звернувшись до суду з клопотанням про накладення арешту на майно, вилучене під час обшуку?

Лариса Бабайлова:

«Доводилось відмовляти у накладенні арешту на майно, що було вилучено під час обшуку, яке не було зазначено в ухвалі слідчого судді про надання дозволу на обшук, коли це майно не відповідало критеріям ст. 98 КПК України. Наприклад, у справі про притягнення особи до кримінальної відповідальності за зґвалтування слідчий звертався з клопотанням про накладення арешту на паспорт громадянина України на ім’я обвинуваченого, на вилучені під час обшуку свідоцтва про реєстрацію транспортних засобів, які не можуть бути речовими доказами у вказаному кримінальному провадженні.

Також доводилось розглядати скарги на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягала у неповерненні тимчасово вилученого майна в порядку п.1 ч.1 ст. 303 КПК України. Якщо слідчий або прокурор вчасно не звернулися після тимчасового вилучення майна в кримінальному провадженні до слідчого судді з клопотанням в порядку ч.5 ст. 171 КПК України про накладення арешту на таке майно і це майно не було повернуто слідчим, прокурором негайно особі, у якої вилучено, слідчий суддя задовольняє скаргу і повертає таке майно.

На жаль, на даний час існує проблема порушення права власності органами досудового розслідування, спостерігаються випадки коли власники не можуть вирішити питання про повернення свого майна, яке не має значення для кримінального провадження і навіть не арештоване слідчим суддею. КПК України розрахований на сумлінне виконання всіма учасниками кримінального провадження його норм. Органам, що проводять досудове розслідування, треба більш відповідально ставитись до питання про вилучення майна, дотримуючись відповідних норм КПК України та інших законів».

Ольга Чайкіна:

«Так, доводилось, як мені, так і моїм колегам. У разі порушення процедури вилучення майна, незвернення з клопотанням про його арешт, тобто недотримання вимог статті 171 КПК вилучене майно поверталось власникам, законним володільцям. Одним із проблемних питань, що виникає під час розгляду таких скарг, це те, що в протоколах обшуку та протоколах вилучення майна іноді зустрічаються помилки в ідентифікаційних ознаках вилученого майна, наприклад в ІМЕЙ чи ВІН-кодах, серії та номерів грошових коштів тощо. При цьому відсутні зауваження до таких протоколів. Приміром, вилучили телефон, який має один ІМЕЙ, а в протоколі зазначається інший, з помилкою в одній цифрі чи літері. КПК не регулює це питання прямо, і в такому випадку слідчий суддя керується загальними засадами кримінального провадження, враховуючи не лише потреби досудового розслідування, а й непорушність права власності. В цілому, механізм захисту від свавілля під час обшуку закріплений в КПК, і він є ефективним, дієвим».

Сергій Гирич:

«Особисто я, як слідчий суддя, на практиці таких випадків не мав. Слід зазначити, що на території суду здійснюють процесуальну діяльність слідчі СУ Територіального управління ДБР, розташованого в м. Львові, Личаківського ВП ГУМС у Львівській області. За існуючою практикою, слідчий, прокурор після вилучення майна під час обшуку завжди звертаються із клопотанням про накладення арешту на майно, яке було вилучене під час обшуку. Я вважаю, що попри певні протиріччя в законодавстві, виходячи із мети арешту майна, слідчий, прокурор має звертатися до слідчого судді із клопотанням про арешт вилученого майна під час обшуку».