Поширення недостовірної інформації: як захистити свої права в інтернеті

Право на свободу переконань та їх вільне вираження, зокрема в інтернеті, усе частіше стає предметом розгляду на міжнародному рівні. Однак це не означає, що свобода та право на висловлювання в інтернеті є абсолютними. Вони існують лише до того моменту, поки не порушують права інших осіб. Вказані порушення можуть виникати, наприклад, при розповсюдженні інформації, що порушує моральні та етичні норми.

Справи про спростування недостовірної інформації є одними з найчисельніших категорій судових справ. Реєстр судових рішень містить понад 13 000 таких судових проваджень. Вони розглядаються у цивільному та господарському процесах, фігурують у кримінальних провадженнях та справах про адміністративні правопорушення.

Законодавство, спрямоване на захист особи від поширення недостовірної інформації, на сьогодні є застарілим та неефективним. Ним не охоплюються більшість сфер суспільного життя та не вирішуються проблеми захисту інформації та особистих немайнових прав особи. Яскравий приклад тому — Закон України «Про боротьбу з тероризмом». Він визначає обмеження щодо поширення інформації, які можуть застосовуватися і до інтернету. Ст. 17 цього Закону забороняє поширювати через ЗМІ або в інший спосіб інформацію, що має на меті пропаганду або виправдання тероризму, містить висловлювання осіб, які чинять опір чи закликають до опору проведенню антитерористичної операції тощо. Та встановивши такі заборони, закон не дає відповіді на питання, хто і яким чином повинен реагувати на їх порушення.

Неоднозначні судження викликає оцінка гіперпосилань, які ведуть на інший сайт, де розміщена недостовірна інформація, а також перепости з інших сайтів.

Господарський суд Києва у рішенні від 20.06.2018 не побачив у перепості з іншого веб-сайту поширення інформації, оскільки до того вона вже була доведена до необмеженого кола осіб, які мали вільний доступ до веб-сайту першого відповідача. Суд зобов’язав лише першого відповідача спростувати інформацію, але відмовив у позові до трьох інших відповідачів.

Способи боротьби з поширенням недостовірної інформації

Законодавець передбачив право особи на спростування недостовірної інформації. Реалізація такого права відбувається у судовому порядку (ст. 277 ЦК). Для звернення до суду про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації, встановлена спеціальна позовна давність строком в один рік (ст. 258 ЦК).

Фізична особа (про юридичну в ЦК не йдеться), особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення недостовірної інформації, обмежена двома способами захисту права:

• право на відповідь;
• право на спростування недостовірної інформації.

Щодо права особи на відповідь, то при його застосуванні виникає така проблема, як відсутність відповідальності за відмову у реалізації цього права. Кодекс України про адміністративні правопорушення встановлює відповідальність за ненадання можливості оприлюднити відповідь лише щодо інформації, поширеної стосовно суб'єкта виборчого процесу (ст. 212-11 КУпАП). Тобто під захистом держави знаходиться лише суб'єкт виборчого процесу. За відмову оприлюднити відповідь на вимогу інших осіб поширювач інформації відповідальності не несе.

Відразу помітно, що ЦК не надто сильно регулює право на відповідь, більше уваги все ж приділяючи праву особи на спростування недостовірної інформації. Загальні правила спростування такі:

• спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію;
• поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює;
• якщо поширювач інформації невідомий, суд може встановити факт недостовірності цієї інформації та її спростування;
• якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний;
• спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила (діє презумпція вини);
• спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена. ЦК говорить про спростування у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.

Законом України «Про інформацію» встановлено, що суб'єкти владних повноважень як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Закон України «Про доступ до публічної інформації» регламентує, що відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у вчиненні таких порушень. Щодо юридичних осіб, то поширення щодо них недостовірної інформації за своєю природою є складовою поняття «дискредитація» (ст. 34 Господарського кодексу України).

Дискредитацією суб'єкта господарювання є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання. Але законодавцем у даному випадку обрано оригінальний спосіб захисту порушених прав. У разі встановлення факту дискредитації суб'єкта господарювання Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення мають право прийняти рішення про спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей у строк і спосіб, що визначені законодавством або цим рішенням (ст. 256 ГКУ). Цією нормою продубльовані положення Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» №236/96-ВР від 7 червня 1996 року, і Антимонопольний комітет такими нормами періодично користується. Зокрема, він розглядає справи про дискредитацію і за колективними зверненнями.

Проблема ідентифікації поширювача інформації

Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет вважається автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Але це ідеальний варіант, коли такі відомості відомі. Частіше трапляються випадки, коли автор поширеної інформації невідомий. Причин цього може бути безліч: анонімні листи, смерть фізичної особи чи ліквідація юридичної особи, особу просто неможливо ідентифікувати.

Нерідко постає питання: хто несе відповідальність за коментарі, розміщені під онлайн статтею? Доступ до сайту, як правило, у таких випадках є вільним. Враховуючи належність більшості найпопулярніших соціальних мереж в Україні (Вконтакте, Одноклассники, Facebook, Instagram) до закордонного інтернет-сегменту, можливість встановлення особи порушника та притягнення його до відповідальності уявляється дуже складною.

У такому випадку належним відповідачем вважається власник веб-сайту, на якому розміщений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності (ст. 302 ЦК). Дані про власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК у адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегменту мережі Інтернет. Проте, як свідчить досвід Данії, стратегія притягнення до відповідальності власників сайтів не виправдовує себе через складність і неефективність.

Якщо таку особу встановити не вдалося, суд вправі за заявою зацікавленої особи встановити факт неправдивості інформації та спростувати її в порядку окремого провадження. Така заява розглядається за правилами, визначеними розділом IV ЦПК. У разі доведеності обставин, на які посилається заявник, суд констатує факт, що поширена інформація є неправдивою, та спростовує її. При цьому тягар доказування недостовірності поширеної інформації покладається на заявника, який несе витрати, пов'язані з її спростуванням.

Якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження особа, яка поширила інформацію, щодо якої виник спір, стане відома, відповідно до положень ч. 6 ст. 235 ЦПК суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює зацікавленим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Як довести в суді недостовірність поширеної інформації

Єдиним органом, на який ображена особа може покладатися у випадку порушення немайнових прав, є суд. Але справа у тому, що суди мають єдиний інструмент для позитивного вирішення такого роду справ — визнати поширену інформацію недостовірною та зобов'язати відповідача її спростувати.

З 2004 р. у ЦК діяло правило презумпції недостовірності негативної інформації: негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, доки не буде доведено протилежне. Ця презумпція добропорядності звільняла позивача від тягаря доведення, натомість особа, яка поширила негативну інформацію (відповідач), зобов’язана була довести, що інформація є достовірною. Звісно, позивач міг надати докази недостовірності, але якщо відповідач не спростовував презумпцію, позов задовольняли.

Закон України №1170-VII від 27.03.2014, який вносив зміни до більш ніж 50 нормативно-правових актів, видалив зі ст. 277 ЦК частину 3, тобто саме цю презумпцію. Внаслідок такого шахового ходу законодавця доказування обставин у справах щодо ст. 277 значно ускладнилося.

Самі ж суди почали більш критично ставитися до характеру поширеної інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Проблема виникла через ч. 2 ст. 47-1 Закону України «Про інформацію», яка визнає оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критику, оцінку дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Захист оціночних суджень не є предметом судового захисту.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» зазначено, що необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Вишгородський районний суд Київської області звернув увагу на таку статистику:

• позовні заяви з вимогами про визнання поширеної інформації недостовірною в більшості випадків мали лише оціночні судження;
• у більшості випадків мала місце наявна низька доведеність обставин, на які посилались позивачі.

Судова практика виявила найбільш поширені типові помилки, яких припускаються позивачі:

• недоведення того факту, що поширена недостовірна інформація завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам або перешкоджає повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право;
• посилання на повідомлення, які містять оціночні судження, стверджуючи, що це фактичні дані, які підлягають спростуванню;
• вибір неналежного способу захисту, а саме зобов’язання відповідача публічно вибачитися;
• непідтвердження заподіяння моральної шкоди.

Практика заборони розповсюдження інформації

Цивільний кодекс України містить ще один спосіб захисту порушених прав. Він передбачений ст. 278 ЦК «Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права».

«1. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації.

2. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, — вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення».

Не надто багато, але цією нормою позивачі користуються.

Господарський суд міста Києва у справі № 910/6647/18 зобов'язав товариство з обмеженою відповідальністю протягом 10 календарних днів з дня набрання законної сили рішенням суду видалити з веб-сайту інформаційні матеріали.

У справі №758/7569/14-ц Подільський районний суд Києва зобов'язав товариство з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія «1+1» вилучити зі свого офіційного інтернет-сайту відеосюжет, що міститься у випуску за ІНФОРМАЦІЯ_1 телепередачі «Гроші» під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2» з 21 хвилини 12 секунд до 23 хвилини 39 секунд, про особисте життя ОСОБА_1.

Шевченківський районний суд Києва у справі №761/44774/17 зобов'язав приватне акціонерне товариство видалити з веб-сайту статтю під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_4» та посилання на відео «ІНФОРМАЦІЯ_2» (https:ІНФОРМАЦІЯ_5).

А от у справі №592/5496/16-ц Тростянецький районний суд Сумської області вказав на типову помилку, яка впливає на задоволення позовних вимог: «Захисту в судовому порядку підлягає вже порушене право, а не те, яке може бути порушене в майбутньому, і щодо якого невідомо, буде воно порушене чи ні. Таким чином, оскільки вимога позивача про заборону ОСОБА_3 в подальшому поширювати про позивача будь-яку недостовірну інформацію будь-яким особам у будь-який спосіб спрямована на майбутнє і не стосується вже порушених на цей час прав позивача, позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають».

Як заблокувати сайт, який поширює недостовірну інформацію

Блокування інтернет-ресурсів українським законодавством взагалі не передбачене. Єдиною згадкою про можливість застосувати заходи щодо недобросовісного користувача інтернету є ст. 38 Закону України «Про телекомунікації», відповідно до якої оператор або провайдер телекомунікацій має право:

8) скорочення переліку або припинення надання телекомунікаційних послуг споживачам, які порушують правила надання і отримання телекомунікаційних послуг, або відключення кінцевого обладнання споживача, якщо воно не має виданого в установленому законодавством порядку документа про підтвердження відповідності вимогам нормативних документів у сфері телекомунікацій, у порядку, визначеному цими правилами;

9) відключення на підставі рішення суду кінцевого обладнання, якщо воно використовується абонентом для вчинення протиправних дій або дій, що загрожують інтересам державної безпеки.

Але мова у згаданій нормі йде не про блокування сайтів, а, власне, про відключення недобросовісних споживачів.

Відповідно до ст. 39 цього ж Закону, оператори телекомунікацій зобов’язані: «18) на підставі рішення суду обмежувати доступ своїх абонентів до ресурсів, через які здійснюється розповсюдження дитячої порнографії». Тобто Закон обмежив обов’язок блокувати ресурси єдиним випадком. Інших підстав для обмеження доступу до ресурсів у мережі Інтернет закон не містить.

Проте відсутність законодавчих підстав для таких блокувань, як виявилося на практиці, не перешкоджає це робити. У цивільних справах сайти блокуються не за рішенням суду по суті справи, а за ухвалою про забезпечення позову.

Так, суддя Деснянського районного суду Києва у справі №2-1346/12 тимчасово зупинив роботу веб-сайту в мережі Інтернет до моменту винесення судового рішення по цивільній справі за позовом про захист честі, гідності, ділової репутації.

Суддя Трускавецького міського суду у справі №457/349/18 заборонив розповсюдження інформації на сайтах Mmgp.ru, ScamQuestra.com та Prochukhan.org шляхом заборони суб'єктам господарювання у сфері телекомунікацій забезпечувати доступ користувачам Internet на території України до зазначених сайтів.

5 березня 2019 року Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області у справі №320/1749/19, навпаки, відмовив у такому забезпеченні, оскільки вважав, що заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Крім того, згідно ч. 10 ст. 150 ЦПК України, не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

 У кримінальних справах здогадалися таке блокування здійснювати на підставі ухвал про арешт майна.

20.03.2018 слідчий суддя Голосіївського районного суду Києва у справі №752/4117/17 наклав арешт на майнові права інтелектуальної власності, які виникають у користувачів мережі інтернет при використанні веб-ресурсу з ідентичною IP-адресою, шляхом зобов'язання інтернет-провайдерів, що здійснюють діяльність на території України, які відповідно до ч. 2 ст. 42 Закону України «Про телекомунікації» включені до реєстру операторів, провайдерів телекомунікацій і перелік яких міститься на офіційному веб-сайті Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, закрити до них доступ.

Аналогічна ухвала винесена Печерським районним судом Києва у справі №757/33556/18-к.

23 липня 2018 року слідчий суддя Печерського районного суду Києва у справі №757/35677/18-к вчинив іншим чином, а саме: наклав арешт на майнові права інтелектуальної власності — доменне ім'я веб-ресурсу шляхом зобов'язання надіслати відповідну команду до «Реєстру доменної зони» та унеможливити використання в будь-який спосіб негайно і до дати фактичного видалення домену з відповідного реєстру згідно «Регламенту публічного домену».

Аналогічна ухвала була винесена слідчим суддею Вінницького міського суду Вінницької області у справі №127/952/19.

Проте така винахідливість правоохоронних органів та цивільних позивачів не завжди вітається Апеляційними судами. 10 грудня 2018 року Київський апеляційний суд ухвалу слідчого судді Печерського районного суду Києва від 10 липня 2018 року скасував, а в задоволенні клопотання про накладення арешту на майнові права інтелектуальної власності шляхом зобов'язання інтернет-провайдерів закрити доступ до ресурсів відмовив. Суд зазначив, що накладення арешту з забороною доступу до веб-ресурсу не передбачене нормами ст. 170 КПК України. Крім того, колегія суддів погодилася з доводами апеляційної скарги, що вирішення питання у сфері телекомунікаційних та інформаційних технологій неможливе без залучення відповідних технічних спеціалістів, оскільки це може призвести до порушення прав громадян та юридичних осіб як в Україні, так і за її межами. Відповідні висновки під час апеляційного розгляду надано не було.

Апеляційний суд Миколаївської області у справі №487/3953/17 зазначив, що накладення арешту шляхом «зобов'язання закрити доступ до веб-ресурсів» є технічно некоректним і не передбачений ст. 170 КПК України, а вирішення вказаних питань у сфері телекомунікацій та інформаційних технологій без залучення відповідних технічних спеціалістів та їх висновків може призвести до порушення прав громадян та юридичних осіб як в Україні, так і за її межами.

Доводи апелянта про необхідність обмеження доступу до інформації, яка міститься на певних веб-ресурсах, шляхом їх блокування, оскільки зазначені сайти використовуються в ігрових клубах, розташованих за відповідними адресами в Миколаєві, з посиланням на ст. 28 Закону України «Про інформацію» є недоречними, оскільки будь-яких даних про використання інформації на вказаних веб-ресурсах у спосіб, перелічений у ст. 28 Закону України «Про інформацію», як клопотання слідчого, так і апеляційна скарга прокурора не містять.

Якщо раніше практика блокування сайтів стосувалася переважно хостерів, то останнім часом вона почала часто застосовуватися і щодо інтернет-провайдерів. Але навряд чи введення в законодавство правил щодо блокування доступу до інтернет-ресурсів кардинально вирішить проблему поширення недостовірної інформації.

По-перше, існування дзеркальних сайтів зводить усі зусилля нанівець — якщо основний сайт був заблокований, то дзеркальний сайт все одно залишається діяти. Як наслідок, блокування втрачає ефективність. Крім того, суд у більшості випадків зобов'язує заблокувати сайт тільки певним інтернет-провайдерам, на інших такий обов'язок не поширюється. У такому випадку блокування також ефективним не буде.

Однією з проблем є територіальне знаходження сайту. Дуже часто сайт знаходиться за межами юрисдикції певної країни, що ускладнює процедуру блокування.

Найважливішою проблемою залишається незбалансованість процедур блокування сайтів з правами різних суб'єктів IT-відносин. Отже, між правами користувачів мережі Інтернет, правами інтернет-провайдерів і правами правовласників необхідно знайти необхідний баланс.

Як вирішення проблем бачить законодавець

12 березня 2019 року до Верховної Ради України потрапив законопроект №10139 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання розповсюдженню недостовірних відомостей у засобах масової інформації». Ним пропонується доповнити Кримінальний кодекс України ст. 151-1 «Поширення недостовірних відомостей у засобах масової інформації, мережі Інтернет».

Ст. 278 Цивільного кодексу в розумінні авторів законопроекту повинна бути доповнена новою частиною наступного змісту: «3. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене через поширення інформації у мережі Інтернет, суд може заборонити (припинити) розповсюдження такої інформації шляхом її видалення з відповідного ресурсу мережі Інтернет».

Низку змін слуги народу бажають внести і до Цивільного процесуального кодексу. За задумом, розгляд справ про захист честі, гідності та ділової репутації будуть проводити у спрощеному позовному провадженні. При цьому спрощеному розгляду навіть подання зустрічного позову не має завадити. Більше того, на розгляд таких справ судом парламентарії відводять не більше 30 днів з дня відкриття провадження у справі, а відзив на позов можна подати не пізніше 7 днів з дня вручення ухвали.

«Під роздачу» можуть попасти телерадіоорганізації, яким у разі прийняття Закону Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення своїм рішенням буде призупиняти трансляцію, щодо якої винесено судове рішення, будь-якої аудіовізуальної інформації до моменту його виконання такою телерадіоорганізацією.

Інформаційні агентства, редакції та журналісти не будуть нести відповідальності за цитати: зміни до Законів України «Про інформаційні агентства» та «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» звільняють від відповідальності у разі, якщо інформація одержана від інших інформаційних агентств або засобів масової інформації і є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих цими агентствами чи засобами масової інформації, за умови її спростування, або є дослівним відтворенням публічних виступів або повідомлень суб’єктів владних повноважень, фізичних та юридичних осіб за умови її спростування, або вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації, з посиланням на нього за умови спростування таких відомостей.

Планується також надати право Національній комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, за наявності рішення суду про спростування недостовірної інформації приймати рішення про зобов’язання операторів, провайдерів телекомунікацій щодо призупинення доступу абонентів до ресурсу мережі Інтернет, який поширив недостовірну інформацію, до моменту її спростування.

Перед цим депутати внесли до Ради ще один законопроект №9306 від 20.11.2018 «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп». Ним пропонується відновити кримінальну відповідальність за наклеп та включити його до переліку справ приватного обвинувачення.