Мораторій на землю: Верховний Суд вирішить виключну правову проблему

Велика Палата Верховного Суду збереться 20 березня 2019 року на засідання, предметом розгляду якого стане справа №227/1506/18, що містить виключну правову проблему.

За умовами договору міни ОСОБА_3 передала у власність TзOB «Агрофірма «Каравай» належну їй на праві власності та розташовану на території Никанорівської сільської ради Добропільського району Донецької області земельну ділянку з кадастровим №1422085000:01:000:0418 площею 8,0388 га з цільовим призначенням «для ведення товарного сільськогосподарського виробництва», а TзOB «Агрофірма «Каравай» передало у власність ОСОБА_3 належну йому на праві власності та розташовану на території Новоторецької сільської ради Добропільського району Донецької області земельну ділянку з кадастровим №1422086600:01:000:2520 площею 0,1000 га з цільовим призначенням «для ведення товарного сільськогосподарського виробництва».

З договором не погодився прокурор, який і звернувся до суду в інтересах держави з позовом, в якому просив визнати зазначений договір недійсним.

Справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду передано 23 січня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду.

Позиція прокуратури:

Договір міни укладений з порушенням:

п. 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу (далі — ЗК) України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, яким встановлений мораторій на відчуження, зокрема, земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв);

ст. 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» (далі — Закон), яка передбачає, що у разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву.

Договір міни укладений не для обміну земельними ділянками, а для того, щоби приховати реальний договір купівлі-продажу, оскільки у договір міни відповідачі включили умову про доплату до моменту підписання та нотаріального посвідчення цього договору.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16, обміну підлягають земельні ділянки за схемою «пай на пай» лише у випадку, передбаченому ст. 14 Закону, а за умовами договору міни власники земельних ділянок передали у власність один одному належні їм ділянки, які не є земельними частками (паями), вже виділені у натурі, оформлені державними актами на право власності на земельну ділянку та не є частинами єдиного масиву (виділені різним власникам і на території різних сільських рад), тому на об'єкти міни за договором розповсюджується мораторій щодо їх відчуження.

Рішення ЄСПЛ не може трактуватися як дозвіл на вільний обмін земельних ділянок, а є лише підставою для внесення змін до законодавства.

Позиція Добропільського міськрайонного суду Донецької області:

Згідно з п. 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України дозволено, як виняток, обмін земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

Відповідачі обмінялися сформованими земельними ділянками, а тому на спірні правовідносини не поширюються приписи Закону; він регулює обмін розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок, але які ще не зареєстровані відповідно до закону за власниками.

Укладений відповідачами правочин щодо міни земельних ділянок не є фіктивним чи удаваним у розумінні ст. 234, 235 Цивільного кодексу (далі — ЦК) України, оскільки його умови виконані сторонами договору з дотриманням вимог чинного законодавства, а підстави для визнання його недійсним відсутні.

Фактичні обставини цієї справи та справи №6-464цс16, у постанові від 12 жовтня 2016 року в якій Верховний Суд України сформулював висновок, на який звертає увагу прокурор, є різними.

З огляду на висновки Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ), зроблені у рішенні від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви №846/16 та №1075/16) (далі – рішення ЄСПЛ), втручання держави у право особи на мирне володіння майном (розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення) не є виправданим, а держава з часу введення в дію відповідного мораторію не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення.

Позиція Донецького апеляційного суду:

Суд першої інстанцій обґрунтовано дійшов висновку про те, що правовідносини сторін у зв'язку з укладенням договору міни не регулюються Законом, бо останній регулює обмін розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок, які ще не зареєстровані за власниками, тобто таких, які не можуть виступати об'єктом цивільних прав. Натомість відповідачі обміняли земельні ділянки, які зареєстровані та є об'єктами цивільних прав.

Суд першої інстанції правильно взяв до уваги те, що відповідачі уклали договір, діючи добровільно та розуміючи значення їхніх дій, і виконали його умови.

При застосуванні двосторонньої реституції у разі визнання договору міни недійсним у ОСОБА_3 залишиться її земельна ділянка, яка їй непотрібна через великий розмір і неможливість її обробляти самостійно, а крім того, ОСОБА_3 буде зобов'язана повернути ТзОВ «Агрофірма «Каравай» грошову доплату у сумі 229 813,68 грн, що поставить її у несправедливі умови. Натомість ТзОВ «Агрофірма «Каравай» отримає земельну ділянку незначного розміру, яку неможливо належно використовувати у виробництві продукції.

Доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16, від 5 листопада 2014 року у справі №6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі №6-5цс15, який був застосований у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №570/3834/16-ц і від 10 травня 2018 року у справі №383/1146/15-ц, щодо можливості обміну земельних ділянок лише за схемою «пай на пай» у випадку, передбаченому ст. 14 Закону, не можуть бути взяті до уваги, оскільки вказаний висновок був сформульований до ухвалення рішення ЄСПЛ.

Апеляційний суд також нагадав прокурору, що позивачем не доведено порушення інтересів держави, оскільки негативні наслідки від визнання правочину недійсним несуть тільки приватні особи, а не держава. Поряд із цим, норми Конституції України, які наведені прокурором, спрямовані на захист права власності і рівність усіх суб’єктів цього права перед законом, зокрема і права приватної власності ОСОБА_2 та ТОВ «Агрофірма «Каравай» на володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у їх власності. Втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном є непропорційним обмеженням права приватної власності на землю та на підприємницьку діяльність.

Позиція Касаційного суду:

Існує необхідність відступити від висновку щодо застосування п. 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, сформульованого Верховним Судом України у постановах від 5 листопада 2014 року у справі №6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі №6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16, а також існує виключна правова проблема, яку необхідно вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Наявність виключної правової проблеми обґрунтовується необхідністю зміни у контексті рішення ЄСПЛ висловленого Верховним Судом України підходу до визначеного п. 15 розділу Х «Прикінцеві положення» ЗК України мораторію на відчуження будь-яким способом земель сільськогосподарського призначення, зокрема на їх обмін.

Верховний Суд України у наведених постановах вважав, що обмін земельних часток (паїв) можна реалізувати у період між проведенням зборів власників земельних часток (паїв) щодо розподілу земельних ділянок і виданням їхнім власникам державних актів на право власності на земельні ділянки, а обміняними можуть бути земельні ділянки тільки за схемою «пай на пай» і лише у випадку, передбаченому ст. 14 Закону.

Суди першої й апеляційної інстанцій не погодились з вказаним висновком Верховного Суду України, вважаючи, що відповідачі обмінялися земельними ділянками, отриманими у власність як паї в обмін на сертифікати, тоді як у наведених справах, розглянутих Верховним Судом України, одна зі сторін договору міни отримала земельну ділянку у власність в інший спосіб. Крім того, апеляційний суд не погодився з висновком Верховного Суду України, зазначивши, що він ухвалений до прийняття рішення ЄСПЛ.

Відповідно до вимог п. 7 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК) України, лише суд касаційної інстанції може відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Обґрунтуванням для відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладеного у постановах від 5 листопада 2014 року у справі №6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі №6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16, є рішення ЄСПЛ, оскільки у ньому ЄСПЛ визнав, що запроваджений в Україні мораторій порушує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) та Конституцію України. На підставі рішення ЄСПЛ власники земельних ділянок (паїв) отримали право звертатися до судів України з позовними заявами про відшкодування шкоди, завданої забороною на відчуження, зокрема, земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв).

Категорія «виключна правова проблема» є новелою процесуального законодавства. Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як:

• відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема;
• необхідність застосування аналогії закону чи права;
• вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, чому невиконання судових рішень залишається для України системною проблемою, і як на це впливає мораторій на продаж землі.