Верховний Суд: системи виконання судових рішень не є рівноцінними

Велика Палата Верховного Суду у справі №904/7326/17 винесла Постанову від 5 грудня 2018 року, в якій зазначила, що системи державного та приватного виконання судових рішень не є рівноцінними та замінними.

Забезпечення рівноцінної конкуренції між державними та приватними виконавцями судових рішень як однієї з необхідних умов підвищення ефективності виконавчого провадження запроваджено Стратегією реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки, схваленою Указом Президента України №276/2015 від 20 травня 2015 року.

П. 6 ч. 1 ст. 4 Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» №1403-VIII та п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону №1404-VIII «Про виконавче провадження» встановлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов'язковість при здійсненні виконавчого провадження органами Державної виконавчої служби та приватними виконавцями. Цей принцип полягає, зокрема, у наданні стягувачу права вибору, пред'явити виконавчий документ для примусового виконання до органу Державної виконавчої служби чи до приватного виконавця, якщо виконання рішення відповідно до ст. 5 Закону №1404-VIII віднесено до компетенції і органів Державної виконавчої служби, і приватних виконавців (абз. 2 ч. 1 ст. 19 Закону). Тобто вказані положення надають стягувачу право на власний розсуд обрати орган, що буде здійснювати примусове виконання, обираючи при цьому між Державною виконавчою службою та приватними виконавцями.

Ч. 1 ст. 27 Закону №1403-VIII і ч. 2 ст. 24 цього Закону також передбачають право фізичних і юридичних осіб вільно обирати приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначених Законом №1404-VIII. Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника-фізичної особи, за місцезнаходженням боржника-юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника.

Залежно від вибору стягувача та після пред'явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу Державної виконавчої служби або до приватного виконавця у відповідного виконавця виникають передбачені ст. 18 Закону №1404-VIII права й обов'язки, зокрема обов'язок здійснювати заходи примусового виконання рішення у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Для стягувача має значення, звертатися до органу Державної виконавчої служби чи до приватного виконавця, адже умови співпраці з державним та приватним виконавцем різняться. Звернення до приватного виконавця забезпечує стягувачу можливість користуватися такими гарантіями і можливостями:

• - обов'язкове страхування цивільної відповідальності приватного виконавця;
• - можливість фінансування виконавчих витрат на виконання за власний рахунок приватного виконавця (тоді як орган Державної виконавчої служби у разі недостатності авансового внеску завжди вимагає покриття додаткових витрат стягувачем);
• - можливість встановлення в договорі з приватним виконавцем іншого розміру додаткової винагороди чи авансового внеску, своєчасного покриття витрат, пов'язаних зі здійсненням виконавчих дій, тобто можливість передбаченим законом способом вплинути на ефективність примусового виконання важливого для нього рішення шляхом відповідної мотивації приватного виконавця. Наведена мотивація є неможливою у разі здійснення виконавчих дій органами Державної виконавчої служби.

Примусова передача виконавчого провадження від приватного виконавця до органів Державної виконавчої служби позбавить стягувача прав та гарантій, встановлених законодавством.

Необхідність передання виконавчого провадження іншому виконавцю, який першим відкрив провадження, може створити істотні ускладнення як для стягувача (наприклад, якщо виконавець, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, знаходиться у віддаленій від стягувача місцевості), так і для приватного виконавця, який буде змушений виконувати виконавчі документи по всій території України, не маючи для цього відповідних можливостей і ресурсів. Це може спричинити суттєве підвищення витрат виконання, які буде змушений нести стягувач і які можуть бути не покриті за рахунок коштів боржника.

Разом з тим, встановлене абз. 1 ч. 1 ст. 30 Закону №1404-VIII правило щодо виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження тим виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, стосується виключно державних, а не приватних виконавців, тоді як щодо останніх діє правило абз. 2 ч. 1 цієї ж статті про виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження.

Застосування правила щодо обов'язкового передання виконавчого провадження від приватного виконавця до державного і навпаки призведе до порушення основоположного принципу диспозитивності, порушення права стягувача на вибір виконавця, передбаченого законом.