Суд присяжних: загальна характеристика та особливості імплементації в Україні

Суд (журі) присяжних – різновид розгляду в суді, при якому рішення по суті справи приймають непрофесійні судді. Розрізняють класичну (англо-американську) модель журі присяжних, яка в декілька адаптованому вигляді впроваджена в ряді держав, що належать до романо-германської правової сім'ї (Грузія, Іспанія, Росія та ін.), і континентальну модель, сприйняту багатьма європейськими державами, в т.ч. Україною.

Особливостями класичної моделі є:

1) застосування за звинуваченнями, за якими підсудний не визнав свою винність;

2) розмежування завдання присяжних – які повинні вирішити «питання факту» (чи винен обвинувачений), і завдання суддів, які вирішують «питання права» (кваліфікація злочину і вибір покарання);

3) присяжні хоч і вивчають докази у справі, але демонструють зовнішню відстороненість від судового процесу, самостійно не опитують його учасників (задають питання тільки письмово, через головуючого);

4) присяжні не зобов'язані аргументувати своє рішення.

Вторинними, похідними ознаками англо-американської моделі є:

5) здійснення ряду процесуальних дій і винесення вироку судом після вердикту присяжних;

6) неможливість апеляційного оскарження рішення журі присяжних;

7) вимога про одноголосне рішення журі.

Континентальна модель журі присяжних розвивалася на основі суду асизів (характерного для Франції та деяких інших країн) і суду шеффенів (характерного для ряду німецькомовних регіонів). Відмінними рисами даної моделі є загальна компетенція колегії професійних суддів і журі присяжних, які одночасно вершать і «суд права» і «суд факту». Присяжні в цій моделі володіють всіма правами суддів і зобов'язані аргументувати прийняті рішення.

Законодавство України модифікувало континентальний варіант суду присяжних. Законодавча база ґрунтується на ч. 4 ст. 124 Конституції України («народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних») і включає §2 глави 30 Кримінального процесуального кодексу України (ст. 383-391) і главу 3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 58-64).

Відповідно до законодавства суд присяжних в Україні реалізується тільки при місцевому загальному суді першої інстанції і лише за звинуваченнями, за які передбачено довічне позбавлення волі.

На підготовчому етапі територіальне управління державної судової адміністрації, на основі аналізу судової практики у відповідній адміністративній одиниці, визначає кількість потенційних присяжних, яка може бути затребувана для здійснення правосуддя, і направляє подання до міської (районної) ради.

Рада на підставі запиту кожні два роки повинна формувати список потенційних присяжних. Ними можуть бути місцеві жителі – дієздатні громадяни України, віком від 30 до 65 років; що володіють українською мовою; які не є держслужбовцями, адвокатами, нотаріусами і т.д.; не судимі; не мають захворювань, що перешкоджають здійсненню їх повноважень; які не заперечують проти залучення їх до здійснення правосуддя.

На наступному етапі прокурор і суд в обов'язковому порядку письмово роз'яснюють обвинуваченому в злочині, за який може бути призначено довічне позбавлення волі, його право на суд присяжних. Якщо сторона обвинуваченого клопоче про його застосування, спеціальна автоматизована програма з раніше сформованого списку відбирає сім кандидатур присяжних, які за тиждень до судового засідання отримують письмовий виклик до суду, що є для роботодавця підставою для тимчасового звільнення присяжного від виконання трудових обов'язків.

У ході попереднього судового засідання сторона підсудного адресує питання прибулим кандидатам і відбирає трьох присяжних, які в подальшому будуть вершити правосуддя у справі.

Після прийняття присяги починається основний етап – безпосередній суд присяжних. Вони користуються всіма правами судді і несуть відповідні обов'язки.

Присяжний має право: дослідити всю інформацію і докази у справі; письмово фіксувати хід судового засідання; з дозволу головуючого ставити запитання допитуваним особам; просити головуючого в суді роз'яснити норми закону, спеціальні терміни, ознаки злочину і т.д.

Разом з тим, присяжному заборонено поза судовим засіданням збирати відомості про справу і розголошувати отриману інформацію.

На завершальному етапі проводиться нарада двох суддів і трьох присяжних, на якому послідовно обговорюються і голосуються ключові питання: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; чи містить воно склад кримінального злочину і якою статтею КК воно передбачене; чи винен обвинувачений; чи підлягає він покаранню; чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання; яка міра покарання повинна бути призначена обвинуваченому і чи повинен він її відбувати і т.д. Всі питання вирішуються простою більшістю голосів, причому головуючий голосує останнім і ніхто із складу суду не має права утриматися від голосування.

Додатковими гарантіями функціонування інституту присяжних в Україні є: збереження за ними робочих місць, виплата за рахунок держбюджету винагороди присяжним, добових, компенсація їх витрат на проїзд і наймання житла.

Слід також зазначити відмінність інституту присяжних від інституту народних засідателів, які в Україні беруть участь у цивільному судочинстві (ст. 234 ЦПК) з питань обмеження цивільно-правової дієздатності, визнання особи безвісно відсутньою, усиновлення, примусової госпіталізації і т.п.

  Ряд дослідників критикують континентальну модель суду присяжних і її вітчизняний варіант, визнаючи статус журі присяжних тільки за англо-американською моделлю, в якій представники народу звільнені від авторитетної думки професійних суддів і керуються тільки власною совістю і внутрішнім переконанням, ігноруючи формально-юридичну сторону справи. Інші експерти вважають, що континентальна модель журі присяжних більшою мірою враховує вітчизняні реалії: невисокий рівень правосвідомості; ризики чинення тиску на присяжних; необхідність подолання рудиментів радянського минулого, для якого була характерна пасивна декларативна участь так званих «народних засідателів».

 Разом з тим, пряма участь народу у здійсненні правосуддя широко визнається однією з ознак правової держави, відповідає історичним традиціям українського народу, зокрема, звичаям козацтва, і виступає важливою складовою розвитку в Україні повноцінного громадянського суспільства.