СТОРОНА ЗАХИСТУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Реформування кримінальної юстиції в Україні супроводжується якісними змінами в характері здійснення кримінальної процесуальної діяльності. Запровадження нових інститутів у КПК 2012 р. спричинило виникнення нових учасників кримінального провадження і перегрупування «старих» суб’єктів. Відтак, слід зупинитися на визначенні їх процесуального статусу. Сторонами кримінального провадження з боку обвинувачення є слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник, а з боку захисту – підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їх захисники та законні представники (п. 19 ст. 3 КПК).

Усі особи, які вступають у процесуальні правовідносини, незалежно від підстав та обсягу їх прав, повноважень чи обов’язків, стадії кримінального провадження, в якій вони беруть участь, чи тривалості їх участі в процесі, вважаються суб’єктами кримінального процесу. У кримінальні процесуальні відносини різні особи залучаються по-різному. Одні – унаслідок необхідності захищати свої права та законні інтереси (потерпілий, цивільний позивач); інші – в силу своїх службових обов’язків (слідчий, прокурор, суддя); треті – за дорученням чи угодою (представник цивільного позивача, захисник); четверті – у примусовому порядку (підозрюваний, обвинувачений, підсудний).

Детальніше проаналізуємо процесуальний статус суб’єктів сторони захисту, до якої належать підозрюваний, обвинувачений (підсудний), їх законний представник та захисник. Участь у кримінальному провадженні кожного з них визначає низка процесуальних особливостей, що стосуються порядку набуття відповідного статусу, можливості використовувати повноваження, представляти інтереси інших осіб тощо. Наприклад, підозрюваним, відповідно до нового КПК України, є особа, якій повідомили про підозру шляхом вручення письмового документа, або затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення (якщо порівняти з КПК 1960 р., то цей процесуальний захід найбільше нагадує порядок пред’явлення обвинувачення).

Новий кодекс за підозрюваним закріплює раніше не застосовувані повноваження. Одне з них – право ознайомлення з матеріалами досудового розслідування на будь-якому етапі. Для того він звертається з відповідним клопотанням до слідчого, прокурора, які впродовж трьох днів повинні обґрунтовано його розглянути. Розширення процесуальних можливостей підозрюваного обумовлено правом збирати й подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази, а також брати участь у процесуальних діях у разі задоволення такого прохання [1].

Зміну статусу з підозрюваного на обвинуваченого перенесено на пізнішу стадію провадження. Зокрема, обвинуваченим є особа, обвинувальний акт щодо якої передано в суд. Тобто на етапі досудового розслідування людина, яка вчинила кримінальне правопорушення, перебуватиме лише в статусі підозрюваного.

Прогресивними вважаються положення ч. 5 ст. 42 КПК, якими закріплюється, що, крім повноважень підозрюваного, обвинуваченого, передбачених ч. 3, 4 цієї ж статті, вони можуть мати й інші процесуальні права, що розширює наявні межі процесуальної активності.

Законодавець наголошує й на особливостях участі неповнолітніх у кримінальному провадженні. Якщо підозрюваним, обвинуваченим є неповнолітній або особа, визнана у встановленому порядку недієздатною, обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом із нею залучають її законного представника (ч. 1 ст. 44 КПК). Такі особи (батьки, опікуни, інші близькі родичі, представники органу опіки) користуються процесуальними правами особи, інтереси якої представляє, крім прав, які реалізує безпосередньо підозрюваний, обвинувачений і їх не можна доручити представникові (ч. 5 ст. 44 КПК).

Іншим представником сторони захисту, процесуальний статус якого зазнав суттєвого оновлення, є захисник. Історія становлення цього соціального інституту повертає нас у 1864 р., коли судова реформа заклала основи компетентної й самокерованої організації адвокатів та відповідної професії, що мала два різновиди. Це присяжні повірені, які давали професійну присягу адвокатів, і приватні повірені, які займались індивідуальною адвокатською практикою. Перші відігравали провідну роль і представляли соціум еліти. Зазвичай, ними були випускники університетських курсів юридичних наук, що мали не менш як п’ятирічний стаж роботи в судах. Професійні об’єднання присяжних повірених організовувалися за територіальною ознакою [2].

Відтоді організація й характер роботи інституту адвокатури неодноразово зазнавали змін. У незалежній Україні на законодавчому рівні двічі визначали статус адвокатури у 1992 та 2012 роках. Спершу законодавець прагне відновити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян. Реформа кримінальної юстиції і зміни в суспільному розвитку держави зумовили прийняття Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [3]. Його положення узгоджені з нормами нового КПК, дещо розширюючи зміст останніх.

Так, відповідно до згаданого Закону (ч. 1 ст. 1), адвокат – фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені Законом. Різновидами адвокатської діяльності є захист, представництво (забезпечення реалізації прав і обов’язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, а також потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні) та надання інших видів правової допомоги клієнту (наприклад, правових роз’яснень, правового супроводу діяльності, складання звернень від імені клієнта тощо).

Захист – вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію).

Захисником у кримінальному провадженні може бути лише адвокат, відомості про якого внесено до Єдиного реєстру адвокатів України або стосовно якого у Єдиному реєстрі адвокатів України не містяться відомості про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю (ч. 1, 2 ст. 45 КПК). Це положення є принципово новим, порівняно з КПК 1960 р., за яким в статусі захисників допускали також інших фахівців у галузі права, а в окремих випадках ‑ і близьких родичів обвинуваченого, підсудного, засудженого та виправданого.

Запровадження Єдиного реєстру адвокатів України сприяє залученню до кримінального провадження лише професійних адвокатів. Це позитив для сторін захисту й обвинувачення, адже складання кваліфікаційного іспиту якраз і передбачає оволодіння адвокатом відповідними навичками та знаннями, що є гарантією професійності кандидатів на внесення до реєстру. Відтак, слідчий, прокурор зможе розраховувати на фаховий «процесуальний діалог», а підозрюваний, обвинувачений – сподіватись на професійний захисту його прав та ефективне використання наданих законодавцем повноважень.

Нововведенням є й обов’язкова участь захисника в кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів. Тут участь захисника забезпечують із моменту набуття особою статусу підозрюваного, після подання заяв про кримінальне правопорушення або залучення у провадження як потерпілого. Демократичним є положення нового кодексу, де на слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд покладено обов’язок надати затриманому чи особі, яку тримають під вартою, допомогу у встановленні зв’язку із захисником або особами, які можуть його запросити, а також використовувати засоби зв’язку для запрошення захисника (ч. 1 ст. 48 КПК).

Повноваження захисника щодо участі в кримінальному провадженні підтверджуються: свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю, ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого надавати безоплатну правову допомогу (ч. 1 ст. 50 КПК).

Неприбуття захисника для участі у проведенні певної процесуальної дії, якщо захисник був завчасно попереджений про її проведення, і за умови, що підозрюваний, обвинувачений не заперечує проти проведення процесуальної дії за відсутності захисника, не може бути підставою для визнання цієї процесуальної дії незаконною, крім випадків, коли участь захисника є обов’язковою.

Захисник користується процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого, захист якого він здійснює, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим і не може бути доручена захиснику, з моменту надання документів, передбачених ст. 50 КПК. Слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд зобов’язані забезпечити участь захисника у кримінальному провадженні у випадках:

1) коли відповідно до вимог ст. 52 КПК участь захисника є обов’язковою (у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів; щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопору­шення у віці до 18 років, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів виховного характеру, які внаслідок психічних чи фізичних вад не здатні повною мірою реалізувати свої права, які не володіють мовою, якою ведеться кримінальне провадження, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування, а також для реабілітації померлої особи), а підозрюваний, обвинувачений не залучив захисника;

2) коли підозрюваний, обвинувачений заявив клопотання про залучення захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може його залучити самостійно;

3) коли слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд вирішить, що обставини кримінального провадження вимагають участі захисника, а підозрюваний, обвинувачений не залучив його.

Захисник може бути залучений слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом в інших випадках, передбачених законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги.

Надання правової допомоги регламентується положеннями Закону України «Про безоплатну правову допомогу» з урахуванням змін, унесених у зв’язку з ухваленням нового КПК [4]. Цей закон визначає поняття безоплатної вторинної правової допомоги, що включає такі види правових послуг: захист від обвинувачення, здійснення представництва інтересів осіб, які мають право на таку допомогу, в судах, складання документів процесуального характеру (ч. 2 ст. 13 Закону).

Суб’єктами надання такої допомоги є відповідні центри, адвокати, включені до реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу на постійній (за контрактом) чи тимчасовій (на підставі договору) основі.

Право на безоплатну вторинну правову допомогу мають, зокрема, такі категорії осіб: які перебувають під юрисдикцією України (якщо середньомісячний сукупний дохід їхньої сім’ї нижчий за суму прожиткового мінімуму); діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, безпритульні діти, діти, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім’ї; особи, затримані за підозрою у вчиненні злочину; особи, до яких як запобіжний захід обрано взяття під варту; особи, у справах яких участь захисника є обов’язковою тощо.

Позитивним є й обмеження максимальної кількості захисників у кримінальному провадженні. Відповідно до ч. 3 ст. 46 КПК, брати участь у судовому розгляді може, водночас, не більше ніж п’ять захисників одного обвинуваченого. Захисник має право брати участь у проведенні допиту й інших процесуальних діях за участі підозрюваного, обвинуваченого, до першого допиту останніх мати з ними конфіденційну зустріч без дозволу слідчого, прокурора, суду, а після такого допиту ‑ побачення без обмежень кількості й тривалості. Новелою є закріплення положень, що такі зустрічі можуть тривати під візуальним контролем уповноваженої особи, але в умовах унеможливлення прослуховування чи підслуховування. Згадані заходи застосовуватимуть у разі обґрунтованості підстав, що на підозрюваного, обвинуваченого з боку захисника (чи навпаки) здійснюється вплив, що спричинить ризик будь-якого перешкоджання досудовому розслідуванню.

Досить цікавим є аналіз особливостей функціонування адвокатури в деяких розвинених демократіях. Американські адвокати ведуть як приватну практику (79 %), так і створюють виробничі об’єднання у формі товариств, корпорацій. Є фірми, що нараховують понад 500 адвокатів. Деякі створені для представництва інтересів не приватних клієнтів, а громадськості. У Франції професію адвоката визначено як ліберальну, незалежну, що формує право на специфічні організаційні види діяльності, охоронюваної законом і відокремленої від держави. Адвокатура в Німеччині – незалежна організація в системі правосуддя, а адвокати – практично вільні підприємці, які мають свої офіси, наймають службовців. Вони відрізняються від інших бізнесменів тим, що не наділені правом рекламувати свою діяльність, а також не сплачують ремісничого податку. Будь-якого контролю за роботою адвоката з боку держави немає. Проте він повинен мати репутацію чесної, всебічно ерудованої в галузі права людини, що вміє зі знанням справи захищати законні інтереси підзахисного або довірителя [5].

Закріплені новим КПК положення стосовно участі сторони захисту в кримінальному провадженні демократичні й гуманні за змістом. Розширення кола процесуальних повноважень сторони захисту дозволяють позитивно впливати на хід досудового розслідування.

Адвокат Слинько Сергій Миколайович.

Список використаних джерел:

1. Яновська О. Г. Кримінальне провадження: процесуальні документи захисту : посібник / О. Г. Яновська, Л. Л. Лазебний. ‑ К., 2013. ‑ 159 с.

2. Гаврилов С. Н. Адвокат в уголовном процессе / С. Н. Гаврилов. ‑ М., 1996. ‑ 109 с.

3. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 5 липня 2012 р. № 5076‑VІ.

4. Про безоплатну правову допомогу : Закон України від 2 червня 2011 р. № 3460‑VI.

5. Гловацький І. Ю. Адвокатура зарубіжних країн: Англія, Німеччина, Франція : навч.-практ. посіб. / І. Ю. Гловацький. ‑ К., 2007. ‑ 586 с.