УГОДИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ НОВЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Процеси гуманізації та демократизації українського суспільства впливають на характер правових норм, зміст законодавчих конструкцій, а зрештою – на якісне оновлення окремих інститутів і галузей права. У зв’язку з приведенням кримінального процесуального законодавства України у відповідність до визнаних міжнародних стандартів, одним з об’єктів такої модифікації стала процедура кримінального провадження.

Каральний підхід до розв’язання проблем протидії злочинності виявився неефективним. Враховуючи тенденції до збільшення кількості зареєстрованих заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення (з 1,8 млн у 2000 р. до 4 млн у 2013 р.) та, відповідно, кримінальних проваджень, виникає об’єктивна необхідність у застосуванні спрощеного порядку вирішення кримінально-правових конфліктів стосовно осіб, які вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки. До таких правопорушників доцільніше застосовувати механізми альтернативного (відновного) правосуддя, зокрема інститут спрощеного провадження по кримінальних проступках, можливість укладання угод про примирення та визнання винуватості, провадження у формі приватного обвинувачення те, що повинно значно зменшити навантаження на слідчих і, водночас, підвищити ефективність правосуддя (таким шляхом успішно йдуть більшість європейських країн)[1; 2, с. 18].

У Кримінальному процесуальному кодексі (далі – КПК) України (розділ VI) містяться особливі порядки кримінального провадження. Одним з них є провадження на підставі угод (глава 35). Цей інститут – абсолютна новела кримінального процесуального законодавства, що потребує особливої уваги, адже, за даними статистики, починаючи з набрання чинності новим КПК (20 листопада 2012 р.) та протягом 2013 р. вже судами затверджено понад 22 тис. угод. Щоправда проблеми реалізації інституту угод не дістали належного висвітлення в юридичній літературі, хоча можливість його закріплення у законодавстві свого часу жваво обговорювалась на різного роду конференціях і круглих столах. Отже, перш ніж укладати угоди, відповідним учасникам кримінального провадження необхідно зважити на специфіку застосування цього інституту.

КПК України (ст. 468) передбачено можливість укладення таких видів угод: 1) про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим; 2) між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості. Зупинимося детальніше на кожному зі згаданих різновидів.

Угода про примирення, відповідно до ч. 1 ст. 469 КПК, може бути укладена за ініціативою потерпілого, підозрюваного чи обвинуваченого. Нагадаємо, що зміна статусу особи з підозрюваного на обвинуваченого відбувається в разі, якщо прокурор направляє обвинувальний акт до суду. Тобто, угоду про примирення потерпілий може укласти як під час досудового розслідування (з підозрюваним), так і судового провадження (вже з обвинуваченим).

Цікавим нововведенням є положення про те, що домовленості стосовно угоди про примирення можуть укладати потерпілі, підозрювані чи обвинувачені як самостійно, так і за допомогою захисників і представників або іншої особи, погодженої сторонами (єдиним обмеженням щодо ведення подібних переговорів є однозначна заборона брати в них участь слідчому, прокуророві чи судді). Водночас можуть залучатися фахівці з цієї справи (медіатори), які допомагають консультаціями обом сторонам при домовленості та складанні проекту угоди.

Під медіацією слід розуміти діяльність уповноваженої особи (медіатора) щодо врегулювання спорів, яка здійснюється в рамках переговорів сторін кримінально-правового конфлікту про мету укладання між ними мирової угоди [3, с. 54]. Запровадження інституту медіації в кримінальному процесі потребує подальшого законодавчого врегулювання з уточненням вимог до самих медіаторів як учасників провадження, а також порядку та підстав їх участі в кримінальному процесі (наприклад, в Польщі участь медіатора допускається у справах про умисні злочини, що передбачають максимальне покарання у вигляді позбавлення волі до п’яти років, а також в усіх злочинах, учинених з необережності).

Позитивним є й положення, що на слідчого, прокурора покладається зобов’язання поінформувати підозрюваного й потерпілого про їх право на примирення, роз’яснити механізм його реалізації та не чинити перешкод в укладенні відповідної угоди (ч. 7 ст. 469 КПК). Обов’язковим є роз’яснення таким особам наслідків укладення та затвердження угоди про примирення, які закріплені в ч. 2 ст. 473 КПК (для підозрюваного чи обвинуваченого – це обмеження права оскарження вироку згідно з положеннями ст. 394 і 424 КПК та відмова від здійснення прав, передбачених п. 1 ч. 4 ст. 474 КПК). Тобто, як і при укладення угоди про визнання винуватості, підозрюваний чи обвинувачуваний обмежуються в праві на оскарження рішення суду в апеляційному або касаційному порядку, а також позбавляються права на судовий розгляд, під час якого прокурор зобов’язаний довести кожну обставину злочину, що підлягає доказуванню.

Підписавши угоду, потерпілий, у свою чергу, має усвідомлювати, що надалі позбавляється права вимагати в подальшому притягнення свого кривдника до кримінальної відповідальності за відповідне кримінальне правопорушення чи змінювати розмір вимог про відшкодування шкоди.

У разі укладання угоди про примирення особам, наділеним статусом потерпілого, підозрюваного чи обвинуваченого, законодавець гарантує певні межі процесуальної самостійності. Тобто їм не треба чекати, коли слідчий виконає необхідні слідчі (розшукові) дії у відведений для цього термін. Момент, з якого ці учасники кримінального провадження можуть ініціювати укладання угоди про примирення, визначає ст. 469 КПК, а саме – в будь-який час після повідомлення особі про підозру (ч. 5). Ця ж норма закріплює й кінцеву межу можливості ініціювання такої угоди, а саме ‑ вихід суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку. Аналізуючи передбачені КПК України процесуальні строки кримінального провадження, можна погодитися, що законодавець на укладання угоди про примирення потерпілого й підозрюваного чи обвинуваченого відвів достатньо часу. Весь цей час ініціатива сторін укласти угоду може закріплюватись у формі як усної (внесеної слідчим чи прокурором до протоколу допиту, а судом –до протоколу судового засідання), письмової (переданої безпосередньо слідчому, прокурору або суду) або нотаріально засвідченої (у разі її надання представником потерпілого) заяви, так і готового проекту угоди про примирення.

Слід звернути увагу на обмеження щодо категорії кримінальних правопорушень, провадження в яких можна вести на підставі угоди про примирення (ч. 3 ст. 469 КПК). Йдеться лише про провадження щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості й провадження в формі приватного обвинувачення.

Не менш важливе й положення, що стосується провадження щодо кількох осіб. У разі, якщо згода на укладення угоди досягнута не з усіма підозрюваними чи обвинуваченими, її можна буде підписати з одним (кількома) з них. Аналогічна ситуація і з потерпілими: якщо їх у процесі декілька і згоду щодо укладення угоди досягнуто не з усіма, угоду може бути укладено з одним (кількома) з потерпілих. У будь-якому разі відповідні матеріали щодо особи (осіб), яка досягла згоди, підлягає виділенню в окреме провадження (ст. 469 КПК).

Угоду про примирення може бути укладено з представником юридичної особи у разі завдання їй майнової шкоди. Відповідно до ч. 2 ст. 58 КПК,таким представником вважається керівник організації, інша особа (уповноважена законом або установчими документами), працівник за дорученням керівника юридичної особи (за довіреністю на представництво), а також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні.

Якщо сторонами (однією зі сторін) угоди про примирення є неповнолітній, який досяг шістнадцятирічного віку, він має право укласти угоду самостійно, але за згодою свого законного представника. Якщо правопорушник молодше 16 років, угоду про примирення за його згодою укладає законний представник.

Сприятливим для сторони захисту є можливість скорочення процесуальної процедури досудового розслідування та судового розгляду. Якщо домовленості досягнуто на слідстві, обвинувальний акт з підписаною сторонами угодою невідкладно надсилають до суду. Таким чином суттєво скорочено процесуальні строки, а також пов’язані з ними обмеження для підозрюваного (наприклад, обраний раніше запобіжний захід). Щоправда, прокурору надане право відкласти направлення до суду обвинувального акта з підписаною сторонами угодою до отримання висновку експерта або завершення проведення інших слідчих (розшукових) дій, необхідних для збирання та фіксації доказів, які можуть бути втрачені з перебігом часу, або які неможливо буде провести пізніше без істотної шкоди для їх результату в разі відмови суду в затвердженні угоди.

Задля викриття будь-яких процесуальних маніпулювань органів досудового розслідування і можливого тиску на потерпілого з боку сторони захисту, законодавець зобов’язав суд переконатися у судовому засіданні, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосу­вання насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді. Суд може відмовити у затвердженні угоди й у разі, якщо кримінальне правопорушення є більш тяжким, ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди або очевидна неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов’язань. Якщо суд вважатиме, що є всі підстави для відмови в затверджені угоди, то у такому разі досудове розслідування або судове провадження про­довжуються у загальному порядку. До того ж повторне звернення з угодою в одному кримінальному провадженні не допускається.

Для з’ясування добровільності укладення угоди у разі необхідності суд має право витребу­вати документи, у тому числі скарги підозрюваного чи обвинуваченого, подані ним під час кримінального провадження, та рішення за наслідками їх розгляду, а також викликати в судове засідання осіб та опитувати їх. Це одна з процесуальних гарантій потерпілого в такому провадженні.

Переконавшись у тому, що угоду може бути затверджено, суд ухва­лює вирок, яким затверджує угоду і призначає узгоджену сторонами міру покарання.

Інший різновид кримінального провадження на підставі угод – укладання угоди між прокурором і підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості, але лише в разі, якщо в процесі немає потерпілого. Процесуальний порядок її реалізації подібний укладанню угоди про примирення, однак він має свої особливості.

Насамперед угоду про визнання винуватості між прокурором і підозрюваним чи обвинуваченим можна укласти в межах провадження щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів, унаслідок яких шкоду завдано лише державним чи суспіль­ним інтересам (незважаючи на те, що в Особливій частині КК України вживається термін “громадські інтереси”, а не “суспільні інтереси”, у контексті КПК України їх слід розуміти як тотожні).

У разі недосягнення згоди щодо укладення угоди, факт її ініціювання та заяви, що були зроблені з метою її досягнення, не можуть розглядатися як відмова від обвинувачення або як визнання своєї винуватості. Це важлива гарантія для сторони захисту, яку повинен враховувати суд, що розглядає справу [4, с. 15].

Сторона захисту насамперед зацікавлена в тому, що укладення угоди з прокурором про визнання винуватості припускає пом’якшення покарання чи повне звільнення від відбування покарання. Відтак, запропонована в угоді міра покарання повністю узгоджується сторонами з урахуванням характеру обвинувачення й обставин, які враховує прокурор. Йдеться, зокрема, про таке: ступінь і характер сприяння підозрюваного чи обвинуваченого у проведенні кримінального провадження щодо нього або інших осіб; характер і тяжкість обвинувачення (підозри); наявність суспільного інтересу в забезпеченні швидшого досудового розслідування і судового провадження, викритті більшої кількості кримінальних правопорушень; наявність суспільного інтересу в запобіганні, виявленні чи припиненні більшої кількості кримінальних правопорушень або інших більш тяжких кримінальних правопорушень.

Важливим є додержання основних вимог щодо змісту угоди про визнання винуватості (ст. 472 КПК). У тексті угоді обов’язково зазначаються її сторони, формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, істотні для відповідного кримінального провадження обставини, беззастережне визнання підозрюваним чи обвинува­ченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення, обов’язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце), узгоджене покарання та згода підозрюваного, обвинуваченого на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, наслідки укладення та затвердження угоди, наслідки невиконання угоди.

Бажано, щоб укладання угод відбувалось за умови повноцінного забезпечення права на юридичну допомогу, тобто за участю захисника підозрюваного чи обвинуваченого. Особливо це стосується укладення угоди про визнання винуватості, адже підозрюваний чи обвинувачений, укладаючи таку угоду, беззастережно визнає свою вину і погоджується на призначення певного виду покарання. Він таким чином відмовляється від свого права на судовий розгляд його справи, під час якого прокурор має довести його винуватість. До того ж сторона захисту надалі втрачає право на апеляційне та касаційне оскарження ухваленого вироку (за певними виключеннями, про які йдеться нижче). Прокурор же, уклавши угоду, звільняється від обов’язку проводити повноцінне розслідування та доказувати винуватість підозрюваного чи обвинуваченого у суді.

З огляду на роз’яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, міра покарання, узгоджена сторонами, має бути визначена в межах загальних засад призначення покарання, перед­бачених КК України. Іншими словами, унаслідок укладення угоди про виз­нання винуватості особі може бути призначене покарання лише в тих самих межах і за тими ж правилами, якими б керувався суд, призначаючи їй покарання за результатами повного кримінального провадження [5]. Отже, маємо ситуацію, коли особа, беззастережно визнавши свою вину, сприяючи розслідуванню та звільняючи сторону обвинувачення від тягаря доказування винуватості під час судового розгляду, в найкращому для себе випадку може розраховувати на отримання міри покарання, наближеної до мінімальної межі санкції, або на застосування ст. 69 КК України (вихід за мінімальну межу санкції).

Наголосимо й на згаданих вище певних виключеннях, що стосуються можливості оскарження вироку суду на підставі угоди про визнання винуватості. Вирок суду першої інстанції може бути оскаржений в апеляційному порядку, по-перше, самим обвинуваченим (його захисником, законним представником) з підстав: призначення судом покарання суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, встановлених ч. 4, 6, 7 ст. 474 КПК України, у тому числі не роз’яснення йому наслідків укладення угоди; по-друге, прокурором, але виключно з підстав призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, у якому, згідно з ч. 4 ст. 469 КПК України угоду не може бути укладено.

Підводячи підсумки, зазначимо, що діапазон поглядів на інститут угод коливається від повного заперечення до не менш повного й беззастережного визнання. Нерідко термін “угода про визнання винуватості” нерідко викликає негативний образ прокурора й адвоката, які попри службові обмеження та етичні принципи небезкорисно “торгуються” про вирішення справи. Сторони захисту та обвинувачення немов “про щось домовляються”, потім представляють своє рішення підсудному й судді, і провадження на цьому закінчується. Вони зазначають, що нерідко суть такої угоди зводиться до того, що обвинувачений визнає себе винуватим у менш тяжкому злочині, ніж фактично вчинив, а в обмін на це особа, яка підтримує обвинувачення, вимагає призначення більш м’якого покарання, ніж те, яке могло б бути за принципового підходу до розслідування та судового розгляду справи. Супротивники інституту угод наполягають на тому, він суперечить принципу об’єктивної істини, збільшуючи ризик судової помилки [6, с. 94]. Отже, орієнтуючись на досвід європейських країн, необхідно й надалі досліджувати вітчизняну правозастосовну діяльність з метою уникнення повторення чужих помилок, оцінювати ступінь досконалості законодавства та готовність практиків до сприйняття подібних новел.

На мій погляд, закріплення в КПК України процедури провадження на підставі угод – важливий крок на шляху вирішення проблем диференціації кримінальної процесуальної форми розв’язання кримінально-правових конфліктів як на досудовому слідстві, так і судовому провадженні. Розширення процесуальної самостійності сторони захисту у формах та методах впливу на процес, водночас, не позбавляє слідчого та прокурора обов’язку доказувати належним чином, а суд – об’єктивно досліджувати обставини кримінального правопорушення за умов дотримання при цьому прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження та застосування до кожного з них належної правової процедури.

Адвокат Сергій Слинько.

Список використаних джерел:

1. Исмаилов Б. И. Теоретические аспекты использования институтов ускоренного порядка рассмотрения дел и “сделок о признании вины” в правоприменительной практике зарубежных государств / Б.И. Исмаилов // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://elib.org.ua/medecine/ua_readme.php.

2. Шкелебей В. А. Угоди про примирення й визнання винуватості у кримінальному процесі України та інших країн: порівняльний аналіз / В. А. Шкелебей // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. –2012. – № 6. – С. 179–188.

3. Попаденко Е. В. Применение примирительных процедур (медиации) в уголовном судопроизводстве / Е. В. Попаденко. – М., 2010. – 144 с.

4. Кравчук В. Угода про визнання вини як засіб підвищення ефективності діяльності прокуратури у сфері кримінального процесу (іноземний досвід та пропозиції для України) / В. Кравчук // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2011. – № 1 (21). – С. 13–17.

5. Про деякі питання здійснення кримінального провадження на підставі угод : лист Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2012 р. № 223–1679/0/4–12.

6. Губська О. А. Процесуальні питання звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами :
дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Губська О. А. – К., 2002. – 209 с.