Дело Дурима Леки: ЕСПЧ не признал нарушение права на справедливый суд в Албании

ДРОЗДОВ Олександр Михайлович

професор, доктор юридичних наук, заслужений юрист України, адвокат, член Комісії з питань правової реформи при Президентові України, Голова Галузевої експертної ради з галузі знань 08 “Право” НАЗЯВО, член Науково-консультативних рад при Конституційному Суді України та Верховному Суді

ДРОЗДОВА Олена Валеріївна

доцентка, кандидатка юридичних наук, адвокатка, доцентка кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука», (м. Рівне, Україна) професорка кафедри кримінального права та кримінології, міжнародного публічного права та міжнародних відносин Юридичного факультету Барселонського університету (м. Барселона, Королівство Іспанія)

У рішенні по справі «Лека проти Албанії» від 5 березня 2024 року ЄСПЛ постановив, що не було порушення ст. 6 § 1 (кримінальний аспект) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. ЄСПЛ також постановив, що не було порушення ст. 6 § 3 (a), (b) і (c) Конвенції.

ЄСПЛ визнав, що спосіб проведення пред’явлення особи для впізнання не порушив вимоги справедливого судового розгляду.

ЄСПЛ також констатував, що зміна обвинувачення апеляційним судом, за якими засуджено заявника, не порушила його права. Страсбурзький суд встановив, що заявник мав час і можливості підготувати свій захист.

В цій справі ЄСПЛ також встановив, що не було вагомих причин для обмеження права заявника на адвоката на досудовій стадії. Загалом ЄСПЛ визнав, що загальна справедливість кримінального провадження не була безповоротно порушена через відсутність захисника на цій стадії.

Отже коротко про факти. Обвинувачений, Дурім Лека, є громадянином Албанії, який народився у 1983 році. На час розгляду справи в ЄСПЛ він відбував довічне позбавлення волі у в'язниці суворого режиму в Албанії. У 2005 році пана Леку було заарештовано на підставі таємних записів його розмов у поліцейській дільниці з братом про вбивство чоловіка. Справа стосувалася судового процесу, який відбувся після цього. Спочатку його звинуватили у двох вбивствах та незаконному володінні вогнепальною зброєю та боєприпасами, але пізніше за клопотанням сторони обвинувачення обвинувачення у вбивстві було змінено на розбій, що призвів до смерті особи, та замах на вбивство. Остаточне рішення у справі ухвалив Конституційний Суд у 2009 році. Посилаючись на ст. 6 §§ 1 і 3 (а), (b) і (c) (право на справедливий суд) Конвенції, пан Лека скаржився на те, що судовий процес щодо нього був несправедливим через зміну обвинувачення, обмеження доступу до адвоката, нібито використання доказів, наданих за відсутності адвоката, та порушення процедури проведення пред’явлення особи для впізнання.

Оскільки рішення у цій справі, на нашу думку, має прецедентне значення для забезпечення єдності національної судової практики, далі ми докладно проаналізуємо текст рішення ЄСПЛ у даній справі.

І. Почнемо з того, що для правників практичний інтерес становить аналіз ЄСПЛ релевантних норм міжнародного права Ради Європи та ООН у цій справі. Для наочності наведемо їх тут.

Так Правило 93 Типових мінімальних правил поводження з ув'язненими (Резолюція (73) 5 Комітету міністрів Ради Європи) передбачає:

"Незасуджений ув'язнений має право, як тільки його буде ув'язнено, обрати собі юридичного представника ... і приймати відвідини свого юридичного консультанта з метою його захисту, а також готувати та передавати йому конфіденційні інструкції та отримувати їх. На його прохання йому мають бути надані всі необхідні засоби для цього. ... Зустрічі між ув'язненим та його юридичним консультантом можуть відбуватися в межах видимості, але не на відстані, де їх можна почути, ні безпосередньо, ні опосередковано, офіційною особою поліції чи установи."

Крім того, Рекомендація Комітету міністрів державам-членам Ради Європи щодо Європейських в'язничних правил (Rec (2006)2), прийнята 11 січня 2006 р. на 952-му засіданні заступників міністрів, у відповідній частині, звучить так:

Юридична консультація

23.1 Усі ув'язнені мають право на юридичну консультацію, а органи управління в'язницею повинні забезпечити їм розумні можливості для отримання такої консультації.

23.2 Ув'язнені можуть консультуватися з будь-яких юридичних питань з юридичним консультантом за власним вибором та за власний рахунок.

...

23.5 Судовий орган може в особливих випадках дозволити обмеження такої конфіденційності, щоб запобігти тяжким злочинам або серйозним порушенням безпеки та охорони в'язниці.

Також ЄСПЛ покликався у своєму рішенні на ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. ("Пакт"), яка захищає право на справедливий суд та Загальний коментар Комітету з прав людини (КПЛ), яки є органом, відповідальним за моніторинг виконання Пакту державами-учасницями шляхом періодичних державних доповідей та індивідуальних повідомлень.

Відповідна частина Загального коментаря № 31 КПЛ, документ ООН CCPR/C/GC/32 (2007), звучить так:

"Наявність або відсутність юридичної допомоги часто визначає, чи може особа брати участь у відповідному судочинстві або брати в ньому осмислену участь. Хоча ст. 14 прямо стосується гарантії юридичної допомоги в кримінальному провадженні в п. 3 (d), держави заохочуються надавати безоплатну юридичну допомогу в інших випадках особам, які не мають достатньо коштів для її оплати. У деяких випадках вони навіть можуть бути зобов'язані це зробити. Наприклад, якщо особа, засуджена до смертної кари, звертається за наявним конституційним переглядом порушень у ході судового розгляду, але не має достатньо коштів для оплати юридичної допомоги для здійснення такого засобу правового захисту, держава зобов'язана надати юридичну допомогу відповідно до ст. 14, п. 1, у поєднанні з правом на ефективний засіб правового захисту, закріплене в ст. 2, п. 3 Пакту."

КПЛ вважає, що юридична допомога має бути можливою не тільки на стадії судового розгляду, а й на всіх стадіях провадження (див. Kelly v. Jamaica, 1991, 253/1987, § 5.10., та Borisenko v. Hungary, 2002, 852/1999, § 7.5), включаючи допит поліцією (див. Gridin v. the Russian Federation, 2000, 770/1997, § 8.5). Однак у справі Levinov v. Belarus (2011, 1812/2008, § 8.3) КПЛ визначив, що за відсутності будь-яких слідчих заходів протягом періоду, коли підозрюваний не мав доступу до адвоката, ст. 14 § 3 (b) Пакту не було порушено владою.

Крім того, у низці випадків КПЛ встановив порушення ст. 14 § 3 (d) Пакту через те, що обвинуваченого не повідомили про його право на юридичну допомогу (див., наприклад, Saidova v. Tajikistan, 2004, 964/2001, та Khoroshenko v. the Russian Federation, 2011, 1304/2).

Щодо права на інформацію в кримінальному провадженні ЄСПЛ звернувся також до Директиви 2012/13/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 22 травня 2012 р. про право на інформацію в кримінальному провадженні (OJ L 142, 2012), яке базується на правах, закріплених у Хартії основних прав Європейського Союзу, зокрема ст. 6, 47 і 48, спираючись на ст. 5 і 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як їх тлумачить Європейський суд з прав людини. У преамбулі Директиви пояснюється, що право на інформацію про процесуальні права, "яке випливає із практики" цього Суду, має бути прямо встановлено Директивою.

Стаття 1 Директиви уточнює, що право на інформацію має два аспекти: 1) інформація про процесуальні права та 2) інформація про обвинувачення. Згідно зі ст. 2, Директива застосовується з моменту, коли компетентні органи повідомляють людину про те, що її підозрюють або звинувачують у вчиненні кримінального правопорушення. Такій особі необхідно негайно надати інформацію щодо щонайменше п'яти процесуальних прав, перелічених у ст. 3, відповідна частина якої звучить так:

Стаття 3 (Право на інформацію про права)

Держави-члени забезпечують, щоб підозрювані або обвинувачені особи негайно отримували інформацію щодо щонайменше наступних процесуальних прав, які застосовуються відповідно до національного законодавства, щоб дозволити ефективно здійснювати ці права:

(a) право на доступ до адвоката; (b) будь-яке право на безоплатну юридичну консультацію та умови отримання такої консультації; (c) право бути поінформованим про обвинувачення відповідно до статті 6; (...)

Держави-члени забезпечують, щоб інформація, передбачена п. 1, надавалася усно або письмово, простою та доступною мовою, з урахуванням будь-яких особливих потреб вразливих підозрюваних або вразливих обвинувачених осіб.

Стосовно права на доступ до адвоката, то Директива 2013/48/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 22 жовтня 2013 р. встановлює мінімальні стандарти щодо права на адвоката у кримінальних справах. Вона доповнює вже існуючі права, закріплені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також Хартії основних прав Європейського Союзу.

Захист осіб з моменту підозри

Директива застосовується з моменту, коли компетентні органи повідомляють особі про підозру або обвинувачення у скоєнні злочину. Це право діє до завершення кримінального провадження, включаючи винесення вироку та розгляду апеляції (ст. 2).

Забезпечення доступу до адвоката

Держави-члени ЄС зобов'язані гарантувати підозрюваним та обвинуваченим особам право на адвоката без зайвої затримки. Право на адвоката має бути забезпечене не пізніше ніж: допиту правоохоронними органами, проведення слідчих дій чи збирання доказів, після позбавлення волі, виклику до суду (ст. 3).

Взаємодія з адвокатом

Підозрювані та обвинувачені мають право на конфіденційні зустрічі та спілкування з адвокатом, включаючи період до допиту. Адвокат має право бути присутнім та брати активну участь під час допиту. Адвокату дозволено бути присутнім на певних слідчих діях за його участю (ст. 3).

Додаткові положення

Держави-члени ЄС повинні сприяти доступності інформації щодо отримання юридичної допомоги. Особам, позбавленим волі, має бути надана можливість скористатися своїм правом на адвоката, за винятком випадків добровільної відмови (ст. 4).

У виняткових випадках та тільки на стадії досудового розслідування держава може тимчасово обмежити окремі права, передбачені ст. 3, якщо забезпечення доступу до адвоката без зайвої затримки неможливе (ст. 5).

Відмова від права на адвоката

Відмова від права на адвоката має бути усвідомленою та добровільною. Особа має бути поінформована про зміст права та наслідки відмови від ньог. Відмова може бути відкликана у будь-який момент під час кримінального провадження (ст. 9).

Право на правову допомогу

Директива не впливає на національне законодавство щодо юридичної допомоги, яка надається відповідно до Хартії ЄС та Конвенції (ст. 11).

Захист прав підозрюваних та обвинувачених

Держави-члени ЄС зобов'язані забезпечити ефективні правові засоби захисту у випадках порушення прав, передбачених Директивою (ст. 12).

Враховуючи вищезазначене, право на адвоката є фундаментальною гарантією справедливого судового розгляду в країнах Європейського Союзу (п. 33-42 рішення ЄСПЛ).

ІІ. Пред’явлення особи для впізнання.

Аргументи сторін

Заявник стверджував, що пред’явлення особи для впізнання проведено без надання йому захисника, а під час цієї слідчої дії він був одягнений у сорочку темного кольору з довгим рукавом, тоді як двоє інших учасників були одягнені в білі сорочки з коротким рукавом, що виділяло його та слугувало своєрідним запрошенням ідентифікувати його як злочинця. Він посилався на справу «Ласка і Ліка проти Албанії» (№№ 12315/04 та 17605/04, п. 63-72, 20 квітня 2010 р.), у якій ЄСПЛ визнав порушення ст. 6 § 1 Конвенції, оскільки заявники були одягнені у балаклави іншого кольору, ніж усі інші особи під час впізнання.

Уряд стверджував, що слідча дія була проведена відповідно до правил національного процесуального законодавства. Щодо посилання заявника на справу Ласка і Ліка (зазначено вище), Уряд пояснив, що у цій справі ключовим елементом впізнання був колір балаклав, які одягнули злочинці, і заявники у цій справі були єдиними особами під час проведення цієї слідчої дії, які мали балаклави саме цього кольору. Однак у цій справі колір одягу не мав значення щодо встановлення особи злочинця, оскільки особою, якій було запропоновано впізнати злочинця, була П.С., очевидець і одна з потерпілих, яка чітко бачила обличчя заявника.

Оцінка ЄСПЛ

Щодо того, як була проведено пред’явлення особи для впізнання, ЄСПЛ зазначив, що справді, одяг двох інших осіб під час впізнання відрізнявся від одягу заявника. Однак, на відміну від ситуації у справі Ласка і Ліка, у цій справі одяг, який був на заявнику, не мав суттєвого значення, оскільки П.С., яка впізнала заявника як злочинця під час слідчої дії, вже бачила його обличчя чітко. Тому не можна сказати, що вона впізнала заявника за одягом, який він мав на собі. Також, до того, як їй пред’явити осіб для впізнання, П.С. дала детальний опис злочинця.

ЄСПЛ також зазначав, що в рішенні суду апеляційної інстанції не згадується про це впізнання серед доказів, на яких було встановлено винуватість заявника. Свідок П.С., який упізнав заявника під час пред’явлення особи для впізнання, надав свої показання під час судового розгляду, і суди врахували ці показання у своїх рішеннях. Як зазначалося вище, показання, надані П.С. під час судового розгляду, були підтверджені доказами, отриманими за допомогою заходу таємного спостереження, а також показаннями, наданими іншими свідками.

З огляду на це, порушення ст. 6 § 1 Конвенції щодо способу проведення пред’явлення особи для впізнання не було (п. 54-59 рішення ЄСПЛ).

ІІІ. Зміна обвинувачення в Апеляційному суді

Аргументи сторін

Заявник стверджував, що Апеляційний суд змінив обвинувачення проти нього, і він не мав можливості захищатися від змінених обвинувачень, оскільки дізнався про зміну лише з вироку Апеляційного суду.

Уряд стверджував, що Апеляційний суд змінив обвинувачення проти заявника відповідно до процесуальних правил, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом. У цьому зв'язку вони стверджували, що суди мають право давати правову кваліфікацію встановленим фактам. Вони стверджували, що Апеляційний суд не змінив суті звинувачення проти заявника, а лише надав його юридичну інтерпретацію фактів справи, що дійсно є завданням суду. Уряд також стверджував, що адвокат заявника сам просив Апеляційний суд змінити обвинувачення проти заявника. Уряд наголосив, що правова кваліфікація Апеляційним судом обвинувачень, зазначених фактами справи, була більш сприятливою для заявника, ніж звинувачення, за якими його було засуджено судом першої інстанції, незалежно від того, що довічне позбавлення волі було залишено в силі.

Оцінка ЄСПЛ

(i) Загальні принципи

Загальні принципи щодо зміни правової кваліфікації злочину, у якому спочатку був обвинувачений заявник, викладено у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» ([GC], № 25444/94, § 62).

ЄСПЛ постановив, зокрема, що п. 3 (а) ст. 6 Конвенції надає обвинуваченому право бути поінформованим не лише про причину обвинувачення, тобто дії, які він, як стверджується, вчинив, і на яких ґрунтується обвинувачення, але й про правову кваліфікацію цих дій. У кримінальних справах надання повної, детальної інформації про звинувачення проти обвинуваченого, а отже, і правову кваліфікацію, яку суд може застосувати у цій справі, є невід'ємною умовою забезпечення справедливості судового розгляду. Крім того, ЄСПЛ постановив, що підп. (а) та (b) ст. 6 § 3 Конвенції є взаємопов'язаними, і право бути поінформованим про характер та причину звинувачення слід розглядати з огляду на право обвинуваченого готувати свій захист (див., серед іншого, Сіпавічус проти Литви, № 49093/99, § 28, 21 лютого 2002 р.).

Оцінюючи справедливість кримінального провадження в цілому, ЄСПЛ визнав, що перекваліфікація злочину не порушить прав захисту, якщо обвинувачений під час провадження в суді апеляційної інстанції мав достатні можливості захищатися (див. «Мулосмані проти Албанії», № 29864/03, § 132, 8 жовтня 2013 р., та справи, наведені там; див. також «Балетт проти Бельгії» № 48193/99, 24 червня 2004 р.).

ЄСПЛ визнавав порушення ст. 6 Конвенції у випадках, коли складові елементи первісного обвинувачення, яке було пред'явлено обвинуваченому, відрізнялися від елементів перекваліфікованого обвинувачення, і обвинувачений не мав можливості захищатися від зміненого обвинувачення (див., наприклад, Penev проти Болгарії, № 20494/04, п. 33-45, 7 січня 2010 р., та D.M.T. і D.K.I. проти Болгарії, № 29476/06, п. 76-84, 24 липня 2012 р.). З іншого боку, у випадках, коли складові елементи первісного обвинувачення охоплювали всі складові елементи зміненого обвинувачення, ЄСПЛ постановив, що обвинувачений вже мав ефективну можливість захищатися. Таким чином, повідомлення обвинуваченій особі про зміну правової кваліфікації обвинувачення лише після постановлення вироку не становило порушення прав заявника відповідно до ст. 6 Конвенції (див., наприклад, Gea Catalán проти Іспанії, 10 лютого 1995 р., п. 28-30; De Salvador Torres проти Іспанії, 24 жовтня 1996 р., п. 30-33; та Marilena-Carmen Popa проти Румунії, № 1814/11, п. 36-49, 18 лютого 2020 р.).

Перекваліфікація злочину вважається достатньо передбачуваною для обвинуваченого, якщо вона стосується елемента, який є невід'ємною частиною обвинувачення (див. De Salvador Torres, зазначено вище, п. 33; Sadak та інші проти Туреччини (№ 1), № 29900/96 та 3 інші, п. 52 та 56, ECHR 2001-VIII; та Juha Nuutinen проти Фінляндії, № 45830/99, п. 32, 24 квітня 2007 р.). Чи обговорювалися елементи перекваліфікованого обвинувачення під час судового розгляду, є ще одним важливим аспектом (див. Penev, п. 41).

(ii) Застосування цих принципів до даної справи

Під час судового розгляду в суді першої інстанції заявнику було пред'явлено обвинувачення та він був засуджений за вбивство двох або більше осіб відповідно до ст. 22 та ст. 79 (dh) Кримінального кодексу, а також за незаконне володіння зброєю за ст. 278 § 2 того ж Кодексу.

Під час провадження в суді апеляційної інстанції обвинувачення було перекваліфіковано на замах на пограбування, що призвів до смерті А.С., за ст. 141 та 22 Кримінального кодексу, та замах на вбивство П.С. з метою скоєння іншого злочину, за ст. 77 та 22 Кримінального кодексу. Обвинувачення в незаконному володінні зброєю змінено не було.

ЄСПЛ продемонстрував у своєму рішенні, що всі факти, що лежать в основі зміненого обвинувачення, були відомі заявнику з самого початку судового розгляду. Апеляційний суд не ввів жодних нових фактичних елементів. Таким чином, не можна стверджувати, що заявник не міг передбачити перекваліфікацію звинувачень проти нього. Більше того, на під час засідань в Апеляційному суді 16 березня та 5 квітня 2006 р. адвокат заявника просив цей суд змінити обвинувачення проти заявника і стверджував, що заявника можна засудити за будь-який злочин, крім вбивства. Потім у своїх заключних аргументах він просив перекваліфікувати обвинувачення на умисне вбивство (ст. 76 Кримінального кодексу).

Враховуючи те, що як клопотання обвинувачення про призначення справи до судового розгляду, так і рішення суду першої інстанції містили факти, на підставі яких апеляційний суд пізніше змінив обвинувачення, а саме намір заявника пограбувати А.С., ЄСПЛ вважав, що заявник мав достатньо часу і можливостей підготувати свій захист від звинувачень проти нього, включаючи твердження про те, що він замислював пограбування А.С. і мав намір забрати гроші, які той повинен був привезти.

Справді, під час слідства заявник заявив, що хоча він і сказав А.С., що принесе з собою євро, насправді у нього не було грошей, і він замислював забрати албанську валюту у А.С., не даючи йому жодних євро взамін. Заявник також сказав, що взяв із собою зброю з метою залякати А.С. і забрати гроші від нього. Коли він привів А.С. та П.С. до покинутого будинку, заявник дістав зброю та зажадав грошей від А.С.

У судовому засіданні заявник змінив свої показання, стверджуючи, що А.С. був йому винний гроші, а також що саме А.С. приніс зброю, яку заявник відібрав у нього, і вистрілив у А.С., коли між ними виникла сутичка.

З цього випливає, що заявник мав достатні можливості під час досудового розслідування та судового провадження у першій інстанції захищатися стосовно складу такого злочину як розбій, що призвів до смерті людини, який не був для заявника непередбачуваним в жодному суттєвому аспекті. Він справді під час свого захисту обговорював обставини, пов'язані з розбоєм. Таким чином, зміна обвинувачення Апеляційним судом не збільшила тягар доказування для заявника.

Оцінюючи справедливість судового розгляду в цілому, ЄСПЛ не може погодитися з твердженням, що заявник був недостатньо поінформований про характер і причини обвинувачення проти нього для цілей п. 3 (а) ст. 6 Конвенції, або що гарантія за п. 3 (b) ст. 6 Конвенції не була дотримана, або що його було позбавлено права на справедливий судовий розгляд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції.

Відповідно, порушення п. 1 і 3 (а) та (b) ст. 6 Конвенції не було (п. 60-80 рішення ЄСПЛ).

ІV. Право заявника на безоплатну правову допомогу

Позиції сторін

Заявник стверджував, що його допитувала сторона обвинувачення за відсутності адвоката. Влада визнала, що він не має коштів на оплату юридичної допомоги, тому йому було надано безоплатну правову допомогу, але лише після завершення досудового слідства. Він наполягав на тому, що з самого початку слідства було зрозуміло, що він не може дозволити собі юридичну допомогу, і безоплатна правова допомога повинна була бути запропонована та надана з його першого допиту як підозрюваного.

Уряд стверджував, що заявника було повідомлено про його право зберігати мовчання та бути представленим адвокатом, але він вирішив зізнатися без допомоги адвоката. На думку Уряду, таким чином заявник відмовився від свого права на правову допомогу на досудовій стадії. Уряд також зазначив, що під час судового розгляду заявнику було надано безоплатну правову допомогу.

Оцінка ЄСПЛ

(i) Загальні принципи щодо права на доступ до адвоката

Загальні принципи щодо права на доступ до адвоката можна знайти у рішеннях Великої палати у справах Beuze проти Бельгії ([GC], № 71409/10, п. 119-50, 9 листопада 2018 р.); Simeonovi проти Болгарії, п. 110-20; Ibrahim та інші проти Сполученого Королівства ([GC], № 50541/08 і 3 інші, п. 249-74, 13 вересня 2016 р.); та Dvorski проти Хорватії, п. 76-82).

Зокрема, ЄСПЛ постановив, що право кожного, "кого звинувачено у вчиненні кримінального правопорушення", бути ефективно захищеним адвокатом, гарантоване ст. 6 § 3 (c), є однією з фундаментальних рис справедливого судового розгляду (див. рішення у справах Salduz проти Туреччини [GC], № 36391/02, п 51; Ibrahim та інші, п. 255; і Beuze, п. 123).

У разі взяття особи під варту право на доступ до адвоката починає діяти негайно. Це право стає чинним, щойно з'являється "кримінальне обвинувачення" у розумінні, наданому цьому поняттю судовою практикою Суду. Зокрема, воно діє з моменту арешту підозрюваного, незалежно від того, чи допитують цю особу або чи вона бере участь у будь-яких інших слідчих заходах протягом відповідного періоду (див. рішення у справах Simeonovi, п. 110-11, та Beuze, п. 124).

Щодо цілей права на доступ до адвоката, ЄСПЛ у справі Beuze (п. 125-30) постановив таке:

125. Доступ до адвоката на досудовій стадії провадження також сприяє запобіганню помилковим обвинувальним вирокам і, перш за все, реалізації цілей ст. 6 Конвенції, зокрема рівності прав між органами слідства чи обвинувачення та обвинуваченим (див. Salduz, п. 53-54; Blokhin проти росії, п. 198; Ibrahim та інші, п. 255; та Simeonovi, п. 112).

126. З часу рішення у справі Salduz ЄСПЛ неодноразово визнавав, що невідкладний доступ до адвоката є важливою противагою вразливості підозрюваних під час перебування під вартою. Такий доступ також є запобіжним заходом, оскільки він забезпечує фундаментальну гарантію від примусу та жорстокого поводження з підозрюваними з боку поліції (див. рішення у справах Salduz, п. 54; Ibrahim та інші, зазначено вище, п. 255; та Simeonovi, п. 112).

127. Суд також визнав, що вразливість підозрюваних може посилюватися все більш складним законодавством щодо кримінального провадження, особливо стосовно правил збирання та використання доказів (див. рішення у справах Salduz, п. 54, та Ibrahim та інші, п. 253).

128. Нарешті, одним із основних завдань адвоката на етапах перебування під вартою та слідства є забезпечення дотримання права обвинуваченого не звинувачувати себе самого (див. Salduz, п. 54; Dvorski, п. 77; та Blokhin, п. 198) та його права зберігати мовчання.

129. У зв'язку з цим Суд вважає, що право не свідчити проти себе самого, право зберігати мовчання та право на юридичну допомогу є невід'ємними складовими частинами поняття "обвинувачений у кримінальному правопорушенні" за ст. 6 Конвенції. Без поінформованості про ці права гарантований ними захист не буде практичним та ефективним (див. справи Ібрагіма та інших, § 272, та Сімеонови, § 119; взаємодоповнюваність цих прав уже підкреслювалася у справі Джон Мюррей проти Сполученого Королівства, 8 лютого 1996 р., § 66; Брюско проти Франції, № 1466/07, § 54, 14 жовтня 2010 р.; та Навоне та інші, §§ 73-74). Таким чином, ст. 6 § 3 (c) Конвенції слід тлумачити як таку, що гарантує право осіб, обвинувачених у скоєнні правопорушення, бути негайно поінформованими про зміст права на юридичну допомогу, незалежно від їхнього віку або конкретної ситуації, а також незалежно від того, чи вони представлені призначеним державою адвокатом або адвокатом за власним вибором (див. рішення у справі Сімеонови, § 119).

130. З огляду на природу права не свідчити проти себе самого та права зберігати мовчання, Суд вважає, що зазвичай не може бути жодного виправдання для ненадання підозрюваному повідомлення про ці права. Однак, якщо підозрюваного не було повідомлено про ці права, Суд повинен дослідити, чи, незважаючи на це, провадження загалом було справедливим. Негайний доступ до адвоката, який може надати інформацію про процесуальні права, ймовірно, зможе запобігти несправедливості, що виникає через відсутність офіційного повідомлення про ці права. Проте, якщо доступ до адвоката затримується, особливої ваги набуває необхідність для органів слідства повідомити підозрюваного про його право на адвоката, право зберігати мовчання та право не свідчити проти себе самого (див. рішення у справі Ібрагіма та інших, § 273, та наведену там прецедентну практику).

ЄСПЛ повторює, що право обвинуваченого на безоплатну правову допомогу, закріплене статтею 6 § 3 (c) Конвенції, є одним із невід'ємних елементів самого поняття справедливого судового розгляду. Це положення ставить дві умови для цього права. Перша - відсутність "достатніх коштів для оплати юридичної допомоги", друга - "інтереси правосуддя" вимагають, щоб така допомога надавалася безкоштовно (див. Pham Hoang проти Франції, 25 вересня 1992 р., § 39; R.D. проти Польщі, № 29692/96 і 34612/97, § 43, 18 грудня 2001 р.; та Zdravko Stanev проти Болгарії, № 32238/04, § 36, 6 листопада 2012 р.).

Щодо першої умови, ЄСПЛ вважає допустимим, щоб тягар доведення відсутності достатніх коштів покладався на особу, яка на це посилається (див. Caresana проти Сполученого Королівства (dec.), № 31541/96, 29 серпня 2000 р.). ЄСПЛ не може замінити національні суди при проведенні такої оцінки; натомість він повинен перевірити, чи розглядали вони це питання відповідно до вимог ст. 6 Конвенції (див. R.D. проти Польщі, § 45, та Tsonyo Tsonev проти Болгарії (№ 3), № 21124/04, § 51, 16 жовтня 2012 р.).

Щодо того, чи вимагали інтереси правосуддя, щоб заявник отримав безоплатну правову допомогу у вигляді призначеного судом адвоката, ЄСПЛ враховуватиме ступінь тяжкості санкції, яку може понести заявник, складність справи та особисте становище заявника (див. Quaranta проти Швейцарії, 24 травня 1991 р., § 33). ЄСПЛ постановив, що у випадках, коли йдеться про позбавлення волі, інтереси правосуддя в принципі вимагають юридичного представництва, і якщо обвинувачений не може оплатити його самостійно, державні кошти повинні бути доступними для реалізації цього права (див. Zdravko Stanev, § 38).

ЄСПЛ вважає, що оскільки заявника було заарештовано за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення та допитано стороною обвинувачення, він підпадав під визначення "особи, якій пред'явлено обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення" відповідно до практики ЄСПЛ (див. Ibrahim та інші, § 249; Simeonovi, п. 110-11 та 121; та Beuze, § 124). Таким чином, гарантії, передбачені ст. 6 § 1 та 3 (c) згідно з тлумаченням ЄСПЛ, означали, що заявник мав право на допомогу адвоката під час допитів, якщо не було вагомих причин обмежувати це право, з урахуванням оцінки загальної справедливості судового розгляду.

Далі ЄСПЛ послідовно розглянув наступні чотири питання:

(α) Чи мав заявник право на безоплатну правову допомогу.

(β) Чи відмовився заявник від свого права на правову допомогу під час допиту на досудовому слідстві.

(γ) Чи були "поважні причини" для обмеження доступу до адвоката.

(δ) Чи було провадження справедливим загалом.

Та як наслідок сформував (iv) Висновки щодо загальної справедливості судового розгляду

(α) Чи мав заявник право на безоплатну правову допомогу

На цьому етапі ЄСПЛ повторив, що право на безоплатну правову допомогу залежить від двох умов: по-перше, обвинувачений не має коштів оплатити правову допомогу адвоката за власним вибором, а по-друге, інтереси правосуддя вимагають, щоб йому/їй надали безоплатну правову допомогу.

Щодо першої з цих умов, ЄСПЛ зазначив, що після завершення досудового розслідування заявнику надали безоплатну правову допомогу на тій підставі, що він не мав коштів оплатити адвоката за власним вибором. Уряд не надав жодних роз'яснень щодо того, чому така оцінка не була проведена вже на ранніх стадіях слідства.

Щодо другої умови, ЄСПЛ зазначив, що немає жодних вказівок на те, що органи влади оцінили, чи вимагають інтереси правосуддя надання заявнику безоплатної правової допомоги з самого початку його допиту як підозрюваного. У цьому зв'язку очевидно, що стосовно заявника було проведено слідство, потім йому було пред'явлено звинувачення у дуже серйозних злочинах, і він потенційно міг бути засуджений до довічного позбавлення волі. З огляду на серйозність становища заявника, ЄСПЛ не мав сумнівів, що інтереси правосуддя вимагали надання йому безоплатної правової допомоги з самого початку.

Щодо наслідків обмеження права на безоплатну правову допомогу, то нинішній підхід ЄСПЛ, підтверджений у кількох справах Великої палати, вимагає оцінювати це питання як елемент справедливості судового розгляду в цілому (див. Hamdani проти Швейцарії, № 10644/17, § 29, 28 березня 2023 р., Jemeļjanovs проти Латвії, № 37364/05, п. 77 і 78, 6 жовтня 2016 р.; Beuze, п. 120-123; та Murtazaliyeva проти росії [GC], № 36658/05, § 90, 18 грудня 2018 р.).

(β) Чи відмовився заявник від свого права на правову допомогу під час допиту на досудовому слідстві

ЄСПЛ постановив, що ані буква, ані дух ст. 6 Конвенції не перешкоджають особі за власним бажанням, явно чи неявно, відмовитися від права на гарантії справедливого судового розгляду. Однак така відмова, щоб бути дійсною для цілей Конвенції, повинна бути чітко задокументована; вона не повинна суперечити жодним важливим публічним інтересам та повинна супроводжуватися мінімальними гарантіями, що відповідають її важливості. Така відмова не обов'язково має бути прямою, але вона повинна бути добровільною та усвідомленою і розумною відмовою від цього права. Перш ніж обвинуваченого можна буде вважати таким, що він непрямо через свою поведінку відмовився від важливого права, передбаченого ст. 6 Конвенції, необхідно довести, що він міг обґрунтовано передбачити, якими будуть наслідки його дій (див. Сімеонові, § 115). З цього випливає, що відмова від права на адвоката, одного з фундаментальних прав, зазначених у статті 6 § 3, які становлять поняття справедливого судового розгляду, повинна суворо відповідати вищезазначеним вимогам (див., mutatis mutandis, Муртазалієва проти росії [GC], § 118).

У цьому зв'язку слід повторити, що право на адвоката є яскравим прикладом тих прав, які потребують особливого захисту за стандартом "усвідомленої і розумної відмови", встановленим у судовій практиці ЄСПЛ (див. Дворскі, § 100, та справи, наведені там).

Щодо розглядуваної справи, ЄСПЛ зазначає, що заявника допитувала прокуратура тричі: 27 серпня та 14 і 22 вересня 2005 року. Протоколи цих допитів підтверджують, що заявника було поінформовано про його право зберігати мовчання та користуватися допомогою адвоката, і він заявив, що дасть показання без адвоката і вирішить пізніше, чи бажає мати адвоката. Заявник підписав ці протоколи без будь-яких коментарів. Заявник не оскаржував дійсності цих підписів (порівняйте з рішенням ЄСПЛ у справі Русішвілі проти Грузії, № 15269/13, § 41, 30 червня 2022 р.).

Однак ЄСПЛ зазначає, що заявника було поінформовано про його право на адвоката досить лаконічно, і не було чітко зазначено, чи йдеться про адвоката за його власним вибором, чи про адвоката, наданого органами влади безоплатно за певних умов. У цьому зв'язку ЄСПЛ зазначає, що обов'язок органів влади згідно з національним законодавством надавати обвинуваченим "пам’ятку про права", що містить інформацію про їхні права, включаючи право зберігати мовчання та мати адвоката за власним вибором або безоплатну правову допомогу за певних умов, набрав чинності лише 1 серпня 2017 року. Отже, заявнику не було надано "пам’ятку про права" до його першого допиту.

Ситуація, коли заявнику не було надано "пам’ятку про права" і де протоколи його допиту, хоча й посилалися на відповідну статтю закону, нечітко вказували, чи було йому роз'яснено право на безоплатну правову допомогу, на думку ЄСПЛ, не може вважатися такою, що відповідає стандарту "усвідомленої і розумної" відмови, встановленому в судовій практиці ЄСПЛ для визнання відмови дійсною. Обов'язок першочергово покладено на національні органи влади переконливо довести, що відмова заявника від правової допомоги була добровільною (див. рішення ЄСПЛ у справах Türk проти Туреччини, № 22744/07, § 53, 5 вересня 2017 р., та Agdağ проти Туреччини, № 75460/10, § 61, 17 вересня 2019 р.). Таким чином, ЄСПЛ вважав, що Уряд не зміг довести, що заявник дійсно відмовився від свого права на адвоката, зокрема на безоплатну правову допомогу, під час давання показань прокуратурі.

Отже, не можна стверджувати, що підписавши протоколи свого допиту і заявивши, що він дасть показання без адвоката, оскільки його не було прямо поінформовано про право на безоплатну правову допомогу, заявник однозначно відмовився, непрямо чи прямо, від свого права на правову допомогу.

Відповідно, ЄСПЛ зробив висновок, що право заявника на правову допомогу було обмежене.

(γ) Чи були "поважні причини" для обмеження доступу до адвоката

ЄСПЛ повторив, що обмеження доступу до адвоката за поважними причинами на стадії досудового слідства допускаються лише за винятковими обставинами, мають бути тимчасовими та повинні ґрунтуватися на індивідуальній оцінці конкретних обставин справи (див. Сімеонові, § 130).

Уряд не зміг довести наявності будь-яких виняткових обставин, які могли б виправдати обмеження права заявника. Внаслідок цього, обмеження, про які йдеться, не були виправдані ніякою поважною причиною.

(δ) Справедливість провадження загалом

ЄСПЛ зобов'язаний розглянути, з огляду на перелік невичерпних факторів, викладених у його судовій практиці (див. Ібрагім та інші, § 274), чи обмеження права заявника на адвоката були такими, що завдали шкоди загальній справедливості кримінального провадження проти нього через призму Статті 6 §§ 1 і 3 (c) Конвенції, застосовуючи дуже суворий контроль за відсутності поважних причин для такого обмеження (див. справи, що згадуються вище, Beuze, § 145; Ібрагім та інші, § 265; і Сімеонові, §§ 118 і 132; див. також Коген та інші проти Туреччини, № 66616/10 та 3 інші, § 57, 7 червня 2022 р.).

‒   Чи був заявник вразливим

ЄСПЛ зазначає, що на момент оспорюваних подій та його допиту прокуратурою заявнику було 22 роки, і він працював муляром. У матеріалах справи немає жодних вказівок на те, що заявник страждав на будь-які специфічні порушення, також заявник не робив жодних заяв щодо цього. На підставі матеріалів справи не можна стверджувати, що під час дачі показів прокуратурі заявник перебував у такому поганому стані, що його потрібно було вважати непридатним або небажаючим співпрацювати. Отже, не можна стверджувати, що заявник не міг зрозуміти ситуацію, в якій він опинився. ЄСПЛ не зміг виявити інших особливих обставин, які вказували б на те, що заявник перебував у більшому стані вразливості, ніж той, в якому зазвичай опиняються особи, допитані слідчими.

‒   Обставини, за яких було отримано докази

ЄСПЛ повторив, що у випадках, коли доступ до адвоката затримується, особливо важливою стає необхідність органів розслідування повідомити підозрюваного про його право на адвоката, право зберігати мовчання та право не викривати себе (див. Ібрагім та інші, § 273, і судову практику, наведена там). Варто зазначити, що у цій справі заявника неодноразово, перед кожним допитом, повідомляли про його право зберігати мовчання та право на правову допомогу (порівняйте Farrugia v. Malta, № 63041/13, § 112, 4 червня 2019 р., і порівняйте Beuze, зазначено вище, § 184; див. також п. 8 і 12 вище). Незважаючи на те, що ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник не відмовився від свого права на правову допомогу під час його допиту прокуратурою за обставинами справи, тим не менш випливає, що заявник міг би обрати зберігати мовчання (порівняйте Farrugia, § 112).

Більше того, немає ніяких відомостей про те, що до заявника застосовувалися неправомірні дії з боку поліції чи прокуратури під час допитів або пред’явлення для впізнання (порівняйте Doyle v. Ireland, № 51979/17, § 86, 23 травня 2019 р., та Farrugia, § 111). Щодо твердження заявника, вперше поданого його адвокатом на слуханні в Апеляційному суді, про те, що він знаходився під тиском під час підписання протоколів його допиту прокуратурою, ЄСПЛ зазначає, що заявник взагалі не піднімав цього питання під час судового розгляду в суді першої інстанції (порівняйте Kuralić v. Croatia, № 50700/07, §§ 41, 46 і 49, 15 жовтня 2009 р.), і що в матеріалах справи немає жодних вказівок на такий тиск.

‒   Чи міг заявник оскаржити докази і заперечити їх використання, характер заяви та чи була вона швидко відкликана або змінена

Заявник вперше зізнався під час допиту в прокуратурі 27 серпня 2005 року. Він повторив своє зізнання і надав додаткову інформацію під час подальших допитів прокуратурою 14 і 22 вересня 2005 року. Під час судового розгляду він міг і дійсно оскаржив використання заяв, зроблених ним під час досудових допитів, на тій підставі, що їх було отримано з порушенням, як він стверджував, його права за Конвенцією мати при собі юридичного представника під час допиту. Він заявив, що насправді саме A.С. заборгував йому гроші і приніс на їх зустріч пістолет, і лише після того, як A.С. погрожував йому пістолетом, він схопив A.С. за руку і випадково застрелив його.

ЄСПЛ вважав, що оцінка доказової ваги заяви заявника під час судового розгляду покладено на національні суди. У цьому зв'язку ЄСПЛ зазначає, що суд першої інстанції розглянув нову лінію захисту заявника, проаналізував її в світлі інших доказів і дійшов висновку, що її слід відхилити.

‒ Використання доказів та, зокрема, чи були вони невід'ємною або суттєвою частиною доказів, на яких ґрунтувалося засудження, та якою була сила інших доказів у справі

Стосовно сили інших доказів ЄСПЛ спочатку повторює, що він не повинен діяти як суд четвертої інстанції, ставлячи під сумнів результат судового розгляду або проводячи оцінку фактів і доказів, чи було доказів достатньо для обґрунтування засудження. Ці питання, відповідно до принципу субсидіарності, є сферою компетенції національних судів (див. Kohen та інші проти Туреччини, №№ 66616/10 та 3 інші, § 59, 7 червня 2022 р.). Однак, якщо ЄСПЛ раніше встановив, "силу інших доказів у справі" є фактором, який слід враховувати при оцінці впливу процесуальних помилок на досудовій стадії на загальну справедливість кримінального провадження (див. Ібрагім та інші, § 274). У цьому зв'язку та за обставин даної справи ЄСПЛ зробив такі зауваження.

ЄСПЛ зазначив, що кримінальне розслідування щодо заявника не почалося з заяв, які він зробив без доступу до правової допомоги, і не стало їхнім наслідком (порівняйте Kohen та інші, § 60). До того, як заявник зробив свої заяви, поліцію вже поінформував про спірні події П.С., очевидець і одна з жертв. Поліція вперше запідозрила заявника, оскільки вони знайшли його телефонний номер при особі A.С. Крім того, поліція законним чином отримала таємний запис розмови між заявником та його братом, яка містила зізнання заявника у злочині.

ЄСПЛ також вважав надзвичайно важливим, що Апеляційний суд не брав до уваги зізнання заявника під час оцінки його вини. Він покладався на інші суттєві докази, які вказували на вину заявника. Зокрема, суд врахував показання, дані П.С., братом заявника та В.K., а також докази, отримані за допомогою таємного спостереження. У цьому зв'язку ЄСПЛ зазначає, що заявник не оскаржував спосіб отримання цих доказів та їх достовірність.

ЄСПЛ особливо звернув увагу на те, що П.С. був очевидцем спірних подій від початку і до кінця, і що протягом усього судового розгляду він давав свої покази чітко та послідовно.

‒ Вага суспільного інтересу до розслідування та покарання за конкретний розглядуваний злочин

ЄСПЛ вважав, що характер злочинів, у яких було обвинувачено заявника, а саме заздалегідь спланований розбійний напад, що призвів до смерті однієї особи та спроби вбивства іншої особи вогнепальною зброєю, означає наявність дуже важливого суспільного інтересу до притягнення до відповідальності (порівняйте Doyle, § 96).

(iv) Висновки щодо загальної справедливості судового розгляду

З урахуванням вищезазначеної оцінки ЄСПЛ вважав, що всі критерії, зазначені в рішенні у справі «Ібрагім та інші», наскільки вони актуальні в даній справі, такі як сила інших доказів, відсутність у заявника вразливості, можливість оскаржити достовірність доказів, якість доказів, оцінка вини професійними суддями та вага публічного інтересу, свідчать на користь того, що судовий розгляд загалом був справедливим.

Хоча ЄСПЛ і бере до уваги той факт, що до справ, де відсутні вагомі причини для обмеження права заявника на адвоката під час досудового розслідування, має застосовуватися дуже суворий контроль, ЄСПЛ вважає, що за конкретних обставин справи відсутність адвоката під час допиту заявника прокуратурою не мала таких наслідків, щоб безповоротно зашкодити загальній справедливості кримінального провадження щодо нього (порівняйте Kohen та інші, § 63; Doyle, § 102; і Pervane v. Turkey, № 74553/11, § 32, 8 вересня 2020 р.).

Таким чином ЄСПЛ виснував, що порушення ст. 6 § 1 та 3 (c) Конвенції не було (п. 81-120 рішення ЄСПЛ).

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.