Правова природа процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України

Ярослав Романюк, 
суддя Верховного Суду України у відставці, 
голова Верховного Суду України в 2013–2017 роках, 
доктор юридичних наук

Значну частку в масиві справ, які доводиться розглядати судам України, становлять справи про застосування правових наслідків несвоєчасного виконання або невиконання грошових зобов’язань. Зокрема, йдеться і про застосування частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, яка гласить: «Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом».

У березні 2018 року Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок щодо правильного застосування цієї норми права. Зокрема, в пункті 54 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження №  14-10 цс 18) Велика Палата вказала, що «право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання». Тобто, відповідно до правового висновку Великої Палати в межах строку кредитування застосовуються договірні проценти як плата за користування чужими грошима, а якщо строк договору сплив і отримані в кредит кошти не повернуто – то плата за користування чужими грошима більше не сплачується, а натомість стягуються три проценти річних або інший розмір, якщо він встановлений договором. 

Своїми думками з приводу цього правового висновку мені вже доводилося ділитися з читачами блогів «СЮГ». Серед іншого, звертав увагу на те, що, на відміну від договірних процентів за користування кредитом, розмір яких регулюється ринком і насамперед розміром облікової ставки Національного банку України, розмір процентів річних за частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України в договорах зможуть нав’язувати фінансові установи, чим порушуватиметься баланс інтересів кредитодавця та позичальника. Для прикладу наводився досвід Німеччини, де розмір процентів річних за неправомірне користування чужими грошовими коштами визначається законодавцем, а умови договору про визначення їх розміру договірними сторонами визнаються судами недійсними із зазначених вище підстав.

Але України не Німеччина. У нас судова практика спрямовується по іншому. Так, увагу привернула постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19). За обставинами цієї справи в договорі поставки сторони встановили розмір процентів річних за частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України: 40 процентів річних від несплаченої вартості товару впродовж 90 календарних днів від дати, коли товар мав бути оплачений, а надалі 96 процентів річних.

Та перш ніж вдатися до коментування цієї постанови необхідно зрозуміти, яка ж правова природа, на думку Великої Палати, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України процентів річних? 

В юридичній літературі виділяють 4 точки зору на такі проценти річних: плата за неправомірне користування чужими грошима, неустойка, збитки, спеціальна міра відповідальності.

Аналіз постанов Великої Палати Верховного Суду, в яких застосовувалась частина друга статті 625 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку, що Велика Палата кваліфікує проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, як спеціальну форму відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання. Так, в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) Велика Палата вказала, що «за змістом частини другої статті 625 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних як складова грошового зобов’язання та особлива міра відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації від боржника за неналежне виконання зобов’язання, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника». Аналогічний висновок зроблено Великою Палатою і в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19), і в постанові від 8 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19).

Тобто, Велика Палата в цих постановах завданням процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, вбачає компенсацію тих майнових втрат, які кредитодавець поніс через несвоєчасне повернення кредиту, адже він був позбавлений можливості розмістити кредитні кошти надалі з метою отримання нового прибутку. Іншими словами, йдеться про неодержані доходи (упущену вигоду). Правда, залишається незрозумілим, чому правовою підставою для стягнення упущеної вигоди Велика Палата вважає частину другу статті 625 Цивільного кодексу України, а не пункт 2 частини другої статті 22 та статтю 623 Цивільного кодексу України, які власне регламентують відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, в тому числі і упущеної вигоди. Також незрозуміло, чому Велика Палата неодержані доходи вважає складовою грошового зобов’язання. Адже підставою виникнення зобов’язання позичальника за кредитним договором є  одержання ним кредиту. Складовою такого грошового зобов’язання є як повернення кредитних коштів, так і сплата процентів як винагороди за користування чужими грошима. А от підставою для сплати процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, за логікою Великої Палати є факт заподіяння позикодавцю збитків у формі упущеної вигоди через несвоєчасне повернення позичальником одержаних у кредит коштів. 

У постанові від 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) Велика Палата, повторює свій висновок про те, що передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України проценти річних є спеціальним видом відповідальності (п.п. 6.26; 6.28), та вказує, що тому до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Та і справді, якщо це міра відповідальності, то при її застосуванні слід враховувати вину боржника, за відсутності якої немає підстав для його відповідальності, а також вину кредитора, що є підставою для зменшення розміру збитків. Але тоді у вже згаданій вище постанові від 19 червня 2019 року у справі №  646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) Велика Палата помилково вказала, що проценти річних нараховуються незалежно від вини боржника. 

Отож, відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України проценти річних є особливою мірою відповідальності за несвоєчасне повернення позичальником отриманих у кредит грошових коштів, завданням якої є компенсувати кредитодавцю неотриманий прибуток, який він міг отримати в разі своєчасного виконання позичальником свого обов’язку щодо повернення кредиту в строк, обумовлений в кредитному договорі.

Тепер повернемося до постанови Великої Палати від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18. У цій постанові Велика Палата вкотре повторює свій висновок про те, що проценти річних за частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, яка має компенсаційний характер (п.  8.35 постанови). Також з огляду на компенсаційний характер цієї міри відповідальності та виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності Велика Палата дійшла висновку про можливість зменшити розмір процентів річних (п. 8.38). Однак при цьому Велика Палата не обґрунтовує свій висновок тим, що розмір компенсації перевищує розмір неотриманого кредитором прибутку. Більше того, Велика Палата зазначає, що розмір майнових втрат кредитодавця значення не має (п. 8.36). Свій висновок щодо можливості зменшити розмір процентів річних Велика Палата обґрунтувала частиною другою статті 233 Господарського кодексу України щодо права суду зменшити розмір санкцій (неустойки, штрафу, пені), оскільки і ці санкції, і проценти річних спрямовані на відновлення майнової сфери боржника (п. 8.38). 

Але ж неустойка, штраф, пеня є засобами забезпечення виконання зобов’язань і покликані виконувати насамперед превентивну функцію. Неустойка, штраф чи пеня підлягають сплаті і тоді, коли в результаті порушення грошового зобов’язання позичальником кредитодавець майнових втрат не зазнав. Це прямо випливає зі змісту частини першої статті 624 Цивільного кодексу України. Та і неправильно зменшувати розмір збитків з підстав, встановлених для зменшення розміру неустойки, яка стягується незалежно від наявності збитків. До того ж в постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) та в постанові від 8 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19) Велика Палата вказала, що передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України проценти річних не є неустойкою і не мають штрафного характеру.

Право зменшити розмір процентів річних за порушення грошового зобов’язання надано судам в Російській Федерації. Але там, на відміну від України, це прямо передбачено в частині шостій статті 395 Цивільного кодексу Російської Федерації, яка набрала чинності з 1 червня 2015 року. Що ж до можливості такого зменшення з підстав, передбачених для зменшення розміру пені, то Верховний Суд Російської Федерації в ухвалі від 22 жовтня 2019 року у справі № 4-КГ19-48 чітко вказав, що до розміру процентів річних, встановлених як наслідок порушення грошового зобов’язання, положення щодо зменшення розміру пені не застосовуються.

Але чому взагалі Велика Палата Верховного Суду (тепер знову йдеться про український Верховний Суд) кваліфікує проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, як спеціальну міру відповідальності, яка має компенсаційний характер? У своїх судових рішеннях мотивів такого висновку Велика Палата не зазначає. Можна припустити, що підставою для цього є назва статті 625 Цивільного кодексу України: «Відповідальність за порушення грошового зобов’язання». Тоді чому Велика Палата обмежується лише назвою, не вдаючись до аналізу змісту цієї статті? Зокрема її частини першої, відповідно до якої проценти річних мають сплачуватися навіть за відсутності вини боржника в простроченні виконання грошового зобов’язання? Але ж вина є обов’язковою складовою відповідальності.

Чому не вдається до системного тлумачення тексту статті 625 у взаємозв’язку з іншими статтями Цивільного кодексу? Наприклад, з частиною другою статті 1214 Цивільного кодексу України, відповідно до якої у разі безпідставного збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 Цивільного кодексу України). Тобто нараховується винагорода за неправомірне користування чужими грошима. Та і стаття 536 Цивільного кодексу України, даючи визначення процентів як винагороди за користування чужими грошовими коштами, не обмежує її лише строком дії договору, тобто має на увазі весь час користування: як правомірного, так і неправомірного.

І чому в такому разі Велика Палата допускає одночасне стягнення і неустойки, і процентів річних (постанова від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10 цс 18))? Хіба це не є порушенням відомого ще з часів римського права принципу «nemo debit bis puniri pro uno delicto» (ніхто не повинен бути двічі покараним за одне правопорушення), закріпленого і в частині другій статті 61 Конституції України? На ці питання Велика Палата відповіді чомусь не дає.

Тобто, за логікою Великої Палати Верховного Суду, за правомірне (на підставі договору) користування чужими грошовими коштами необхідно сплачувати проценти як плату за користування ними, а за неправомірне – платити за користування чужими грошима не потрібно. Натомість в такому разі настає подвійна відповідальність за неправомірне користування чужими грошима – сплата неустойки і процентів річних. Але ж економіко-правова суть грошей, як об’єктів цивільних прав, якраз і полягає в їх здатності приносити дохід за рахунок їх розміщення – винагороди за користування.

Складається враження, що Велика Палата, не піддаючи аналізу вище наведене, віднесла проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, до відповідальності за порушення грошового зобов’язання, віддаючи данину радянській, вірніше навіть російській традиції. Адже саме як особливий вид відповідальності кваліфікують такі проценти в Російській Федерації. 

Натомість відомий радянський вчений Л.А.Лунц у своїй фундаментальній праці «Деньги и денежные обязательства в гражданском праве» зазначав: «Было бы неправильным утверждать, что проценты, причитающиеся кредитору в случае просрочки должника, являются формой возмещения убытков, ибо проценты в этом случае причитаются кредитору независимо от наличия или отсутствия убытков у кредитора. Таким образом, обязанность платить проценты всегда остается вознаграждением за пользование чужим капиталом» (Л.А.Лунц. Деньги и денежные обязательства в гражданском праве. – М.: Статут, 2004; с. 195-196).

Саме так – як винагороду за неправомірне користування чужими грошима, яка не залежить від наявності збитків у кредитодавця, розглядають аналогічні частині другій статті 625 Цивільного кодексу України проценти річних в актах міжнародної приватноправової уніфікації. Наприклад, таке положення зафіксовано в пункті 4 статті 7.1.7 Принципів міжнародних комерційних договорів (УНІДРУА), статті 78 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденської конвенції 1980 року), пункті 1 статті III.-3:708 Модельних правил європейського приватного права, статті 169 Кодексу європейського договірного права. До речі, Україна приєдналася до Віденської Конвенції 1980 року, і цей міжнародний договір з 1 лютого 1991 року набрав чинності для нашої держави, відтак, на підставі частини другої статті 10 Цивільного кодексу України повинні застосовуватись саме правила Конвенції. 

У країнах Європейського Союзу розмір процентів річних, як винагороди за неправомірне користування чужими грошима, зазвичай прирівнюють до облікової ставки центрального банку держави, збільшуючи їх на певну кількість процентів залежно від виду грошової послуги. Так, Директивою Європейського парламенту і Ради Європейського Союзу № 2011/7/EU «Про протидію простроченню платежів в торгових операціях» з метою запобігання порушень грошових зобов’язань в комерційних договорах з початку 2000-х років встановлено процентну ставку по прострочених комерційних боргах на рівні ставки рефінансування Європейського центрального банку, збільшеної як мінімум на вісім пунктів (пункт 6 Директиви).

У такому разі у зв’язку з простроченням грошового зобов’язання позичальник і надалі сплачує проценти як винагороду за неправомірне користування чужими грошима і неустойку як штрафну санкцію. Якщо ж сумарно розмір процентів річних і неустойки є непропорційно високим – суд може зменшити розмір неустойки (але саме неустойки, а не процентів річних), що якраз і передбачає частина третя статті 551 Цивільного кодексу України та частина перша статті 233 Господарського кодексу України. 

Україна на рівні Конституції зафіксувала незворотність свого європейського курсу. Та наведене вище свідчить, що Велика Палата Верховного Суду при спрямуванні судової практики національних судів не надто цим переймається, вдаючись до непослідовних, заплутаних, суперечливих, непродуманих, поверхневих та нелогічних правових висновків, не взявши за приклад для наслідування європейський вектор та обмеживши свої європейські устремління формою написання судового рішення за взірцем Європейського суду з прав людини, нестримним цитуванням цих рішень, а також мантіями та жабо на французький манер.

Виправити цю ситуацію може законодавець в процесі проголошеної рекодифікації Цивільного кодексу України. За прикладом країн Європейського Союзу, членом якого Україна бажає стати, законодавцю слід чітко і недвозначно встановити, що за неправомірне користування чужими грошовими коштами також необхідно сплачувати винагороду. А от в назві статті 625 Цивільного кодексу України варто вказати не про відповідальність, про яку йдеться в інших статтях, а про правові наслідки порушення грошового зобов’язання.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.