Принципи верховенства права та диспозитивності цивільного судочинства у спорах щодо зруйнованого майна на сході України

Андрій Грушицький,

суддя Верховного Суду, кандидат юридичних наук

За висловом Арістотеля призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя [1].

Дотримання суспільством загальних правил моралі, прагнення до добра та справедливості, побудова правової держави мають супроводжуватися тим, що відповідні філософські та юридичні категорії мають не лише зустрічатися у виступах та дописах, але й реально втілюватися в конкретних життєвих ситуаціях людського буття.

Законом України від 22 листопада 1996 року № 547/96-ВР Верховна Рада постановила приєднатися до Часткової Угоди про Європейську Комісію «За  демократію через право» (Венеціанську Комісію).

Діяльність Венеціанської комісії базується на трьох основоположних принципах європейської правової традиції: демократія, права людини та верховенство права та, відповідно до статті 1 Статуту Комісії, спрямована на вивчення правових систем держав-членів, зокрема, з метою їх зближення; забезпечення верховенства права та демократії; розгляд проблем, що виникають у діяльності демократичних інституцій, зміцнення та розвиток таких інституцій [2].

Зміст принципу верховенства права розкрито у доповіді «Верховенство права», ухваленій Комісією 25–26 березня 2011 року. Указаний принцип є складною конструкцією, яка містить низку обов’язкових елементів: законність; юридичну визначеність; заборону свавілля; доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами; дотримання людських прав; заборону дискримінації та рівність перед законом.

У вітчизняному науковому середовищі усталилась думка про те, що у новітній історії України перше посилання на принцип верховенства права для обґрунтування правомірності й підставності актів найвищої судової інстанції пов’язане з рішенням Верховного Суду України від 03 грудня 2004 року, яким було визнано неправомірними дії Центральної виборчої комісії щодо встановлення результатів повторного голосування по виборах Президента України і зобов’язано ЦВК призначити повторне голосування по виборах Президента України, хоча безпосередньо у тексті рішення поняття «верховенство права» не згадується [3].

Політичну кризу 2013-2014 років не вдалося врегулювати цивілізованими методами, що призвело до трагічних подій, зокрема тимчасової окупації території України, датою початку якої є 20 лютого 2014 року [4].

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) встановив наявність достатніх доказів, що Росія контролювала Крим як мінімум з 27 лютого 2014 року [5].

Як зазначає Управління Організації Об’єднаних Націй з координації гуманітарних справ у Огляді гуманітарних потреб у 2020 році, ситуація у постраждалих внаслідок конфлікту в Луганській та Донецькій областях на сході України продовжує негативно впливати на життя понад п’яти мільйонів людей, 3,4 мільйона з яких потребують гуманітарної допомоги і захисту. Більше 3 300 мирних жителів загинуло і понад 7 000 отримали поранення. Конфлікт продовжує безпосередньо впливати на життя простих людей: щоденні обстріли, наявність наземних мін та вибухонебезпечних предметів, що не вибухнули, продовжують негативно позначатися на їхньому фізичному і психічному добробуті. Місцева інфраструктура і цивільні об’єкти також потрапляють під обстріли, внаслідок чого для мільйонів людей виникає загроза втрати доступу до водопостачання, медичного обслуговування, освіти та опалення. З початку конфлікту понад 55 000 будинків були пошкоджені або зруйновані в результаті бойових дій, і компенсація залишається однією з найбільш часто згадуваних проблем постраждалого населення. У липні 2019 року Кабінетом Міністрів було запроваджено нові процедури компенсації з виділенням близько 42 млн грн. Оскільки внаслідок конфлікту будинки були пошкоджені або зруйновані, люди страждають від впливу стихії та суворих погодних умов. У межах 5 км від «лінії розмежування» на підконтрольній Україні території 43 відсотки жителів повідомляють, що вони живуть у частково пошкоджених або зруйнованих будинках. Ситуація більш серйозна в сільській місцевості, де майже половина будинків частково пошкоджена або зруйнована. У вісімдесяти відсотків людей немає коштів для ремонту своїх домівок. Середній дохід серед людей, чиї будинки були пошкоджені або зруйновані, нижче мінімальної заробітної плати в Україні [6].

Усі ці події призвели до появи нової категорії справ, пов’язаних із відшкодуванням шкоди, заподіяної руйнуванням майна на сході України. Намагаючись захистити свої права, громадяни звертаються до суду, при цьому можуть це зробити не завжди ефективно, адже діяльність третьої гілки влади має свої особливості, яка чітко визначена законами та процесуальними кодексами.

На відміну від суспільних уявлень про керівників органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств і установ, суддя не може, постукавши кулаком по столі або зателефонувавши підлеглим дати їм «прочуханку», й одразу ж вирішити прохання заявника. Проте представники третьої гілки влади можуть  і зобов’язані ухвалити законне і обґрунтоване рішення, задовольнити обґрунтовану заяву потерпілого, яка разом з тим має бути оформлена відповідно до чітких формальних вимог.

Разом із демократичними змінами канув в Лету принцип встановлення об’єктивної (судової) істини. Тепер судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК).

На цей час в процесі правозастосовної діяльності Верховного Суду неодноразово застосовувалися підходи, які до того здавалися цілком неможливими.

Так, при вирішенні спорів суд касаційної інстанції застосовує ряд нових принципів, серед яких:

- у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед формальним розумінням права;

- venire contra factum proprium «заборони суперечливої поведінки», принцип, відповідно до якого поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них;

- jura novit curia «суд знає закони», за яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Саме останній принцип було застосовано Верховним Судом при вирішенні справ за позовами громадян про стягнення матеріальної та моральної шкоди, компенсації за зруйноване внаслідок бойових дій житло.

Чітка практика у вказаній категорії цивільних справ сформувалася починаючи із лютого 2020 року (постанови КЦС ВС від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц, провадження № 61-25144св18, від 26 лютого 2020 року у справі № 423/450/16-ц, провадження № 61-46200св18).

У таких справах позивачі, як правило, посилались на неотримання від держави відшкодування за пошкодження (знищення) майна згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – ЄКПЛ). Позивачі зазначали, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Верховний Суд у своїх постановах вказував, що посилання позивачів, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв’язку з негативним обов’язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставними, при цьому виходив із такого.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об’єктам житлової нерухомості громадян, не був ухвалений як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання, механізм застосування якого не був визначений.

На підставі викладеного, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції житловий будинок.

З аналогічних підстав не породжує такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту житлового будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Застосування до спірних правовідносин за аналогією закону (частина восьма статті 8 ЦПК) положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» Верховний Суд вважає помилковим.

Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев’ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб’єктам господарювання).

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування інституту страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб’єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Разом з тим, Верховний Суд зробив висновки, що позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов’язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов’язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (п. 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовський проти Польщі», заява № 31443/96).

Людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов’язком держави. Зобов’язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули ЄКПЛ вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов’язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов’язана з видами зобов’язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов’язання.

Негативні зобов’язання – це зобов’язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов’язання – навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за ЄКПЛ. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими ЄКПЛ правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, відповідно до статті 1 ЄКПЛ Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до ЕКПЛ, такі позитивні обов’язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов’язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов’язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до ЄКПЛ не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов’язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням житлового будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов’язок).

Оскільки ЄКПЛ покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов’язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Doğan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об’єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов’язок не був виконаний, вимагати від держави компенсацію за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до ЄКПЛ. Слід наголосити на тому, що така компенсація не є відшкодуванням шкоди за зруйноване майно.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в ЄКПЛ, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: Loizidou проти Туреччини від 18 грудня 1996 року; Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року; Myra Xenides-Arestis проти Туреччини від 7 грудня 2006 року; Chiragov and Others проти Вірменії [ВП] від 16 червня 2015 року, п. 199; Sargsyan проти Азербайджану [ВП] від 16 червня 2015 року).

У справі Đokić проти Боснії та Герцеговини (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) ЄСПЛ підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».

У справі Mikail Tüzün проти Туреччини (рішення ЄСПЛ від 27 листопада 2018 року) справжній обсяг матеріальної шкоди заявника виявився лише після складання звіту експерта на прохання суду. Незважаючи на цей звіт, суд присудив суму, яку позивач вимагав спочатку. ЄСПЛ дійшов висновку, що було б необґрунтованим очікувати, що заявник знає точний розмір своєї матеріальної шкоди у момент звернення до національного суду. У цій справі було констатоване порушення пункту 1 статті 6 ЄКПЛ.

Розглядаючи питання відновлення справедливості для такої великої кількості постраждалих людей, права власності яких було порушено, ЄСПЛ у справі Ксенідес-Артис проти Туреччини (2005) визнав, що: «Суд постановив, що порушення прав заявника [...] походить із розповсюдженої проблеми, що зачіпає велику кількість людей, а саме необґрунтоване перешкоджання «поваги до дому» заявника і «мирному користуванню його майном». Крім того, Суд не може ігнорувати той факт, що приблизно 1400 майнових справ, що розглядаються в Суді, були подані переважно греками-кіпріотами проти Туреччини».

З цієї причини Суд постановив, що Туреччина має запровадити ефективний засіб правового захисту протягом трьох місяців для забезпечення оперативного відшкодування збитків за порушення майнових та інших прав, передбачених Конвенцією, не тільки заявнику в зазначеній справі, а й усім заявникам, чиї подібні справи було розглянуто в Суді. Це змусило Уряд Туреччини створити «Комісію з нерухомого майна» (КНМ), до складу якої входили колишній Генеральний секретар та заступник Генерального секретаря Ради Європи. Згодом, у своєму рішенні у справі Демопоулос та інші проти Туреччини (2010), Велика палата Суду виявила, що КНМ надала доступну та ефективну систему відшкодування.

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції.

У будь-якому випадку, коли за обставин справи порушено питання застосування концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов’язань держави, перевагу мають позитивні зобов’язання держави.

Норми ЄКПЛ повинні застосовуватися національними судами так само, як внутрішнє законодавство і як норми прямої дії (постанова ВП ВС від 22 вересня 2020 року у справі № 127/18934/18, провадження № 14-83цс20).

Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.

Враховуючи відсутність спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, Верховний Суд вважав, що з боку держави не був виконаний позитивний обов’язок стосовно права власності на таке майно.

Стосовно розміру відповідної компенсації, необхідно зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у пункті 72 постанови від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) зазначила, що вирішуючи вказане питання, суд має керуватися вимогами ЄКПЛ, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов’язків позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір.

Аналіз судової практики свідчить про те, що саме по собі розташування нерухомості на тимчасово окупованій території не може бути підставою для відмови у стягненні відповідної компенсації, оскільки на таку територію поширюється суверенітет України. Разом з тим, слід врахувати, що так званий «намібійський виняток» стосується документів, виданих органами та установами (зокрема, лікувальними закладами), що знаходяться на тимчасово окупованій території, які можуть братись до уваги судом та оцінюватись разом з іншими доказами у їх сукупності та взаємозв’язку лише під час розгляду справ про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України (постанова КЦС ВС від 01 липня 2020 року у справі № 185/9816/16-ц, провадження № 61-40554св18).

Випадки постановлення судових рішень, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог заявника, на думку автора, можна пояснити оцінкою судом конкретних обставин справи, зокрема неприйняття документів, виданих некомпетентними суб’єктами.

У тих же випадках, коли наявні підстави для задоволення позову та стягнення компенсації, в основу прийнятих рішень покладався вже згадуваний принцип jura novit curia «суд знає закони», який не суперечить за конкретних обставин принципу диспозитивності цивільного судочинства, оскільки позовні вимоги мали грошовий характер, а порушення своїх прав позивачі обґрунтовували положеннями ЄКПЛ.

Обґрунтовуючи підхід щодо стягнення грошових коштів саме як компенсації, можна звернути увагу також на положення статті 1177 ЦК України, яка має назву «Відшкодування (компенсація) шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення», тобто поняття «відшкодування шкоди» та «компенсація» застосовуються у науці цивільного права як досить близькі за змістом.

У цілому для пересічного громадянина важливим є вирішення його проблеми по суті, яка зводиться серед іншого до стягнення грошової компенсації. Жодне судове рішення, навіть написане на багатьох сторінках, граматично правильно, з посиланням на міжнародні акти та різноманітні наукові вчення, але без вирішення справи по суті чи про відмову в позові, не замінить рішення, яким права людини реально захищено.

Слід зазначити, що у цій категорії справ КЦС ВС сформулював чітку правову позицію, яка відповідає принципу верховенства права. Проте, не обмежуючись постановленням конкретного рішення про стягнення компенсації на користь громадянина, окремою ухвалою від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18-ц (провадження № 61-47151св18) КЦС ВС в порядку статті 420 ЦПК рекомендував Кабінету Міністрів України розробити спеціальний порядок відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту майно, процедуру виплати такого відшкодування за пошкоджене в результаті терористичного акту майно, чіткі умови, необхідні для заявлення вимоги до держави про надання такого відшкодування.

Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947, зокрема  назву постанови викладено в такій редакції: “Про затвердження Порядку надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації”. Таким чином Кабінет Міністрів України встановив механізм надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим.

Враховуючи, що рішення про надання постраждалим грошової допомоги та її розмір приймають місцеві органи виконавчої влади, які є суб’єктами владних повноважень, спори з такими органами можуть вирішуватися вже не у порядку цивільного, а адміністративного судочинства, в якому застосовується принцип офіційного з’ясування обставин у справі, що, сподіваємось, надасть змогу ще більш ефективно захистити порушені права громадян.

Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.

Обов’язком найвищого судового органу є формування судової практики, заповнення прогалин у законодавстві з дотриманням принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини.

Верховний Суд проводить також активну комунікацію із суддівським корпусом України, громадськістю. Зокрема, 8-9 жовтня 2020 року у м. Святогірську Донецької області  відбувся дводенний судовий форум на тему «Актуальні питання з розгляду спорів пов’язаних із захистом прав фізичних осіб у зоні проведення операції об’єднаних сил», організований Норвезькою радою у справах біженців, Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду та Асоціацією розвитку суддівського самоврядування України.

Така співпраця без сумніву сприяє розвитку права, захисту прав людини, а також позитивно впливає на формування єдиної судової практики.

1. Арістотель. Політика / Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка. — К.: Основи, 2000. — 239 с.
2. Автор звертає увагу, що саме таку назву відповідного органу вжито у Законі від 22 листопада 1996 року № 547/96-ВР. Крім того, як у Конституції України, так і інших законах застосовується словосполучення «верховенство права», а не будь-яке інше, що означає відповідне поняття.
3. Рабінович С. Деякі проблеми посилання на верховенство права у конституційно-правовій аргументації // Право України. – 2016. – № 8. – С. 150-151.
4. Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України: Закон України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII. URL: 
5. Ухвала ЄСПЛ щодо прийнятності справи «Україна проти Росії (щодо Криму)» за № 20958/14. 
6. Огляд гуманітарних потреб.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.