Недоліки судової практики в частині звільнення від відбування покарання з випробуванням за вчинення корупційних злочинів

Г.М. Зеленов

Заступник керівника департаменту аналітичної та правової роботи – начальник правового управління (ІІІ) апарату Верховного Суду, канд. юрид. наук, доцент

 О.О. Кваша

Член Науково-консультативної ради при Верховному Суді, провідний науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, докт. юрид. наук, професор

Протидія корупції була і залишається одним із пріоритетних напрямків нашої держави. Ключову роль у протидії цьому явищу відіграють, зокрема, заходи кримінально-правового впливу, які хоч і не можуть самостійно забезпечити системну протидію корупції, проте мають велике значення в цьому процесі. Ефективність цих заходів залежить не тільки від їх належної нормативної регламентації, але й від практики застосування. Для розуміння сучасного стану каральної політики пропонуємо проаналізувати окремі статистичні показники кількості засуджених осіб за вчинення корупційних злочинів у 2014–2019 роках (за вироками, що набрали законної сили). Так, в Україні за вчинення корупційних злочинів у 2014 році було засуджено 1789 осіб, 2015 році – 1363 особи, 2016 році – 932 особи, 2017 році – 823 особи, 2018 році – 795 осіб та у 2019 році – 957 осіб. Простежується негативна динаміка притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за вчинення корупційних злочинів, яка, наприклад, у 2019 році порівняно з 2014 роком склала 46,5%.

Окремої уваги заслуговує питання призначення покарань за вчинення корупційних злочинів. Так, у 2018 році покарання у вигляді позбавлення волі було призначено 47 особам, обмеження волі – 13 особам, арешту – 9 особам, тримання в дисциплінарному батальйоні – 1 особі, службового обмеження для військовослужбовців – 3 особам, громадських робіт – 4 особам та штрафу – 575 особам. У свою чергу, у 2019 році покарання у вигляді позбавлення волі було призначено 64 особам, обмеження волі – 11 особам, арешту – 8 особам, громадських робіт – 3 особам та штрафу – 739 особам. При цьому 130 осіб було звільнено від покарання, з них 128 осіб було звільнено від покарання з випробуванням на підставі ст. 75 Кримінального кодексу України (далі – КК).

На перший погляд складається враження, що основним видом покарання за вчинення корупційних злочинів є штраф. Однак винним у вчиненні таких злочинів особам призначаються й інші більш суворі покарання, в тому числі у вигляді позбавлення та обмеження волі. Подальший аналіз статистичних даних вказує на те, що об’єктивна ситуація щодо призначення покарань у цій сфері зовсім інша. Так, у 2018 році було звільнено від покарання 140 осіб, засуджених за корупційні злочини, з них 129 осіб – з випробуванням на підставі ст. 75 КК. У 2019 році 130 осіб було звільнено від покарання, з них 128 осіб – з випробуванням на підставі ст. 75 КК.

Отже, у практиці призначення покарань за корупційні злочини домінують дві тенденції. Перша полягає в тому, що у переважній більшості випадків винній особі призначають покарання у вигляді штрафу. Відповідно до другої тенденції у тих випадках, коли винній особі призначають інше більш суворе покарання, така особа не відбуває його реально, оскільки звільняється від кримінальної відповідальності на підставі ст. 75 КК.

Існуюча практика призначення покарань не повною мірою відповідає кримінально-правовій політиці держави у сфері протидії  корупційним злочинам. Звісно, практику, що склалась у цій сфері, можна розглядати як результат судової дискреції. Проте, коли законодавець, реалізуючи кримінально-правову політику у сфері протидії корупційним злочинам, цю дискрецію суттєво обмежив. У першу чергу маються на увазі зміни, внесені до ч. 1 ст. 75 КК Законом України «Про Національне антикорупційне бюро України» 15 січня 2015 року. Відповідно до цих змін, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. Отже, законодавець позбавив суд права звільняти осіб, винних у вчиненні корупційних злочинів, від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК.

Цільове призначення цих змін очевидне і не викликає жодних сумнівів – посилення кримінальної відповідальності за корупційні злочини. Саме таку мету має і застереження в ч. 1 ст. 75 КК про недопустимість застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням до засуджених за корупційні злочини[1].

На перший погляд, чітка заборона застосування ст. 75 КК за корупційне кримінальне правопорушення повинна однозначно спрямувати правозастосовну практику. Втім, як свідчать статистичні дані, наведені вище, суди в багатьох випадках ігнорують цю заборону.  

Доречно зауважити, що статистика застосування аналізованої норми дозволяє констатувати істотну гуманізацію кримінально-правової практики. Водночас науковці розмірковують над низкою закономірних питань. Наскільки виправданим з точки зору ефективної реалізації кримінально-правової політики є масштабне перетворення покарання в умовно застосовуване? Яка ж форма реалізації кримінальної відповідальності є найбільш поширеною та типовою? Чи не втратило покарання загальнопревентивного значення?[2]

Отже, деякі суди і до цього часу не відмовились від широкого застосування ст. 75 КК, незважаючи на прямі заборони, які містяться в чинному законодавстві. У цій ситуації особлива роль належить Верховному Суду, який забезпечує сталість та єдність судової практики в порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, та враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права (ч. 1 ст. 36, частини 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Використовуючи надані повноваження, Верховний Суд узагальнює судову практику таким чином, щоб вона відповідала вимогам чинного законодавства. Так, Верховний Суд розглянув кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 191, ч. 1 ст. 366 КК, за касаційною скаргою прокурора на ухвалу апеляційного суду. За вироком місцевого суду ОСОБА_1 визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 191, ч. 1 ст. 366 КК, і на підставі ч. 1 ст. 70 цього Кодексу остаточно призначено покарання у вигляді обмеження волі на строк 1 рік 1 місяць із позбавленням права обіймати посади, пов’язані з організаційно-розпорядчими  та  адміністративно-господарськими  функціями, на строк 1 рік 1 місяць. Апеляційний суд ухвалою частково задовольнив апеляційну скаргу засудженої та змінив вирок суду першої інстанції. На підставі ст. 75 КК звільнив ОСОБА_1 від відбування покарання, призначеного судом першої інстанції, з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки, якщо вона протягом цього строку не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає обов’язки, покладені на неї відповідно до ст. 76 КК. У решті вирок суду залишено без змін. Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу прокурора з огляду на таке. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок суду першої інстанції за апеляційною скаргою засудженої, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням. Проаналізувавши положення примітки ст. 45, ч. 1 ст. 75 КК, Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 191, ч. 1 ст. 366 КК, один з яких належить до корупційних. За таких обставин, звільняючи ОСОБА_1, яку визнано винуватою у вчиненні корупційного кримінального правопорушення, від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, суд апеляційної інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність – застосував закон, який не підлягає застосуванню[3].

Отже, Верховний Суд висловив свою позицію щодо неможливості застосування ст. 75 КК під час призначення покарання особам, визнаним винними у вчиненні корупційних злочинів. Проте це не єдина проблема, пов’язана із неоднаковим застосуванням вказаної норми і яка потребує участі Верховного Суду в її вирішенні.

Так, 13 квітня 2012 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» ст. 75 КК було доповнено ч. 2, відповідно до якої суд приймає рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням у випадку затвердження угоди про примирення або про визнання вини, якщо сторонами угоди узгоджено покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, позбавлення волі на строк не більше п’яти років, а також узгоджено звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Необхідність доповнення ст. 75 КК ч. 2 була обумовлена тим, що новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК) містив новий інститут угод у кримінальному провадженні. Характерною ознакою цього інституту стало те, що сторонам кримінального провадження надавалось право подавати на затвердження суду узгоджені між собою покарання. Відповідне застереження було закріплено для того, щоб у разі затвердження угоди про примирення або про визнання вини, якщо сторонами угоди узгоджено звільнення від відбування покарання з випробуванням, суд також мав право застосувати ст. 75 КК.

Науковці відзначали, що без внесення зазначених змін було би неможливим укладення угоди щодо звільнення від відбування покарання з випробуванням. Укладаючи такі угоди, прокурор передусім керується положеннями як Загальної, так й Особливої частин КК. Стосується це й звільнення від відбування покарання з випробуванням. Так, не може бути досягнуто угоди щодо призначення відповідного покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, якщо цього не дозволяють норми КК (положення Загальної та Особливої частин КК)[4].

Судова практика щодо можливості застосування ч. 2 ст. 75 КК до осіб, які вчинили корупційні злочини, також виявилась неоднозначною. Так, за вироком Вищого антикорупційного суду було затверджено угоду про визнання винуватості в кримінальному провадженні, укладену між прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора та ОСОБА_1. Визнано винуватим ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 369 КК. Призначено ОСОБА_1 узгоджене сторонами угоди про визнання винуватості основне покарання у вигляді позбавлення волі на строк 5 років без конфіскації майна та звільнено ОСОБА_1 на підставі ч.  2 ст. 75 КК від відбування узгодженого сторонами основного покарання зі встановленням йому іспитового строку тривалістю 3 роки[5].

Аналогічним чином застосували ч. 2 ст. 75 КК суди загальної юрисдикції в деяких інших кримінальних провадженнях[6].

Випадки застосування положень ст. 75 КК до осіб, які вчинили корупційні злочини, виявлено також у роботі прокуратур Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської, Одеської, Сумської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Чернігівської областей та м. Києва. Слід зазначити, що Генеральна прокуратура України вживала заходів, спрямованих на недопущення випадків незаконного звільнення корупціонерів від відбування призначеного покарання. Так, ще у травні 2015 року в регіональні прокуратури було надіслано лист Генерального прокурора України, у якому наголошувалося на неприпустимості застосування ст. 75 КК при укладанні угод про визнання винуватості у корупційних злочинах[7]. У  листі-роз’ясненні  від 29 листопада 2017 року за № 09/2-128вих-17-520-окв «Про порушення вимог Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України, які допускаються прокурорами під час укладення угод про визнання винуватості у корупційних злочинах», надісланого до регіональних прокуратур Генеральною прокуратурою України, також було зазначено, що угоди про визнання винуватості у корупційних злочинах не можуть містити посилання на згоду сторін щодо звільнення підозрюваного (обвинуваченого) у таких злочинах від відбування покарання на підставі ст. 75 КК[8].

У цілому ж проблемність питання полягає у такому: чи встановлена у ч. 1 ст. 75 КК заборона звільнення від відбування покарання з випробуванням осіб, які вчинили корупційні злочини, є абсолютною, чи вона поширюється лише на випадки ухвалення вироків не на підставі угод. Наявні дві позиції щодо вирішення цієї проблеми: 1) заборона є абсолютною, і звільняти від відбування покарання осіб, які вчинили корупційний злочин, суд не може в жодному випадку; 2) суд не може звільняти від відбування покарання осіб, які вчинили корупційний злочин, лише при ухваленні «класичного» обвинувального вироку у кримінальному провадженні, що розглядається в загальному порядку, але не у провадженні на підставі угод. У провадженні на підставі угод суд може звільнити від відбування покарання з випробуванням.

Ми вважаємо, що застосування ч. 2 ст. 75 КК до осіб, які вчинили корупційні злочини, є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, оскільки відсутні обґрунтовані підстави поширювати заборону, встановлену у ч. 1 ст. 75 КК, лише на звичайні кримінальні провадження. На наш погляд, така заборона є абсолютною. Виходячи з буквального тлумачення ч. 1 ст. 75 КК, суд не може застосувати звільнення від відбування покарання з випробуванням до осіб, винних у вчиненні корупційних злочинів. Кримінальний закон у цьому питанні максимально конкретний та однозначний. Він не містить будь-яких застережень, які давали би підстави для обмежувального або розширювального тлумачення його положень у цій частині.

Не можна, на нашу думку, вважати положення ч. 2 ст. 75 КК lex specialis (спеціальним законом), який покликаний регламентувати матеріальні аспекти звільнення від відбування покарання з випробування. Ця норма має лише одну мету – передбачити можливість для сторін угод про визнання винуватості та про примирення, досягати домовленості не лише щодо виду та розміру покарання, а й щодо можливості звільнення від його відбування з випробуванням. Однак така можливість може бути реалізована лише з урахуванням матеріально-правових обмежень. Насамперед вона не може бути застосована до злочинів, які містять більш суворе покарання ніж 5 років позбавлення волі тощо. До таких матеріальних заборон належить і заборона застосування ст. 75 КК до осіб, які вчинили корупційний злочин.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд у своєму рішенні слушно зазначив, що ст. 75 КК імперативно визначено, що суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, ...може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. Тобто злочин, у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_1, відноситься до корупційних кримінальних правопорушень, а отже, в разі засудження за даний злочин застосування положень ст. 75 КК є неможливим. Однак прокурором місцевої прокуратури, на порушення вказаних вимог закону, в угоді про визнання винуватості було узгоджене покарання обвинуваченому ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 369 КК у вигляді обмеження волі на строк 2 роки зі звільненням ОСОБА_1 від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком на підставі ст. 75 цього Кодексу. Місцевий суд, затверджуючи зазначену угоду про визнання винуватості, не звернув увагу на вказане грубе порушення норм матеріального права та при ухваленні вироку допустив неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що перешкодило йому ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, що, у відповідності до вимог статей 409, 413 КПК, є підставою для його скасування[9].   

Визначення змісту ч. 2 ст. 75 КК має відбуватись шляхом встановлення її системних зв’язків з іншими нормами і насамперед з положеннями ч. 1 цієї статті. Протилежне означатиме порушення системного способу тлумачення норм права.

Як слушно вказує В.М. Бурдін, норми, передбачені в ч. 1 ст. 75 КК та ч. 2 ст. 75 КК, співвідносяться як загальна та спеціальна. Тобто в ч. 1 ст. 75 КК законодавець описує загальні положення застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням. А в ч. 2 ст. 75 КК описується спеціальний випадок такого звільнення – наявність угоди про визнання винуватості. У ч. 2 ст. 75 КК законодавець не створює нового виду звільнення від відбування покарання, він лише деталізує наявний. Тому за такого співвідношення кримінально-правових норм зрозумілий висновок про те, що в спеціальній нормі повинні бути збережені всі ті положення (вимоги), які притаманні загальній нормі. Іншими словами, застосування ч. 2 ст. 75 КК можливе лише за умови збереження всіх вимог для такого виду звільнення, передбачених у ч. 1 ст. 75 КК[10].

Ігнорування положень ч. 1 ст. 75, а саме, обставин справи, які дають висновок про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, свідчитиме, що угода призведе до можливості звільнення від відбування покарання з випробуванням і корупціонера, який негативно характеризується, не здатен виправитися без відбування покарання. Однак, вочевидь, таке припущення є таким, що спотворює принцип законності та створює можливість маніпулювання законом, що, у свою чергу, є корупціоногенним фактором у правозастосовній практиці^[11].

Ткаченко О.В. у своїй окремій думці також слушно зазначив, що ч. 2 ст. 75 КК є похідною від ч. 1 цієї статті, у зв’язку з чим не може бути застосована судом окремо від норми ч. 1 ст. 75 КК. Суд може прийняти рішення про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням виключно за умови, якщо він дійде висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Ця умова міститься лише у ч. 1 ст. 75 КК та відсутня у ч. 2 ст. 75 КК, у зв’язку з чим остання окремо застосована бути не може, а оскільки ч. 1 ст. 75 КК забороняє звільнення особи від відбування покарання за корупційний злочин, то ця заборона поширюється також і на випадки затвердження угод. Звільнення ж особи від відбування покарання з випробуванням за відсутності зазначеної умови буде спотворювати мету покарання та не буде відповідати завданням кримінального провадження, які визначені ст. 2 КПК[12].

Крапку в цій дискусії мав би поставити Верховний Суд під час перегляду відповідного кримінального провадження в касаційному порядку та формування у процесуальний спосіб правової позиції, відповідно до якої ч. 2 ст. 75 КК не може бути застосована до особи, яка вчинила корупційний злочин. Втім, чинне кримінальне процесуальне законодавство містить об’єктивні перепони для вирішення ситуації у такий спосіб. Мається на увазі те, що вирок на підставі угоди має дуже обмежені підстави для касаційного оскарження.

Як слушно зазначає Подоляк М., обмеження, які містяться в ст. 394 КПК, унеможливлюють оскарження явно незаконних вироків на підставі угод в апеляційному та касаційному порядках як обвинувачами, так і прокурорами вищого рівня. Саме тому правильне застосування прокурорами положень КК та КПК під час укладення угод про визнання винуватості є необхідним для ефективного виконання завдань кримінального провадження[13]. У багатьох випадках самі сторони кримінального провадження зацікавлені у вирішенні питання у такий спосіб. Тому на практиці виникають ситуації, коли взагалі відсутній суб’єкт, зацікавлений у поданні апеляційної або касаційної скарги та вирішенні питання відповідно до закону.

Отже, поки це питання не надійде на розгляд Верховного Суду, марно сподіватись на однакове застосування норм права у подібних правовідносинах. При цьому неможливість застосування ст. 75 КК до осіб, які вчинили корупційні злочини, ми не вважаємо обґрунтованою та справедливою. Як слушно зазначає Р. Ш. Бабанли, не можна вважати оптимальним застосований законодавцем підхід, який виявився в тотальній забороні застосування ст. 75 КК до корупційних злочинів. З одного боку, такий захід є фрагментарним, оскільки навряд чи корупційні злочини є єдиним видом злочинів, при яких звільнення від відбування покарання застосовувалось необґрунтовано. З іншого боку, таке рішення законодавця позбавлено логіки з позицій ієрархії соціальних цінностей, які охороняються кримінальним законом, оскільки за існуючою забороною застосовувати умовне покарання до осіб, які вчинили корупційні злочини, таке покарання може застосовуватися до осіб, що вчинили злочин, наслідком якого є позбавлення життя особи[14].

Однак попри, можливо, певну недосконалість законодавчого підходу до регулювання цього виду відносин, встановлені обмеження є чинними, тому повинні імперативно застосовуватись судами для забезпечення загальної та спеціальної превенції корупційних правопорушень як одних із найбільш небезпечних для українського суспільства. Покарання, хоча і  не єдиний засіб протидії корупції, однак у всьому світі вважається одним із найбільш ефективних антикорупційних запобіжників.

___________________________

[1] Бурдін В.М. Звільнення від відбування покарання із випробуванням за корупційні злочини. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2015. № 3. С. 239.

[2] Письменський Є.О. Звільнення від покарання та його відбування: проблеми кримінального законодавства та практики його застосування: монографія. Луганськ, 2011. С. 86–87.

[3] Постанова Верховного Суду від 05.08.2020 у справі № 734/631/19/Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/90872676 (дата звернення: 20.10.2020)

[4] Книженко О.О. Звільнення від відбування покарання з випробуванням та укладення угод у кримінальному провадженні щодо корупційних злочинів. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2015. № 1. С. 117.

[5] Вирок Вищого антикорупційного суду від 23.09.2020 у справі № 991/7534/20/Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/91734953 (дата звернення: 21.10.2020).

[6] Див., наприклад, вирок Вищого антикорупційного суду від 21.11.2019 у справі № 761/3762/19 / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/85801979 (дата звернення: 21.10.2020); вирок Вищого антикорупційного суду від 30.04.2019 у справі № 991/2904/20/Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/89036195# (дата звернення: 21.10.2020); вирок Липовецького районного суду Вінницької області від 10.04.2020 у справі № 136/1986/19/Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/88710877 (дата звернення: 21.10.2020); вирок Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14.11.2019 у справі № 263/8384/19/Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/85630294# (дата звернення: 21.10.2020); вирок Березнівського районного суду Рівненської області від 31.01.2019 у справі № 555/2368/19/Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87316421 (дата звернення: 21.10.2020).

[7] Подоляк М. Угоди про визнання винуватості у корупційних злочинах: проблеми та шляхи вирішення. Вісник прокуратури. 2018. № 8. С. 61.

[8] Сосонська А. Застосування кримінально‐правових норм щодо звільнення особи від відбування покарання з випробуванням при засудженні за корупційний злочин: вітчизняне та зарубіжне регулювання. Вісник прокуратури. 2018. № 4. С. 113.

[9] Ухвала Рівненського апеляційного суду від 18.08.2020 у справі № 555/2368/19/Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/91134445 (дата звернення: 15.11.2020).

[10] Бурдін В.М. Звільнення від відбування покарання із випробуванням за корупційні злочини. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2015. № 3. С. 241.

[11] Книженко О.О. Звільнення від відбування покарання з випробуванням та укладення угод у кримінальному провадженні щодо корупційних злочинів. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2015. № 1. С. 119.

[12] Окрема думка судді Вищого антикорупційного суду Ткаченка О.В. до вироку Вищого антикорупційного суду від 23.09.2020 у справі № 991/7534/20/Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/91764712# (дата звернення: 21.10.2020).

[13] Подоляк М. Угоди про визнання винуватості у корупційних злочинах: проблеми та шляхи вирішення. Вісник прокуратури. 2018. № 8. С. 64.

[14] Бабанли Р.Ш. Призначення покарання в Україні: теоретико-прикладні засади. Чернігів: Десна Поліграф, 2019. С. 366.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.