Особливості тлумачення заповіту судом як спеціального способу захисту прав спадкоємців

Олександр Кухарєв

доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ, викладач Національної школи суддів України

Тлумачення заповіту судом є спеціальним способом захисту прав спадкоємців. Застосування такого способу захисту має особливості, об’єктивно зумовлені специфікою спадкових правовідносин, правовою природою заповіту як одностороннього правочину та його відкладальним ефектом у часі.

Для спадкового права як підгалузі цивільного права властиві спеціальні способи захисту, які структурно розміщені у книзі 6 ЦК України (далі за текстом – ЦК) та підлягають застосуванню виключно у сфері спадкових правовідносинах. Одним із таких способів захисту є судове тлумачення заповіту. Згідно зі ст. 1256 ЦК у разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до ст. 213 ЦК.

Тлумачення заповіту – це інтелектуально-розумовий процес, спрямований на з’ясування змісту заповіту як одностороннього правочину, з тексту якого неможливо встановити справжню волю заповідача.

Тлумаченню підлягає лише дійсний заповіт, тому суд застосовує відповідний спосіб захисту лише за відсутності підстав для недійсності цього правочину. Недійсний заповіт не підлягає тлумаченню, оскільки недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 ЦК).

Мета тлумачення заповіту – визначити дійсну волю заповідача в разі, коли зміст цього правочину є нечітким або допускає подвійне розуміння. Неадекватність відтворення в заповіті власної волі заповідача щодо долі спадщини пов’язана з неоднаковим використанням у ньому слів, понять і термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов’язальних, спадкових відносин. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту і змістом заповіту в цілому, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача.

Внаслідок істотних недоліків змісту заповіту, складного розуміння розпоряджень спадкодавця нотаріус відмовляє у видачі свідоцтва про право на спадщину. Підстав для оскарження такої відмови з боку нотаріуса закон не передбачає, адже, згідно з підп. 5.1 п. 5 гл. 10 розд. ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 р. № 296/5, при оформленні спадщини за заповітом нотаріус має надати правову оцінку заповіту, перевірити його реєстрацію у Спадковому реєстрі та чинність на момент смерті заповідача. Якщо наданий спадкоємцем заповіт не відповідає вимогам законодавства, нотаріус відмовляє в його прийнятті. А відтак, відмовляючи в прийнятті заповіту, зі змісту якого неможливо встановити дійсну волю заповідача, нотаріус діє в межах наданих йому повноважень.

Звернення до суду з позовом про тлумачення заповіту зумовлюється неможливістю оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. Тому належним доказом у цивільній справі про тлумачення заповіту є постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії. Як зазначено в п. 1 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» від 16.05.2013 р. № 24-753/0/4-13, слід звернути увагу на наявність у матеріалах справи обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема, відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину.

В окремих випадках суди відмовляють в задоволенні позовів про тлумачення заповіту на тій підставі, що позивачі не надають доказів відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину (див., напр.: рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 30 березня 2013 р., судова справа № 129/94/16-ц).

Складність з’ясування змісту заповіту пов’язана з тим, що самого спадкодавця, здатного надати пояснення стосовно своїх дійсних намірів, немає серед живих. Тлумачення має на меті не створення, а роз’яснення вже наявних розпоряджень заповідача. Здійснюючи тлумачення заповіту, важливо з’ясувати не те, що хотів сказати заповідач, а те, що він сказав. Тож суд змушений балансувати між збереженням дійсної волі заповідача та фактично її спотворенням.

Помилкове написання в заповіті імені, по батькові або прізвища спадкоємця не потребує застосування механізму тлумачення змісту правочину. При цьому такі випадки непоодинокі в судовій практиці. Наприклад, заповіт було складено на користь спадкоємця на прізвище «Пліва», а справжнє прізвище особи за паспортом – «Плєва» (рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 29 березня 2016 р., судова справа № 368/458/16-ц). Інколи помилки допускаються не лише в прізвищі, а й в імені спадкоємця: «Анна» замість «Ганна» (рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2016 р., судова справа № 173/1850/16-ц).

Дійсно, наведені вище помилки, що виявляються після смерті спадкодавця, унеможливлюють отримання спадкоємцями свідоцтва про право на спадщину, а виправити їх можна лише в судовому порядку. Проте помилкове написання в заповіті імені, прізвища або по батькові спадкоємця не створює подвійного розуміння волі заповідача і не вимагає від суду здійснення інтелектуально-розумового процесу тлумачення змісту правочину. У зв’язку з цим така справа має розглядатися судом за правилами окремого провадження шляхом встановлення факту, що має юридичне значення.

В цілому практика застосування ч. 2 ст. 1256 ЦК склалася таким чином, що неточності та помилки у тексті заповіту стосовно адреси нерухомого майна, яке передається у спадщину, не можуть бути усунені шляхом тлумачення заповіту (постанова Верховного Суду від 5 грудня 2018 р., судова справа № 335/9398/16-ц, провадження № 61-20484св18).

За наявності у тексті заповіту очевидних помилок, що не впливають на розуміння його змісту, потреба у тлумаченні заповіту відсутня. Наприклад, спадкоємець звернувся до нотаріуса з приводу оформлення своїх спадкових прав на майно, однак йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину через те, що у заповіті ім’я та по батькові заповідача і секретаря сільської ради, який посвідчував заповіт, записано у вигляді ініціалів. За таких обставин спадкоємець просив суд здійснити тлумачення заповіту. Задовольняючи позов про тлумачення заповіту (рішення Балтського районного суду Одеської області від 18 серпня 2016 р., судова справа № 493/1122/16-ц) суд не врахував, що воля заповідача викладена зрозуміло й чітко, заповіт не містить суперечностей, у зв’язку з чим не було підстав для його тлумачення. 

Слід зважати на те, що у ст. 1256 ЦК міститься загальне правило про тлумачення заповіту самими спадкоємцями. Результат тлумачення в цьому разі має бути формалізований належним чином у вигляді окремого документа, враховуючи його обов’язковість для інших суб’єктів спадкових правовідносин. У свою чергу інтерпретація заповіту судом відбувається лише за наявності спору між спадкоємцями з цього питання. Ось чому судове тлумачення заповіту є спеціальним щодо тлумачення заповіту спадкоємцями та застосовується за наявності таких умов:

1) суперечності, неточності змісту заповіту, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача;

2) неможливість оформлення спадщини в нотаріальному порядку;

3) наявність спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту – спадкоємці мають різне уявлення про волевиявлення заповідача.

Так, спадкодавець склав заповіт, в якому призначив спадкоємицею свою онуку. Після відкриття спадщини остання не змогла здійснити своє право на спадкування через відмову нотаріуса у видачі  свідоцтва про право на спадщину за заповітом на тій підставі, що за змістом заповіту вона визначена заповідачем його онукою, але не надала документів на підтвердження родинних зв’язків з померлим, як діда та онуки. Спадкоємиця зазначала, що за своїм змістом розпорядження спадкодавця було спрямоване на те, щоб заповісти спадкове майно саме їй, оскільки протягом тривалого часу заповідач проживав однією сім’єю без реєстрації шлюбу з її рідною бабусею, а тому вона з дитинства вважала його своїм дідусем, та навпаки. У зв’язку з цим спадкоємиця просила роз’яснити зміст правочину таким чином, що заповідач заповів спадкове майно саме їй. Заповіт було розтлумачено в судовому порядку згідно із заявленими вимогами (постанова Верховного Суду від 12 жовтня 2020 р., судова справа № 478/2164/18, провадження № 61-19541св19).

Важливо врахувати, що до способів захисту прав спадкоємців належить виключно судове тлумачення заповіту. Це зумовлено тим, що право на застосування конкретного способу захисту виникає у разі порушення цивільного права або інтересу в потерпілої особи. За наявності згоди між спадкоємцями щодо з’ясування волі спадкодавця, викладеної в заповіті, правовідношення розвивається в нормальному стані та відсутні порушення прав спадкоємців, які б вимагали вжиття заходів до їх захисту.

Застосування тлумачення заповіту як способу захисту прав спадкоємців має визначальні особливості, зумовлені правовою природою заповіту як одностороннього правочину та його відкладальним ефектом у часі.

Зокрема, право на пред’явлення позову про тлумачення заповіту виникає після смерті заповідача у спадкоємця, який прийняв спадщину у спосіб та строки, визначені законодавством. Отже, перш ніж звернутися до суду з таким позовом, спадкоємець, який на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах – уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (ст. 1269 ЦК). До моменту прийняття спадщини права спадкоємця не можуть вважатися порушеними.

Крім того, слід вказати на обмежене застосування ст. 213 ЦК під час з’ясування дійсної волі заповідача. Тлумачення заповіту здійснюється після смерті сторони правочину, а тому заповідач об’єктивно не може брати участі у цьому процесі. Додатково має бути врахована правова природа заповіту як одностороннього правочину, в якому дія лише однієї особи (заповідача) породжує права та обов’язки для інших осіб. У зв’язку з цим судом не беруться до уваги зміст попередніх переговорів, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору, тобто загальні правила тлумачення змісту правочину, що містяться в ч. 4 ст. 213 ЦК.

Резолютивна частина судового рішення, яким здійснюється тлумачення тексту заповіту, має бути викладена таким чином, щоб нотаріус мав можливість беззастережно видати свідоцтво про право на спадщину.

Суд тлумачить заповіт за правилами позовного провадження. Хоча в судовій практиці мають місце непоодинокі випадки тлумачення заповіту в порядку окремого провадження (див., напр.: рішення Ширяївського районного суду Одеської області від 27 серпня 2008 р., судова справа № 2-59/2008; рішення Козівського районного суду Тернопільської області від 25 вересня 2015 р., судова справа № 600/1077/15-ц).

Утім, відповідно до конструкції ст. 1256 ЦК суд здійснює тлумачення заповіту виключно за наявності спору між спадкоємцями щодо з’ясування дійсної волі заповідача. Тому сторонами по такій категорії цивільних справ виступатимуть спадкоємці, між якими виник спір. Це повною мірою узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України про те, що справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов’язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними (п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. № 7). Слід зазначити, що нотаріуси не повинні залучатися до участі у справі у зв’язку з відсутністю юридичної заінтересованості. Крім того, нотаріус не є суб’єктом матеріальних правовідносин (передусім він не є суб’єктом тлумачення заповіту).

Складнішою видається ситуація, коли в заповіті, який об’єктивно потребує тлумачення, призначений лише один спадкоємець. Аналіз ч. 1 ст. 1256 ЦК дає підстави для висновку про неможливість тлумачення заповіту одним спадкоємцем особисто, адже у зазначеній нормі йдеться про тлумачення заповіту спадкоємцями. У такому разі позов має пред’являтися до спадкоємців за законом, адже при неможливості виконання заповіту саме вони отримують право на спадкування.

За відсутності спадкоємців за законом або неприйняття ними спадщини відповідачем у вказаній справі виступатиме територіальна громада в особі відповідного органу місцевого самоврядування. Такий висновок випливає зі змісту ст. 1277 ЦК, що визначає порядок набуття територіальною громадою права власності на спадкове майно, визнане в судовому порядку відумерлим.

Тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може перебирати на себе права власника щодо розпорядження ним своїм майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з’ясування дійсної волі заповідача після його смерті. Відтак суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту. Останнє має наслідком спотворення волі заповідача.

Спадкоємець звернувся до суду з позовом про тлумачення заповіту. Позов обґрунтовувався тим, що спадкодавцем (матір’ю позивачки) 26.07.2012 р. було складено заповіт, яким заповідано позивачці права на дві земельні ділянки (паї). Утім, під час оформлення спадщини їй стало відомо, що 03.06.2013 р. спадкодавець склала ще один заповіт, відповідно до якого все своє майно, яке б належало їй на момент смерті, заповіла відповідачу. Через це позивачка була позбавлена можливості оформити спадщину після смерті спадкодавця, оскільки на підставі останнього заповіту втратила право на земельні ділянки, які раніше заповіла їй мати. Суд зазначив, що спадкодавець, складаючи другий заповіт від 03.06.2013 р., очевидно, не знала, що цим заповітом втрачається дія першого заповіту від 26.07.2012 р. і що позивач втрачає своє право на отримання двох земельних ділянок (паїв), оскільки до складу спадщини за другим заповітом входять права на ці земельні ділянки (паї), які повинні були перейти у власність позивача. За життя спадкодавець неодноразово говорила про те, що позивачеві буде належати дві земельні ділянки (паї). Це ще раз свідчить про те, що через свою юридичну безграмотність спадкодавець не знала, що наступний заповіт скасовує дію попереднього. Зважаючи на те, що іншим способом, ніж у судовому порядку, позивачка не може захистити свої права, вона обґрунтовано звернулася з позовом про тлумачення заповіту.

Задовольняючи позов у повному обсязі, суд витлумачив заповіт таким чином: «Здійснити тлумачення заповіту, що був посвідчений 03.06.2013 р., згідно з яким до складу спадкового майна, на яке може претендувати відповідач, не входить майно, про яке було зазначено в попередньому заповіті (посвідченому 26.07.2012 р.), а саме: право на земельну частку (пай), яке належало спадкодавцеві на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку від 06.10.2011 р., виданого Рівненською районною державною адміністрацією, та Державного акта на право власності на земельну ділянку від 06.10.2011 р., виданого Рівненською районною державною адміністрацією, які заповідались позивачеві, і що позивачка має право на спадкування двох земельних ділянок» (рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 12 червня 2015 р., судова справа № 570/247/15-ц).

Наведене рішення є яскравим прикладом того, як суд змінив волю заповідача і фактично перебрав на себе права власника майна. Суд не врахував положення ч. 3 ст. 1254 ЦК, за яким кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.