Невідповідність волі та волевиявлення як підстава для визнання заповіту недійсним: аналіз судової практики

Олександр Кухарєв

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ, викладач Національної школи суддів України

Невідповідність волі та волевиявлення є поширеною підставою для визнання заповіту недійсним. Складність цієї категорії цивільних справ зумовлена як відсутністю заповідача серед живих на момент пред’явлення позову, так і необхідністю проведення посмертної судово-психіатричної експертизи.

Спори про визнання заповіту недійсним становлять одну з найбільш поширених категорій справ, що виникають із спадкових правовідносин. Їх складність пояснюється тим, що на момент виникнення спадкового правовідношення спадкодавця вже немає серед живих. Отже, одержання інформації про обставини та факти, що мають значення для справи, з об’єктивних причин є ускладненим.

Підставою недійсності заповіту є недотримання заповідачем вимог, додержання яких необхідне для чинності цього правочину. Аналіз загальних норм про правочини (гл. 16 ЦК) та спеціальних норм про заповіт (гл. 85 ЦК) дає підстави виділити вимоги, дотримання яких є необхідним для чинності заповіту:

1) зміст заповіту не може суперечити положенням ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) заповіт може скласти фізична особа з повною цивільною дієздатністю;

3) заповіт складається особисто заповідачем;

4) волевиявлення заповідача має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

5) заповіт складається в письмовій формі, посвідчується нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою, вичерпний перелік яких наведено у ст. ст. 1251, 1252 ЦК.

При вирішенні спору про недійсність заповіту принципове значення має наявність в особи права на звернення до суду з відповідним позовом, тобто чи належить позивач до кола осіб, наділених правом на оскарження спірного заповіту. У випадку коли наявність чи відсутність заповіту не впливає на одержання такою особою права спадкування, суд відмовляє у позові. Це пояснюється тим, що закликання до спадкування спадкоємців за заповітом не порушує права та інтереси такої особи. Верховний Суд України у своєму рішенні від 03.03.2010 р. у справі № 6-30405св09 зробив такий висновок: оскільки позивач не може спадкувати в порядку представлення після смерті двоюрідної тітки, він не може оскаржувати і спірний заповіт.

У переважній більшості випадків із позовом про визнання заповіту недійсним звертається спадкоємець за законом. Утім, не виключається звернення із подібним позовом спадкоємця за заповітом, що складений раніше за оспорюваний заповіт.

Крім того, особа може ставити питання про недійсність заповіту у разі прийняття нею спадщини в порядку та строки, визначені чинним законодавством. Наприклад, Верховний Суд погодився із позицією суду першої інстанції про те, що позивач пропустила встановлений законом строк для прийняття спадщини і не прийняла її відповідно до ст. 1268 ЦК, а відтак оспорюваним заповітом її права не були порушені (постанова Верховного Суду від 03.04.2019 р. у справі № 362/3878/16-ц, провадження № 61-45756св18).

Серед загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, законодавець окремо визначає, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203 ЦК).

Воля – внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складення заповіту.

Волевиявлення – це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті.

Аналіз судової практики свідчить, що питання про недійсність заповіту на підставі невідповідності волі та волевиявлення заповідача ставлять спадкоємці за законом (найближчі родичі та члени сім’ї заповідача), які, звернувшись до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини, дізнаються про існування заповіту, складеного на користь іншої особи. При цьому звернення до суду спадкоємців за законом фактично зумовлене незгодою з волею заповідача. Саме тому суди часто відмовляють у подібних позовах у зв’язку з недоведеністю.

Відповідно до ст. 225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Йдеться про випадки, коли заповідач в момент складення заповіту не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними. У п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. № 9 роз’яснено, що правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Як відзначив Верховний Суд у постанові від 19.02.2020 р. у справі № 372/1862/17, підставою для визнання правочину недійсним згідно з ч. 1 ст. 225 ЦК має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Таким чином, особа під час складення заповіту перебуває у стані «фактичної недієздатності».

При цьому слід врахувати, що в контексті ч. 1 ст. 225 ЦК заповідач має страждати тяжким психічним розладом, а не будь-якою іншою хворобою. Сама собою обставина, що заповіт складений у період, коли заповідач систематично хворів, перебував у нестабільному стані здоров’я, не міг себе самостійно обслуговувати, не є підставою для висновку про те, що особа страждала таким розладом здоров’я, який би впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, і який би позбавив його можливості вільно і свідомо висловити свою волю.

Для встановлення психічного стану заповідача в момент складення заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. № 7). Об’єктом посмертної судово-психіатричної експертизи є виключно матеріали справи та медична документація. Складність посмертної судово-психіатричної експертизи полягає в тому, що експерт не має можливості безпосередньо дослідити психічний стан підекспертного, а тільки проводить його вторинну оцінку, аналізуючи відомості, що вказують, якими цей психічний стан і поведінка були у різні проміжки часу, в тому числі і в період вчинення правочину.

Організаційні засади проведення судово-психіатричної експертизи визначені Порядком проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я України від 08.05.2018 р. № 865. Предметом судово-психіатричної експертизи є психічний стан особи у певні юридично значущі проміжки часу. Психічний стан особи у певні юридично значущі проміжки часу визначається з метою надання відповіді на запитання, поставлені особою або органом, яка (який) залучила(в) експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи. Згідно з п. 21 зазначеного Порядку, строк проведення посмертної судово-психіатричної експертизи становить 60 робочих днів з дати отримання всіх необхідних матеріалів. Залежно від ступеня складності експертизи і обсягу її об’єктів, поданих на судово-психіатричну експертизу, цей строк може бути продовжено з інформуванням органу (особи), який (яка) призначив(ла) експертизу, (залучив(ла) експерта) та за клопотанням якого (якої) експерт був залучений.

Важливо відзначити, що у ст. 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 р. визначена презумпція психічного здоров’я, сутність якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Хоча в окремих випадках суди задовольняють подібні позови без проведення посмертної судово-психіатричної експертизи. Показовою в аспекті досліджуваної проблематики є справа, що розглядалася Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська. У зв’язку з тим, що волевиявлення заповідача не було вільним та не відповідало його волі, суд, обмежуючись лише показаннями свідків, визнав заповіт недійсним. При цьому як на норму матеріального права суд послався на ст. 1257 ЦК, що визначає спеціальні підстави недійсності заповіту (рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13.03.2020 р., судова справа № 202/3816/18).  

Відповідно до матеріалів іншої цивільної справи, суд визнав недійсним заповіт, посвідчений 28.07.2015 р. Саме в цей  період вирішувалося питання про визнання заповідача недієздатним. В основу рішення судом було покладено: 1) довідку до акту огляду медико-соціальною експертною комісією від 28.04.2014 р., за змістом якої заповідач потребує постійного стороннього догляду; 2) запис до медичної картки, зроблений 03.04.2014 р. лікарем-психіатром, згідно з яким у заповідача встановлений органічний розлад особистості зі зниженням когнітивних функцій; 3) ухвалу районного суду від 12.03.2015 р. про  призначення амбулаторної судово-психіатричної експертизи, яку не було проведено у зв’язку зі смертю заповідача. При цьому стан заповідача на момент вчинення правочину не досліджувався, а суд послався на ст. 231 ЦК, що регулює правові наслідки правочину, який вчинений під впливом насильства (рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 15.05.2020 р., судова справа № 504/3020/16-ц).

Не викликає сумніву, що психічний стан заповідача не може встановлюватися виключно показаннями свідків або медичними документами про огляд заповідача, що проводився лікарем-психіатром до моменту вчинення правочину. Оскільки у ч. 1 ст. 225 ЦК вживається термін «момент вчинення правочину», то в разі призначення психіатричної експертизи перед експертом слід ставити запитання стосовно конкретно визначеного відрізку часу, оскільки протягом дня психічний стан особи може змінюватись. Відтак висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент складення заповіту. 

Невипадково Верховний Суд у постанові від 16.03.2020 р. (справа № 204/1064/16-ц, провадження № 61-21834св19) наголосив, що висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину необхідно робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами. Будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи могла в конкретний момент вчинення правочину особа розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Отже, підставою для визнання правочину недійсним згідно з ч. 1 ст. 225 ЦК може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Таким чином, при вирішенні спору про визнання заповіту недійсним на підставі ст. 225 ЦК України судам необхідно звертати увагу на стан заповідача не взагалі, а саме на момент складення заповіту. При цьому слід зважати, що заповіт посвідчується нотаріусом або посадовою чи службовою особою, які спілкуються із заповідачем, спостерігають за поведінкою, можуть візуально оцінити його психічний стан. Саме тому вірогідність складення заповіту особою, яка перебуває у стані «фактичної недієздатності», є незначною.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.