Актуальні питання доступу до правосуддя

Сергій Бережний,

суддя Хмельницького апеляційного суду, кандидат юридичних наук, доцент

Доступ до правосуддя є основоположним принципом кримінального процесу та однією з найважливіших гарантій прав учасників кримінального провадження.

Високий ступінь втручань та обмежень у права людини у кримінальному процесі потребує запровадження деяких гарантій, до яких у першу чергу відноситься доступ до правосуддя, яке повинно відповідати критеріям дієвості та ефективності кримінального провадження.

Стаття 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. проголосила право кожного на справедливий суд. Ця норма корелюється із нормами національного законодавства України. Статтями 55, 124, 129 Конституції України, статтею 21 Кримінального процесуального кодексу України, а також низкою інших його приписів, регламентується порядок здійснення правосуддя в кримінальному провадженні.

Правосуддя розглядається як правозастосовна діяльність суду з розгляду і вирішення у встановленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції справ з метою охорони прав та свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (п. 9 рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2003 від 30 січня 2003року)[1].

Слід погодитись із науковцями, які зазначають, що здійснення правосуддя передбачає забезпечення кожному права на справедливий суд, процесуальну справедливість, за якої процесуальна форма повинна бути гарантією прав особи і правосуддя[2].

Проте питання дотримання процесуальної форми під час здійснення правосуддя в кримінальному провадженні, як свідчить судова практика, є неоднозначним, дискусійним та потребує комплексної оцінки з метою створення дієвих і прозорих механізмів доступу до правосуддя для кожної фізичної та юридичної особи.

У рекомендаціях № R (81) 7 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, ухвалених Комітетом Міністрів на 68 засіданні 14 травня 1981 року[3], вказується, що статтею 6 Європейської Конвенції гарантовано право на доступ до правосуддя та на справедливий судовий розгляд. Звідси випливає те, що ці права є окремими елементами права на справедливий суд, кожне з яких має власний зміст.

В науковій літературі Кучинською О.П. та Щиголем О.В.[4] висловлена думка, що доступ до правосуддя передбачає не лише можливість формального звернення особою до судових органів, а й реальне здійснення ними своїх повноважень щодо вирішення постановленого питання.

Зазначена думка є слушною з огляду на те, що особі, яка звертається до суду для захисту своїх прав чи законних інтересів, важливим є отримання саме конкретного результату у формі справедливого судового рішення.

В цьому випадку закріплений у статті 7 КПК України доступ до правосуддя як загальна засада кримінального провадження виступає в ролі кримінально-процесуальної гарантії розгляду та вирішення справи судом у межах своєї компетенції.

Щодо внутрішнього змісту доступу до правосуддя в кримінальному провадженні слід погодитись із думкою Т.Г. Бородінової, яка вказує, що йому притаманні наступні компоненти – права громадян, представлені у вигляді процесуальних можливостей кожного суб’єкта вільного доступу до правосуддя, а саме:

1) безперешкодно та невідкладно звертатися до суду та органів досудового розслідування;

2) безпосередньо брати участь в судовому розгляді справи незалежним і безстороннім судом;

3) відновлювати в судовому порядку всі порушенні права та отримувати відповідну компенсацію шкоди, завданої злочином;

4) оскаржувати до суду будь-які незаконні дії (бездіяльність) органів і службових осіб, які беруть участь у здійсненні кримінального провадження;

5) одержувати кваліфіковану правничу допомогу на всіх стадіях кримінального процесу, так само як і сприяння судом у реалізації прав учасниками судового провадження;

6) одержувати копії всіх процесуальних актів, що приймаються під час кримінального провадження, що стосуються конкретного учасника процесу, а також одержати кінцеве вмотивоване рішення в кримінальній справі;

7) претендувати на розгляд справи в розумні строки;

8) оскаржувати до вищих судових інстанцій правосудність підсумкового судового рішення в кримінальній справі;

9) вимагати та одержувати повне виконання судового рішення у кримінальній справі[5].

Крім цього, при з’ясуванні змісту доступу до правосуддя слід звернутися до усталених правових позицій Європейського суду з прав людини. Так, у справі «Белле проти Франції» (пункт 36 рішення від 4 грудня 1995 року, заява № 23805/94[6]) ЄСПЛ констатував, що факт отримання доступу до національних засобів судового захисту лише для позначення чиїхось дій як такі, що заборонені діючим законом, не завжди задовольняє вимоги статті 6 Конвенції. Рівень доступу до суду, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві.

Таким чином, доступ до правосуддя – це не лише можливість особи ініціювати відкриття кримінального провадження. Обов’язковою умовою такого доступу є наявність реальних механізмів, здатних забезпечити дієвість та ефективність кримінального провадження, а саме – ухвалення законного і справедливого процесуального рішення, яке в повну міру забезпечить досягнення всіх завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК України.

Так, відповідно до абзацу 7 підпункту 2.2 пункту 2 рішення Конституційного Суду України № 9-рп/2012 від 12 квітня 2012 року[7], ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права.

Доступ до правосуддя має бути реальним та безперешкодним (а не формальним чи ілюзорним).

Як вже зазначалося, не тільки доступ до правосуддя в кримінальному процесі повинен бути реалізований, а і процесуальна форма, дієвий механізм доступу до правосуддя, повинні відповідати діючому національному законодавству України.

Згідно із положеннями ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно ч. 1 статті 21 КПК України, кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону.

Статтею 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

§1 глави 26 КПК України передбачає порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування або прокурора під час досудового розслідування.

Положеннями ст. 307 КПК України передбачений вичерпний перелік рішень слідчого судді за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора.

Ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування може бути про:

1) скасування рішення слідчого чи прокурора;

1-1) скасування повідомлення про підозру;

2) зобов’язання припинити дію;

3) зобов’язання вчинити певну дію;

4) відмову в задоволенні скарги. 

Зі змісту зазначеної норми кримінальний процесуального закону вбачається, що вона не передбачає таких повноважень, як постановлення слідчим суддею рішення про залишення скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування без розгляду.

Проте, як свідчить судова практика, деякі слідчі судді у випадку неявки скаржника в судове засідання, участь якого є обов’язковою відповідно до ч. 3 ст. 306 КПК України, приймають рішення про залишення скарги без розгляду.

На нашу думку, постановляючи рішення, яке за формою та змістом не передбачене КПК України, слідчий суддя виходить за межі своїх повноважень та порушує конституційне право на звернення до суду, і фактично позбавляє закріпленої можливості доступу до правосуддя особи, яка звертається до слідчого судді для захисту своїх прав, очікуючи на отримання вирішення поданої скарги.

Як видно із судової практики, у суддів апеляційних інстанцій немає єдиного підходу у питанні, яке рішення повинен прийняти слідчий суддя, отримавши скаргу на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час досудового розслідування у випадку неявки скаржника, належним чином повідомленого про дату та час розгляду скарги в суді, при відсутності будь-яких заяв щодо відкладення розгляду справи.

Одні колегії суддів апеляційних інстанцій ухвали слідчих суддів про залишення без розгляду скарги залишають без змін, із посиланням на приписи ч. 3 ст. 306 КПК України.

Інші, скасовуючи ухвали слідчих суддів про залишення скарги без розгляду, посилаючись на вимоги ч. 2 ст. 307 КПК України та приписи ст. ст. 9, 21 КПК України, вважають, що слідчий суддя вийшов за межі наданих йому повноважень і постановив ухвалу, яка не відповідає вимогам ст. 370 КПК України щодо законності рішення слідчого судді.

Фактично, залишаючи скаргу особи без розгляду, що не передбачено чинними нормами КПК України, слідчий суддя, на нашу думку, порушує вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які конкретизовані в п.п. 1, 2, 14, частини першої ст. 7 КПК України, відповідно до яких зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відноситься: верховенство права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; законність та доступ до правосуддя.

Зазначені загальні засади кримінального провадження, передбачені главою 2 КПК України, мають пріоритет над іншими нормами КПК України, зокрема положенням ч. 3 ст. 306 КПК України. Оскільки, відповідно до вимог ч. 6 ст. 9 КПК України, у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою ст. 7 цього Кодексу.

З метою мінімізації розбіжностей у судовій практиці вважаю за доцільне вирішити на законодавчому рівні питання щодо змін у редакції статті 306 КПК України. Імперативна вимога частини 3 статті 306 КПК України щодо розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування за обов’язкової участі особи, яка подала скаргу, чи її захисника, представника, на мою думку, повинна бути змінена.

Актуальність цих змін збільшується особливо в умовах введення карантинних заходів на території України.

За таких обставин пропоную наступну редакцію частини 3 статті 306 КПК України «Розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування здійснюється за участі особи, яка подала скаргу чи її захисника, представника та слідчого чи прокурора, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржується. Відсутність слідчого чи прокурора, особи, яка подала скаргу чи її захисника, представника не є перешкодою для розгляду скарги».

Вважаю, що такі зміни будуть сприяти єдності судової практики та гарантії оперативного розгляду в розумні строки слідчим суддею скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування.

Від чого доступ до правосуддя в кримінальному процесі буде більш дієвим та ефективним.

Список використаної літератури:

1. Рішення Конституційного Суду України № 3–рп/2003 від 30.01.2003 <https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v003p710-03 дата звернення 24.06.2019>.
2. М. Погорецький , О. Хотинська-Нор, О. Яновська (за заг. ред.), Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Науково-практичний коментар (Київ, Алерта 2003) 24.
3. Рекомендації № R (81) 7 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя від 14.05.1981<coe.int/en/web/cdcj/recommendations-resolutions-guidelines> дата звернення 24.06.2019.
4. О. Кучинська, О. Щиголь. Поняття та зміст доступу до правосуддя в кримінальному процесі України 3/2019 Вісник кримінального судочинства   20-27.
5. Т. Бородинова, ^,Право граждан на свободный доступ к правосудию: понятие, содержание, субъекты^, (2017) Общество: политика, экономика, право <https://cyberleninka.ru/article/v/pravo-grazhdan-na-svobodnyy-dostup-k-pravosudiyu-ponyatie-soderzhanie-subekty> дата звернення 24.06.2019.
6. Справа «Белле проти Франції» (заява № 23805/94): рішення Європейського суду з прав людини від 04.12.1995 <http://hudoc.echr.coe.іnt/eng?і=001-57952> дата звернення 24.06.2019.
7. Рішення Конституційного Суду України № 9-рп/2012 від 12.04.2012 <https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v009р710-12> дата звернення 24.06.2019.