Тетяна Шевченко
суддя-спікер Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
У кримінальному провадженні конституційне право на касаційне оскарження не є абсолютним і можливе лише у випадках, передбачених законом (ст. 129 Конституції України). Цей підхід цілком відповідає принципу верховенства права і, зокрема, його складової – правовій визначеності. Адже у касаційному порядку переглядаються рішення, які набрали законної сили, а тому, виходячи з зазначеного принципу, їх перегляд з можливим втручанням можливий тільки у виключних випадках.
Такі виключні випадки чітко передбачені кримінальним процесуальним законом, зокрема ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України, в якій зазначено, що підставами скасування або зміни судових рішень під час розгляду справи в суді касаційної інстанції є:
Необхідно звернути увагу, що повноваження суду касаційної інстанції відрізняються від повноважень суду апеляційної інстанції, який відповідно до ч. 1 ст. 409 КПК України має право змінити чи скасувати судове рішення також з підстав неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження.
Тому гарно написана апеляційна скарга не дорівнює гарно написаній касаційній скарзі. А до погано написаних касаційних скарг застосовуються передбачені законом процесуальні фільтри, зокрема, про які йдеться у статтях 428, 429 КПК України.
Найбільш суворими з них є відмова у відкритті касаційного оскарження та повернення касаційної скарги. Більш поблажливим та таким, що дає надію на подальший розгляд касаційної скарги є залишення останньої без руху.
Отже, почнемо з цієї найбільш сприятливої для того, хто подав касаційну скаргу, ситуації.
Згідно з ч. 1 ст. 429 КПК України суд касаційної інстанції, встановивши, що касаційну скаргу подано без додержання вимог, передбачених ст. 427 цього Кодексу, ухвалює судове рішення про залишення касаційної скарги без руху, в якому зазначаються недоліки касаційної скарги і встановлюється строк, необхідний для їх усунення, що не може перевищувати п’ятнадцяти днів з дня отримання ухвали особою, яка подала касаційну скаргу.
З тих вимог до касаційної скарги, які передбачені ст. 427 КПК України, найбільш проблемними є: обґрунтування вимог особи, котра подала касаційну скаргу, із зазначенням, у чому полягає незаконність чи необґрунтованість судового рішення; вимоги особи, яка подає касаційну скаргу, до суду касаційної інстанції.
Слід одразу зазначити, що великий обсяг касаційної скарги не завжди є показником її відмінної якості та переконливості викладених у ній доводів. Можна переписати у текст скарги половину положень КПК України та безліч посилань на рішення Європейського суду з прав людини, але не отримати бажаного результату − навіть відкриття касаційного провадження.
На що ж потрібно звернути увагу тим, хто вирішує для себе питання: бути чи ні касаційній скарзі, та хто обмірковує її зміст?
Насамперед, у касаційній скарзі не варто писати про те, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, а саме: про неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Адже в такому разі касаційна скарга, щонайменше, може бути залишена без руху.
Натомість у касаційній скарзі необхідно вказати на такі істотні порушення КПК України, що були допущені судами нижчих інстанцій, які з огляду на положення ст. 412 КПК України перешкодили суду постановити законне та обґрунтоване рішення або є безумовною підставою для його скасування.
Зупинимось на цьому детальніше. Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Це означає, що касаційний суд виходить з фактичних обставин, встановлених судами нижчих інстанцій, якщо особа, яка звертається з касаційною скаргою, не переконає, або хоча б не викличе розумних сумнівів у законності процедури встановлення цих обставин, що може викликати необхідність перевірки матеріалів провадження.
Зокрема, йдеться про посилання судами на недопустимі докази. Тут слід зауважити, що мова йде саме про недопустимість доказів, а не про їх достовірність, що не встановлюється касаційним судом. Тому авторам касаційних скарг варто відрізняти поняття допустимості, достовірності та належності доказів. Адже саме плутанина в цих визначеннях нерідко є підставою для залишення касаційної скарги без руху, її повернення, а в подальшому − й залишення без задоволення.
Що стосується інших порушень кримінального процесуального закону, які можуть бути підставами для зміни чи скасування рішення в касаційному порядку, то ці порушення мають бути такими істотними, що дійсно, як зазначено у ч.1 ст.412 КПК України, вплинули на законність та обґрунтованість судових рішень.
Наприклад, що стосується порушення права на захист під час досудового слідства. Згідно з ч. 4 ст. 95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.
Тому якщо суд не використовував під час постановлення вироку такі показання обвинуваченого, то й не можна вважати, що допущені на досудовому слідстві порушення істотно вплинули на законність судового рішення.
Те саме стосується порушень закону, допущених при затриманні чи взятті під варту. Наголошувати на них у касаційній скарзі необхідно тільки в контексті їхнього зв’язку з висновками суду, викладеними в судовому рішенні.
Що стосується процесуальних порушень, про які йдеться у ч. 2 ст. 412 КПК України, то тут, як кажуть, теж є нюанси.
Зокрема, зупинимось на двох з них: судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання; у матеріалах провадження відсутній журнал судового засідання або технічний носій інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції.
Досить поширеним є посилання в касаційній скарзі засудженого чи захисника на те, що потерпілий не брав участі у провадженні і не був належним чином повідомлений про судове засідання. З огляду на положення п.1ч.1 ст.425 КПК України про те, що засуджений, його законний представник та захисник мають право подати касаційну скаргу у частині, що стосується інтересів засудженого, а також виходячи із засади диспозитивності, яка означає, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом, таке посилання у касаційній скарзі сторони захисту не є підставою для висновку про наявність істотних порушень КПК України, допущених судом.
Що стосується відсутності журналу або технічного запису судового розгляду, то при вирішенні питання стосовно істотності такого порушення у сенсі ч. 2 ст. 412 КПК України, Верховний Суд погоджується з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду України від 24 листопада 2016 року, в якій зазначено, що для з’ясування питання про те, як неповне фіксування судового провадження за допомогою технічних засобів вплинуло на законність ухваленого судом рішення, необхідно виходити з «рівня істотності» відхилень від вимог норми кримінального процесуального права.
Таким чином, звернення до суду касаційної інстанції має бути досить відповідальною та кропіткою роботою юристів.