Захист права на використання імені: цивільно-правовий аспект

Анастасія Бабій,
науковий консультант Верховного Суду,
кандидат юридичних наук

Частиною 2 ст. 3 Конституції України проголошено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Конституційні права особи мають і цивілістичний вимір як абсолютні і невідчужувані цивільні права фізичної особи, які, згідно із ч. 1 ст. 269 ЦК України, належать кожній фізичній особі від народження або за законом.

Одним із таких прав є передбачене ст. 296 ЦК України право на використання імені, яке полягає у наданні фізичній особі можливості використовувати своє ім’я у всіх сферах своєї діяльності і, водночас, передбачає певні обмеження щодо використання імені фізичної особи іншими особами.

Так, частиною 4 ст. 296 ЦК України передбачено, що ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.

Задеклароване ЦК України положення про заборону на використання імені затриманої, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення особи до набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї є похідним від гарантованої ч. 1 ст. 62 Конституції України, а також ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод (далі – Конвенція) презумпції невинуватості, які передбачають, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Оскільки особисті немайнові права розглядаються у сучасній доктрині і законодавстві України як абсолютні і невідчужувані, законодавець, враховуючи традиції українського законотворення, положення міжнародних конвенцій, досвід демократичних країн тощо, не допускає жодних обмежень щодо можливостей цивільно-правової охорони особистих немайнових прав.

Саме тому ч. 2 ст. 272 ЦК України передбачено, що фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав, а згідно із ч. 3 ст. 273 цього Кодексу діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права.

Наведені положення законодавства виконують функцію утримання балансу між необхідністю здійснення розслідування кримінальних проваджень задля забезпечення захисту суспільних інтересів і попередженню нанесення шкоди репутації особи під час такого розслідування.

Водночас органи досудового розслідування, інформуючи громадськість про свою діяльність на своїх офіційних сайтах, а також у ЗМІ, не завжди дотримуються встановленої законодавцем прямої заборони на використання імені фізичної особи до набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї. Зокрема, інформуючи про хід розслідування кримінальних проваджень, зазначають ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або ж взагалі стверджують про доведеність вини такої особи.

Дійсно, чинним законодавством передбачено обов’язок органів досудового розслідування висвітлювати інформацію про результати своєї діяльності. Так,  ч. 2 ст. 9 Закону України «Про національну поліцію» від 2 липня 2015 року № 580-VIII визначено, що поліція забезпечує постійне інформування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також громадськість про свою діяльність у сфері охорони та захисту прав і свобод людини, протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки і порядку.

Такий самий обов’язок звітувати про свою діяльність та інформувати суспільство про результати своєї роботи передбачено для Національного антикорупційного бюро України (п. 8 ч. 1 ст. 16 Закону України «Про національне антикорупційне бюро України» від № 1698-VII), Служби безпеки України (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 року № 2229-XII), а також інших органів, що здійснюють дізнання і судове слідство.

Водночас стадія досудового розслідування кримінальних правопорушень, віднесених законом до підслідності відповідних державних органів, не завжди закінчується зверненням до суду з обвинувальним актом, так само як і судовий розгляд не завжди завершується ухваленням обвинувального вироку.

Недаремно ч. 2 ст. 26 згаданого вище Закону № 1698-VII передбачено, що директор НАБУ щороку подає Президенту України, Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України письмовий звіт, який має містити не лише відомості стосовно кількості осіб, щодо яких набрав законної сили обвинувальний вирок суду, але і кількості осіб, щодо яких набрав законної сили виправдувальний вирок суду щодо вчинення ними відповідних правопорушень.

Недотримання органами державної влади, які здійснюють досудове розслідування, встановленої законодавцем у ч. 4 ст. 296 ЦК України прямої заборони на використання (обнародування) імені фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення до набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї може нанести непоправну шкоду репутації підозрюваної чи обвинуваченої особи, яку буде важко поновити у разі закриття кримінального провадження або ухвалення виправдувального вироку суду.

З огляду на це, у рішеннях Європейського суду з прав людини неодноразово наголошувалося на необхідності дотримання як судами, так і посадовими особами принципу презумпції невинуватості, який є одним із елементів справедливого судового розгляду, і спрямований на те, аби убезпечити обвинувачену особу від порушень її права на справедливий процес.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Фатуллаєв проти Азербайджану» від 22 квітня 2010 року зазначено, що п. 2 ст. 6 Конвенції не забороняє владі інформувати суспільство про здійснювані кримінальні розслідування, проте вимагає роботи це із максимальною обережністю та обачністю, які необхідні для дотримання принципу презумпції невинуватості. Водночас у рішенні у справі «Шагін проти України» від 10 грудня 2009 року Європейським судом з прав людини акцентовано на тому як важливо державним посадовим особам добирати слова, оприлюднюючи свої заяви ще до судового розгляду справи, порушеної проти особи, та визнання її винною в тому чи іншому злочині.

Проведений моніторинг наявної у Єдиному державному реєстрі судових рішень судової практики свідчить про те, що останнім часом фізичні особи, у тому числі публічні особи, все частіше звертаються до судів загальної юрисдикції із позовами про захист немайнових прав на використання імені, у яких просять визнати інформацію такою, що порушує їх немайнові права на використанні імені, немайнове право на недоторканість ділової репутації, зобов’язати відповідача видалити зазначену інформацію і заборонити публікувати інформацію про кримінальні провадження із зазначенням імені позивача за відсутності обвинувального вироку, що набрав законної сили.

При вирішенні таких справ суди часто посилаються на п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» (далі – Постанова Пленуму) яким передбачено, що при вирішенні спорів, пов'язаних з поширенням інформації стосовно приватного життя публічних осіб, суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі – Декларація), а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя (далі – Резолюція).

Так, у п. 7 Резолюції розкрито поняття публічних фігур, під якими слід розуміти осіб, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті. Водночас ст.ст. 3, 4, 6 Декларації передбачено, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

За таких обставин межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Водночас, по-перше, положення наведеної Постанови Пленуму не підлягають застосування у контексті ч. 4 ст. 296 ЦК України (щодо захисту особистого немайнового права на використання імені), а мають враховуватися при розгляді та вирішенні справ щодо захисту гідності, честі чи ділової репутації особи у зв’язку із поширенням недостовірної інформації про неї, а, по-друге, органи досудового розслідування не наділені статусом ЗМІ, а є державними правоохоронними органами, які згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відтак порушення державним органом прямої законодавчої заборони на використання імені підозрюваної чи обвинуваченої особи до набрання законної сили обвинувальним вироком суду стосовно неї не може тлумачитись як критика у засобах масової інформації чи висвітлення її слів та вчинків (про що йдеться у положеннях згаданої Декларації), а є порушенням гарантованої ч. 1 ст. 62 Конституції України презумпції невинуватості.

Такий висновок узгоджується і з правовою позицією ВС, яку висловлено КЦС ВС за результатом розгляду справи № 760/20787/18 за позовом фізичної особи до НАБУ про визнання інформації такою, що порушує немайнові права на використання імені та на недоторканість ділової репутації, зобов’язання вчинити дії.

У назві та тексті зазначеної статті міститься посилання на ім’я позивача, ідентифіковано його особу і навіть стверджується про доведеність вини позивача у зазначеному кримінальному провадженні, хоча судовий розгляд цього провадження ще не відбувся і судом не постановлено обвинувального вироку щодо нього.

За результатами розгляду зазначеної справи колегія суддів КЦС ВС, погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у своїй постанові від 31 жовтня 2019 року констатувала, що зазначення імені позивача у публікації на офіційному сайті відповідача до набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього є прямим порушенням положення ч. 2 ст. 296 ЦК України незалежно від того, чи є така особа публічною або не має статусу публічної особи.

Також, як доречно наголошено у цьому рішенні, наявність суспільного інтересу не виключає необхідності дотримання положення ч. 4 ст. 296 ЦК України, адже цивільним законодавством встановлено заборону не на поширення інформації про кримінальні провадження, яка може бути предметом суспільного інтересу, а саме на використання імені обвинуваченої особи до набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї при поширенні цієї інформації. Тим паче ч. 7 ст. 296 ЦК України передбачено можливість використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, і це не є порушенням її права.

Отже, органи державної влади мають право поширювати інформацію про кримінальні провадження до набрання законної сили обвинувальним вироком суду, проте не мають права всупереч ч. 4 ст. 296 ЦК України використовувати ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, при поширенні такої інформації.