Ера трансформації Європейського суду з прав людини: погляд з середини

Ілля Черногоренко,
керівник проекту Ради Європи «Підтримка впровадженню судової реформи в Україні»,
спостерігач від Ради Європи у Комісії з питань правової реформи при Президентові України  

За роки свого існування Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) напрацював принципи застосування Європейської конвенції з прав людини (далі — Конвенція), пройшовши тим самим фазу «матеріального впровадження» Конвенції. Вважається, що в останні роки Суд увійшов у наступну фазу свого еволюційного розвитку — етап «процедурного впровадження» Конвенції. Що це означає? Спробуємо розібратись на конкретних прикладах нижче.

«Децентралізація» європейської системи захисту прав людини

У 2018 році суддя ЄСПЛ від Ісландії Роберт Спано (нині віце-президент Суду) опублікував статтю, у якій йдеться про закінчення фази «матеріального провадження» Конвенції та переходу до фази її (Конвенції) «процедурного впровадження» (див. The Future of the European Court of Human Rights—Subsidiarity, Process-Based Review and the Rule of Law).

За твердженням судді Спано, у 95 відсотках справ, які наразі розглядаються ЄСПЛ, застосовуються вже сформульовані цим судом позиції (з поправкою, безумовно, на специфіку обстави справи). Це свідчить про те, що за попередні 50 років ЄСПЛ зумів акумулювати принципи застосування Конвенції, серед яких, зокрема, доктрина «живого організму» (living instrument doctrine), принцип субсидіарності (the principle of subsidiarity), межі дозволеного втручання (the margin of appreciation) тощо. Конвенція, очевидно, набула чіткого змісту у тисячах (проаналізованих ЄСПЛ) реальних ситуацій. На разі ж сформована практика ЄСПЛ — вироблене десятиліттями інтелектуальне надбання — має поширюватись у державах — учасницях Конвенції. Відповідно, основна роль у системі захисту прав людини має перейти саме до національних судів. До речі, саме держави-учасниці й мають гарантувати права і свободи визначені цією Конвенцією (стаття 1).

Зазначена динаміка розвитку практики ЄСПЛ — від «матеріального» до «процедурного» впровадження Конвенції — вважається траєкторією розвитку Суду. Приклади, наведені нижче, підтверджують вказане спостереження.

Вичерпання національних засобів захисту як умова прийнятності

Статтею 35 Конвенції передбачено, що ЄСПЛ може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту. В останні роки ЄСПЛ змінив (уточнив) підходи до застосування цієї статті Конвенції. Наприклад, у справі Вуковіч та інші проти Сербії (Vučković and Others v Serbia) Велика Палата ЄСПЛ зазначила, що заявник має довести не лише те, що він/вона заявляли про порушення Конвенції у національних судах, а й те, що робили це таким чином, щоб суддя національного суду мав можливість оцінити спір саме з точки зору Конвенції (through a Convention lens).

Зазначена позиція ЄСПЛ підвищує поріг прийнятності заяви та, очевидно, має стимулювати глибше застосування Конвенції саме у національних судах.

Структурні та змістовні тренди рішень Великої Палати ЄСПЛ

Останнім часом, Велика Палата ЄСПЛ акцентує увагу на об’єктивних інтерпретаційних критеріях, які мають слугувати орієнтиром у застосуванні Конвенції національними судами.

Наприклад, у справі Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства (Ibrahim and Others v United Kingdom) Велика Палата наводить критерії оцінки справедливості в кримінальних провадження за статтею 6 Конвенції, у справі Роман Захаров проти Росії (Roman Zakharov v Russia) — критерії оцінки національних систем цільового стеження за статтею 8 Конвенції, а у справі Маслов проти Австрії (Maslov v Austria) висловлюється щодо процедури депортації засуджених іноземних громадян.

Метою даного тренду є, очевидно, спонукання суддів національних суддів користуватися вже сформованими принципами застосування Конвенції при розгляді конкретних справ на національному рівні.

Винятки та застереження

Вказані тренди аж ніяк не свідчать про зменшення повноважень ЄСПЛ. Напроти, подальший розвиток принципу субсидіарності свідчить про розподіл повноважень між ЄСПЛ та державами — учасницями Конвенції з метою забезпечення прав за Конвенцією для кожної людини, що знаходиться під юрисдикцією держав — учасниць Конвенції.

Однак зміщення акценту в забезпеченні прав людини в бік національних судів можливе лише за умови, якщо держава-учасниця гарантує правовладдя (rule of law). У випадку ж, коли держава не гарантує незалежність та неупередженість суддів та схильна переслідувати політичних опонентів/незахищені верстви населення, вона не може (не готова) розраховувати на «делегування» цієї лідируючої ролі у забезпеченні прав людини.

Саме тому вказана траєкторія розвитку ЄСПЛ не може вважатись такою, що надає повний карт-бланш державам — учасницям Конвенції обмежувати права за Конвенцією.   

Замість резюме

Для ЄСПЛ, як інституції, характерна певна траєкторія розвитку. Стверджується, що цією траєкторію є рух від «матеріального» до «процедурного» впровадження Конвенції. 

З моменту свого створення ЄСПЛ напрацював основні підходи до застосування Конвенції. Зазначений етап розвитку Суду і вважають фазою «матеріального впровадження» Конвенції.

Теперішня ж фаза розвитку ЄСПЛ — фаза «процедурного провадження» Конвенції, основна роль у якій належить національним судам. Саме національні суди мають застосовувати напрацьоване десятиліттями інтелектуальне надбання ЄСПЛ, забезпечуючи тим самим захист прав людини кожній особі, що перебуває під юрисдикцією держав-учасниць.

Тобто напрацьоване інтелектуальне надбання — практика ЄСПЛ — має бути масштабоване. Однак якщо національна система не готова до цього масштабування, то ЄСПЛ все ж залишає за собою право забезпечити «матеріальне впровадження» Конвенції у передбачений цією Конвенцією спосіб.