Дисциплінарний казус

Олексій Соломко,
Дисциплінарний уповноважений Асоціації приватних виконавців України

Останнє засідання Дисциплінарної комісії приватних виконавців відзначилось розглядом питання, яке поставило членів комісії перед непростим вибором — чи можна визнати порушення в діях приватного виконавця за умови юридичної невизначеності самого правила поведінки виконавця?

Простий закон зі складними запитаннями

Якщо порівняти будь-який процесуальний кодекс, Кодекс з процедур банкрутства чи антимонопольне законодавство із Законом України «Про виконавче провадження», то останній виявиться однозначно простим, адже сфера його правового регулювання є досить вузькою. Однак, незважаючи на відносну простоту виконавчого процесу та невелику кількість статей (їх всього 78), діюча редакція Закону України «Про виконавче провадження» містить чимало суперечливих норм, які вже створили цілий напрямок судової практики. Остання, на думку експертів, також є суперечною та неоднозначною.

Не виключенням є і робота Дисциплінарної комісії приватних виконавців, яка також через недосконалість законодавства про виконавче провадження постійно стикається із проблемою правильної кваліфікації дій приватного виконавця, який, дотримуючись вимог однієї норми закону, обов’язково може порушити іншу норму.

Однак справа, яка розглядалась на останньому засіданні Дисциплінарної комісії, своєю складністю дійсно завела членів комісії у глухий кут.

Виконавець-порушник

Хоча починалось все дуже просто.

До Міністерства юстиції надійшла скарга від Боржника про те, що Приватний виконавець безпідставно відкрив виконавче провадження з примусового виконання наказу господарського суду. При цьому Боржник доклав рішення судів, якими дії Приватного виконавця з відкриття виконавчого провадження були визнані незаконними.

Здавалося б, що відповідь на питання очевидна — вина Приватного виконавця вже доведена судом, тому Дисциплінарна комісія мала лише вирішити питання про застосування виду дисциплінарного стягнення до виконавця. Однак, коли члени комісії прочитали рішення судів, у них виникли сумніви щодо однозначності цього питання.

Як було зазначено у рішенні суду про визнання дій Приватного виконавця незаконними, наказ господарського суду, який пред’являвся Приватному виконавцю, раніше вже перебував на виконанні у Державного виконавця, по якому останнім вже було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження у зв’язку із повним фактичним виконанням. Про це навіть є відмітка на зворотному боці наказу.

Як зазначив у своєму рішенні суд, Приватний виконавець при отриманні такого наказу мав би врахувати положення статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

Фактично Закон України «Про виконавче провадження» передбачає лише один випадок можливості повторно розпочати закінчене виконавче провадження — у разі скасування постанови про закінчення виконавчого провадження (стаття 41 Закону).

Оскільки на момент винесення Приватним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження постанова про закінчення виконавчого провадження Державного виконавця не була скасована в установленому порядку, суди дійшли висновку про порушення Приватним виконавцем статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», що виявилось у безпідставному прийнятті до виконання виконавчого документа та здійсненні виконавчого провадження.

Перший казус

Однак, якщо проаналізувати зміст і граматичну структуру тексту вказаного положення статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», то можна зробити висновок, що дана норма регулює виключно відносини, які стосуються закінченого виконавчого провадження. Іншого виконавчого провадження дана норма не стосується.

Формулювання «розпочате виконавче провадження» у Законі України «Про виконавче провадження» відсутнє, така форма виконавчої дії вживається виключно один раз у статті 40 цього Закону.

Однак процесуальні повноваження виконавця виключають можливість розпочинати виконавче провадження, оскільки така виконавча дія не передбачена законом. Натомість у законі є терміни «відкриття» і «відновлення» виконавчого провадження.

Відкриття виконавчого провадження — це перша дія, яку вчиняє виконавець для здійснення виконавчого провадження (стаття 26 Закону).

Відновлення виконавчого провадження є продовженням виконавчого провадження (стаття 41 Закону), оскільки дана дія не передбачає вжиття спочатку всіх дій, визначених законом, а продовжує його з останньої дії, яка було вчинена до завершення виконавчого провадження.

Тобто зміст статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» свідчить, що виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути саме відновлене.

У нашому випадку Приватний виконавець не розпочинав закінчене виконавче провадження, а відкривав нове виконавче провадження.

Таким чином, вимоги статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» щодо заборони повторно розпочинати закінчене виконавче провадження в даній ситуації стосуються виключно Державного виконавця, який закінчив виконавче провадження. Тобто у даному виконавчому провадженні саме Державний виконавець не може проводити виконавчі дії після його закінчення.

Другий казус

Аналіз змісту Закону України «Про виконавче провадження» однозначно свідчить, що його норми не містять заборони повторно пред’являти до виконання виконавчий документ, виконавче провадження щодо якого було закінчене.

Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець за заявою стягувача про примусове виконання рішення розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону.

Інших варіантів дій для виконавців стаття 26 Закону України «Про виконавче провадження» не містить.

Єдиний альтернативний варіант дій виконавця при пред’явленні виконавчого документа до виконання передбачений частиною 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».

Зокрема, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред’явлення, якщо:

1) рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання);

2) пропущено встановлений законом строк пред’явлення виконавчого документа до виконання;

3) боржника визнано банкрутом;

4) Національним банком України прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника;

5) юридичну особу — боржника припинено;

6) виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону;

7) виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень;

8) стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов’язковим;

9) виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем;

10) виконавчий документ пред’явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю.

Даний перелік є вичерпним та розширеного тлумачення не допускає (на відміну від попередньої редакції Закону України «Про виконавче провадження», яка допускала наявність інших обставин, які унеможливлюють здійснення виконавчого провадження).

Відносно нашої ситуації — на момент пред’явлення Приватному виконавцю наказу господарського суду жодних із наведених в частині 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» підстав для відмови у прийнятті наказу до виконання не існувало.

Відповідно до частини 1 статті 13 Закону України «Про виконавче провадження», під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Однак ні Законом України «Про виконавче провадження», ні жодним іншим нормативно-правовим актом не визначено підстав для відмови виконавцем у прийнятті до виконання виконавчого документа на підставі того, що виконавче провадження з його примусового виконання раніше було закінчене. Можливість прийняття державним чи приватним виконавцем такого рішення однозначно виходитиме за межі повноважень виконавця, визначених чинним законодавством.

Приймаючи виконавчий документ до виконання, виконавець може вчинити лише одну з двох взаємовиключних процесуальних дій — повернути виконавчий документ стягувачу без виконання за наявності на це підстав, вичерпний перелік яких встановлений частиною 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», або у всіх інших випадках, тобто не встановивши таких підстав, — відкрити виконавче провадження.

З наведеного можна зробити висновок, що відкриття виконавчого провадження є універсальною дією, яка вчиняється виконавцем у всіх випадках, окрім чітко визначених Законом винятків.

Фактично до такого висновку приходить і суд, який у своїх рішеннях не зазначив можливість порушення Приватним виконавцем вимог частини 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» як єдиної підстави для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Ті ж самі висновки фактично підтверджує у своєму поданні Міністерство юстиції України — повторюючи висновок суду, що виконавець при прийнятті до виконання наказу господарського суду порушив вимоги статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», Мін'юст не зазначає наявність в діях приватного виконавця порушень статті 4 цього Закону.

Крім того, ані рішення судів, ані висновки Мінюсту не містять визначення того, які дії мав вчинити Приватний виконавець, отримавши наказ господарського суду, що є абсурдним з точки зору необхідності забезпечення юридичної визначеності.

То що ж порушив виконавець?

З однієї сторони, ми маємо рішення суду, яким дії виконавця визнано незаконними, з іншої — прогалину в законі, якою виконавця фактично зобов’язують відкрити виконавче провадження.

Додатково ситуація ускладнена тим, що на момент відкриття Приватним виконавцем виконавчого провадження господарський суд відмовив боржнику у визнанні наказу таким, що не підлягає виконанню. Більше того, суд повернув стягувачу наказ «для скерування виконавчого документа до виконання».

Паралельно між Стягувачем та Боржником відбулась серйозна судова «баталія» стосовно підтвердження факту наявності заборгованості за цим наказом, у якій перемога врешті дісталась Стягувачу. Після чого Державний виконавець відновив виконавче провадження.

Тобто факт непогашення Боржником заборгованості за цим злощасним наказом підтверджено судовими рішеннями, а за іншими судовими рішеннями дії Приватного виконавця по стягненню боргу визнаються незаконними.

Ось такий юридичний парадокс.

Соломонове рішення

Зрештою Дисциплінарна комісія приватних виконавців вирішила уникнути питання оцінки дій виконавця — у задоволенні подання про притягнення Приватного виконавця до відповідальності було відмовлено у зв’язку зі сплином двомісячного терміну з дня виявлення дисциплінарного проступку.

Стаття підготовлена за матеріалами засідання Дисциплінарної комісії приватних виконавців