Деякі проблемні питання страхового захисту при страхуванні цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів

Ярослав Романюк, 
суддя Верховного Суду України у відставці, 
голова Верховного Суду України в 2013–2017 роках, 
доктор юридичних наук

Тривалий час єдиним способом захисту прав осіб, яким завдано шкоду внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, була деліктна відповідальність осіб, які таку шкоду завдали. Однак нерідко через неплатоспроможність останніх завдана потерпілим шкода повністю не відшкодовувалась. Це стало однією з причин запровадження обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. З плином часу в світовій практиці сформувалися і найбільше поширилися дві моделі реалізації страхового захисту при такому страхуванні. В обох цих моделях відображається певне співвідношення страхового і деліктного зобов’язань.

За правилами першої моделі зобов’язання з відшкодування шкоди і страхове зобов’язання виконуються самостійно у відповідній послідовності. Спершу вирішуються вимоги потерпілого до особи, яка завдала шкоду, і останньою за рахунок власних коштів здійснюються виплати на відшкодування шкоди потерпілому. Після цього особа, яка завдала шкоду (на той час вона вже діє як страхувальник і одночасно є вигодонабувачем), пред’являє свої вимоги до страхової компанії як страховика про відшкодування збитків, які виникли в неї в результаті проведених виплат на відшкодування шкоди потерпілому. За цією моделлю вигодонабувачем за договором страхування є сам страхувальник, а страхова виплата виконує функцію відшкодування збитків, заподіяних цьому страхувальнику страховим випадком, тобто тією виплатою, яка здійснена ним в результаті притягнення його до цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди потерпілому.

У другій моделі при притягненні особи, яка завдала шкоду, до цивільно-правової відповідальності вступає в силу виконання страховою компанією свого обов’язку щодо виплати страхового відшкодування, яке виплачується безпосередньо потерпілому як вигодонабувачу.

В юридичній літературі першу модель називають простою, адже в ній задіяні лише страховик і страхувальник, а другу — складною, за прикладом договору на користь третьої особи.

В Україні, згідно з Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», договір страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів укладається на користь третьої особи, якій може бути заподіяно шкоду. За цим Законом особа, якій заподіяно шкоду, в договорі страхування виступає вигодонабувачем, який має право пред’являти безпосередньо до страхової компанії вимогу про виплату страхового відшкодування.

На практиці іноді виникає питання про те, чи має право в такому разі особа, якій завдано шкоду, вимагати її відшкодування безпосередньо від особи, яка її завдала, хоча остання застрахувала свою цивільно-правову відповідальність?

Верховний Суд України в свій час сформував правовий висновок, згідно з яким потерпілий таке право має.

Такий правовий висновок спершу підтримував і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, прикладом чого є його постанова від 14 лютого 2018 року у справі №344/10730/15-ц (провадження №61-5079 св 18).

Однак в подальшому Велика Палата Верховного Суду дійшла іншого висновку. На думку Великої Палати відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можлива за умови, якщо згідно з цим договором або Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страхової компанії не виник обов’язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.

Велика Палата вважає, що покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності.  

Як вказала Велика Палата в своєму судовому рішенні, у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, страхова компанія, яка уклала договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, у випадку виникнення деліктного зобов’язання перебирає на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов’язку страхувальника, який заподіяв шкоду.

Правда, незрозуміло на якій правовій підставі це відбувається. Адже зобов’язання з відшкодування шкоди і страхове зобов’язання – це зобов’язання, які виникають з різних правовідносин. Суб’єктами  першого (деліктного зобов’язання) є потерпілий і особа, яка завдала шкоду. Це зобов’язання породжує відповідальність перед потерпілим особи, яка завдала шкоду, у вигляді зобов’язання відшкодувати її потерпілому. Підставою для цього є факт заподіяння шкоди.

Суб’єктами другого — страхового — зобов’язання є страхова компанія як страховик і особа, яка завдала шкоду, як страхувальник. Згідно з цим зобов’язанням страхова компанія здійснює на користь потерпілого як вигодонабувача страхове відшкодування, захищаючи таким чином особу, яка завдала шкоду, від цивільно-правової відповідальності. Підставою для цього є настання передбаченого договором страхування страхового випадку — настання підстав для цивільно-правової відповідальності особи, яка завдала шкоду потерпілому.

Ці два зобов’язання поєднані тим, що страхувальник і особа, яка завдала шкоду, є однією і тією самою особою, а вигодонабувачем за договором страхування є потерпілий від заподіяння шкоди. Але страхова компанія не відшкодовує потерпілому шкоду, адже не завдавала її і не є стороною зобов’язання із заподіяння шкоди. Вона є суб’єктом страхового зобов’язання і здійснює страхове відшкодування.

Не відбувається в такому разі й заміни боржника в деліктному зобов’язанні (переведення боргу), за якою особа, яка завдала шкоду потерпілому, переводить свій борг перед ним на страхову компанію. За загальним правилом, яке міститься в статті 520 Цивільного кодексу України, боржник у зобов’язанні не може бути замінений іншою особою без згоди на це кредитора, тобто в нашому випадку потерпілого.

Формуванню Великою Палатою такого помилкового трактування описаної правової конструкції посприяв і законодавець. Так, в одних випадках Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» встановлює, що у разі настання страхового випадку страховик відшкодовує завдану третій особі шкоду (статті 22-32 Закону), а в інших — здійснює страхове відшкодування (статті 33-37 Закону). Наведене свідчить про недосконалу законодавчу техніку українського парламенту. Задля уникнення різного застосування зазначених норм Закону на практиці законодавцю не слід плутати терміни «відшкодування завданої третій особі шкоди» і «здійснення страхового відшкодування» та застосовувати останній, що відповідатиме правовій природі описаних вище правовідносин, які виникають між потерпілим, особою, яка завдала шкоду та страховою компанією.

Суть страхування полягає у захисті інтересів, а при страхуванні відповідальності — захисті інтересів потенційно відповідальної особи, тобто страхувальника. Це випливає і з назви профільного закону — страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, і з мети страхування відповідальності, окресленій в статті 3 Закону – забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захист майнових інтересів страхувальників. При цьому захист потерпілих є лише способом захисту інтересів страхувальника: страхова компанія виплачує страхове відшкодування потерпілому, тому що цього вимагають інтереси страхувальника. Тобто предметом страхування відповідальності є відповідальність, яку понесе особа, яка завдала шкоду (вона ж страхувальник), перед потерпілим (він же вигодонабувач) за зобов’язанням внаслідок заподіяння шкоди. Суть страхового зобов’язання, на відміну від деліктного, полягає не у відшкодуванні завданої потерпілому шкоди, а в наданні страхового захисту особі, яка її завдала.

За наявності одночасно двох зобов’язань (зобов’язання з відшкодування шкоди і страхового зобов’язання) особа, якій завдано шкоду, на свій вибір може пред’явити або вимогу про відшкодування шкоди до особи, яка її завдала, або вимогу до страхової компанії (страховика) як вигодонабувач за договором страхування про виплату страхового відшкодування.

Але те, що потерпілий як вигодонабувач має право вимагати від страхової компанії виплати йому страхового відшкодування, ніяким чином не позбавляє його права вимагати відшкодування шкоди безпосередньо від особи, яка її завдала. Так, згідно з частиною першою статті 1166 Цивільного кодексу України, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. І ніякий договір страхування не анулює зобов’язання із заподіяння шкоди особи, яка її завдала, так само як і не позбавляє потерпілого права вимагати її відшкодування від особи, яка завдала шкоду.

Право потерпілого вимагати відшкодування шкоди від будь-кого, хто її завдав, є правом абсолютним. І це право не скасовується тим фактом, що відповідальність особи, яка завдала шкоду, застрахована. В потерпілого в такому разі виникає право вибору: або вимагати відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, або вимагати виплати страхового відшкодування від страхової компанії. Якщо ж страхове відшкодування, отримане від страхової компанії, не покриває шкоди в повному обсязі, то в решті частині шкода відшкодовується за рахунок особи, яка її завдала.

У тому випадку, якщо потерпілий не виявить бажання скористатися своїм правом на отримання страхової виплати, або не зможе його реалізувати, наприклад, через пропуск встановленого законом строку подання заяви про страхове відшкодування (пункт 37.1.4 статті 37 Закону), він не втрачає право вимагати відшкодування шкоди від особи, яка її завдала. Ніхто не може зобов’язати потерпілого, перш ніж звертатися з вимогою до особи, яка завдала шкоду, спершу звернутися з вимогою до страхової компанії. Адже, як зазначалося вище, договір страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є договором на користь третьої особи – потерпілого. Такий договір відповідно до змісту статей 511 та 636 Цивільного кодексу України породжує для третьої особи права, але не створює для неї обов’язку.

Не обмежувати права потерпілих у виборі способу відновлення порушеного права закликає і Рада Європейського Союзу. Так, у другій директиві Ради 84/S/ЄЕС “Щодо зближення законів держав-членів стосовно страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів» від 30 грудня 1983 року вказується, що кожна держава застосовує свої закони, підзаконні та адміністративні положення до виплати компенсації, але при цьому не слід перешкоджати практиці, що є більш сприятливою для жертви (абзац п’ятий частини четвертої статті 1 директиви).

Ризик володільця транспортного засобу, який завдав потерпілому шкоду, особисто компенсувати її, незалежно від того, застрахована його цивільно-правова відповідальність чи ні, відіграє і превентивно-виховну функцію. Наприклад, в Німеччині, не заперечуючи необхідності страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, впроваджено правову модель, за якою питання про притягнення правопорушника до цивільно-правової відповідальності не залежить від того, чи застрахована вона. Обґрунтовується це тим, що наявність договору страхування цивільно-правової відповідальності усуває стимули для безпечного водіння. Натомість страх перед необхідністю особисто відшкодувати шкоду потерпілому стримує володільця автотранспортного засобу від поведінки, яка створює небезпеку для інших учасників дорожнього руху.

Але якщо шкода потерпілому буде відшкодована особою, яка її завдала, то чи не позбавляє це її права на страховий захист? Адже особа, яка завдала шкоду, застрахувала свою цивільно-правову відповідальність. Відмова  потерпілого від отримання страхового відшкодування і відшкодування шкоди безпосередньо за рахунок особи, яка її завдала, ніяким чином не позбавляє останнього страхового захисту. В такому разі відбувається передання потерпілим свого права вигодонабувача на отримання страхової відшкодування до страхувальника (як в простій моделі страхового захисту). Тобто відбувається заміна кредитора у страховому зобов’язанні – відступлення права вимоги. Підставою для цього є частина четверта статті 636 Цивільного кодексу України. Відповідно до цієї норми в разі, якщо третя особа (в нашому випадку потерпілий як вигодонабувач) відмовилася від права, наданого їй на підставі договору (не скористалася правом на отримання страхового відшкодування), сторона, яка уклала договір (страхувальник - особа, яка завдала шкоду) на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом. При цьому немає потреби вигодонабувачу і страхувальнику укладати договір відступлення права вимоги до страховика (страхової компанії). Свою відмову від права вигодонабувача потерпілий підтвердив фактом отримання відшкодування за рахунок особи, яка завдала шкоду.

Відмова потерпілого від звернення до страхової компанії за отриманням страхового відшкодування жодним чином не припиняє страхового зобов’язання, адже об’єктом договору страхування є інтерес страхувальника (особи, яка завдала шкоду) - її цивільно-правова відповідальність. У зв’язку з цим сама по собі відмова вигодонабувача від свого права на отримання страхового відшкодування не призводить ані до припинення страхового зобов’язання, яке існує між страхувальником (він же особа, яка завдала шкоду) і страховою компанією, ані до припинення страхового захисту, який страхова компанія зобов’язана надати своєму страхувальнику.

Щодо строку звернення страхувальника, до якого перейшли права вигодонабувача, із заявою про страхове відшкодування, необхідно зазначити таке.

Пунктом 35.1 статті 35 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» встановлено, що для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, подає страховику заяву про страхове відшкодування протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду. Неподання такої заяви впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров’ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди, відповідно до пункту 37.1.4 статті 37 Закону є підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування.

В обох цих випадках: і початок перебігу строку для подання потерпілим заяви про страхове відшкодування, і початок перебігу строку, після спливу якого настають наслідки неподання такої заяви, законодавець пов’язує з днем настання дорожньо-транспортної пригоди. Це пояснюється тим, що саме в результаті заподіяння шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди в потерпілого виникає право вимагати від страховика виплати страхового відшкодування.

Якщо ж завдана потерпілому шкода відшкодована страхувальником, то він поніс цивільно-правову відповідальність, від чого якраз страхувався. В такому разі перебіг строку на подання страхувальником заяви страховику про страхове відшкодування розпочинається з дня відшкодування ним завданої потерпілому шкоди. Це пояснюється тим, що саме фактом відшкодування шкоди потерпілому страхувальник поніс цивільно-правову відповідальність, що було предметом його страхування, і з цього моменту до нього перейшло від потерпілого право вигодонабувача на отримання страхового відшкодування, якого раніше він не мав.

Щодо тривалості строку подання страхувальником заяви про страхове відшкодування, так само як і тривалості строку, після спливу якого настають наслідки неподання такої заяви, то вони є такими ж, які встановлені в пункті 35.1 статті 35 та в пункті 37.1.4 статті 37 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» для потерпілого.

З метою запобігання неправильного застосування положень щодо строку звернення страхувальника до страхової компанії із заявою про страхове відшкодування, а також строку, після спливу якого настають наслідки неподання такої заяви, законодавцю необхідно чітко зафіксувати їх в Законі України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

На практиці випадків, коли потерпілий звертається з вимогою про відшкодування шкоди безпосередньо до особи, яка таку шкоду завдала, не так багато. Зазвичай потерпілі користаються своїм правом на отримання страхового відшкодування від страхової компанії. Але не слід це право потерпілого перетворювати на його обов’язок, спонукаючи до необхідності дотримання цілої низки формальностей, передбачених договором страхування, участі в укладенні якого він не брав.

Підсумовуючи сказане доходжу висновку, що Велика Палата сформувала помилковий правовий висновок та неправомірно позбавила потерпілих від дорожньо-транспортних пригод права вибору способу поновлення порушеного права: отримати страхове відшкодування від страхової компанії, чи вимагати відшкодування шкоди від особи, яка її завдала.