Відступлення права вимоги: конфлікт вирішити не потрібно «законсервувати». Де поставити кому?

Ярослав Романюк, 
суддя Верховного Суду України у відставці, 
голова Верховного Суду України в 2013–2017 роках, 
доктор юридичних наук

Перші згадки про передання первісним кредитором права вимоги до боржника новому кредитору (цесія - від латинського слова cessio – уступка, передача) можна знайти ще в часи Древнього Риму. На початкових етапах розвитку римського приватного права зобов’язання носило суто особистий характер між кредитором і боржником. Боржник ніс перед кредитором персональну відповідальність (аж до смертної кари) за невиконання або неналежне виконання свого зобов’язання. В подальшому на заміну персональній відповідальності боржника було запроваджено його майнову відповідальність. З плином часу право вимоги кредитора до боржника про повернення боргу перетворилося на майнову цінність, яку можна було продати чи обміняти на іншу річ матеріального світу навіть без згоди боржника.

В умовах сучасного рівня розвитку товарно-грошових відносин відступлення кредитором права вимагати від боржника виконання свого зобов’язання стало само собою зрозумілим. Наприклад, передачу права вимоги, яке виникає з зобов’язання, передбачає в статтях 1321-1326 Цивільний кодекс Франції. Порядок відступлення права вимоги встановлюють також параграфи 398-413 Німецького цивільного уложення, параграфи 1392-1399 Загального цивільного кодексу Австрії, статті 164-174 Швейцарського зобов’язального закону, статті 142-149 Цивільного кодексу Нідерландів. Положення про відступлення права вимоги закріплені в Цивільних кодексах Італії, Греції, Туреччини. Регулює порядок передачі вимог і Кодекс Європейського договірного права (статті 121-124 Секції 2). Така заміна кредитора у зобов’язанні диктується потребами забезпечення стабільності цивільного обороту. Для прикладу, відступлення права вимоги лежить в основі діяльності більшості колекторських агентств, яких в Сполучених Штатах Америки та в Європі сьогодні діє більше ніж банків.

В Україні порядок відступлення права вимоги регламентується положеннями глави 47 Цивільного кодексу України. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги є інститутом зобов’язального права. У разі відступлення права вимоги відбувається заміна сторони зобов’язання - первісного кредитора - новим кредитором. Саме так озаглавлена і сама стаття 512 Цивільного кодексу України: «Підстави заміни кредитора у зобов’язанні». До нового кредитора переходить право вимагати від боржника виконати своє зобов’язання із збереженням всіх інших елементів зобов’язального правовідношення.

В практиці судів України труднощі виникають при вирішенні спорів щодо правомірності відступлення банком або іншою фінансовою установою права вимоги до боржника за кредитним договором іншій особі, яка не є фінансовою установою. З огляду на це увагу привернув правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, згідно з яким кредитна установа не має права відступити право вимоги до боржника за кредитним договором фізичній особі. Велика Палата мотивує це тим, що з укладенням договору про відступлення права вимоги відбувається заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, на фізичну особу. Проте фізична особа не наділена правом надавати фінансові послуги, адже такі надаються лише банками та іншими фінансовими установами, які мають право здійснювати такі фінансові операції.

Заради справедливості необхідно визнати, що і судова практика Верховного Суду України з цього питання також не була послідовною. Зокрема, коли йшлося про відступлення кредитними спілками права вимоги до боржника за кредитним договором фізичній особі, то Верховний Суд України також визнавав це незаконним. Такий висновок обґрунтовувався особливим статусом кредитної спілки, метою діяльності якої є за рахунок об’єднаних грошових внесків задоволення потреб у наданні фінансових послуг та взаємному кредитуванні членів кредитної спілки, а не третіх осіб. Та мушу визнати, що такий підхід не був юридично бездоганним.

В доктрині дослідники цієї проблеми зазвичай обґрунтовують неправомірність передачі фінансовими установами права вимоги до боржника за кредитним договором фізичним особам порушеннями банківської таємниці, недотриманням новими кредиторами законодавства про захист персональних даних та про захист прав споживачів.

Саме з позицій захисту прав споживачів тривалий час визнавав незаконною передачу кредитними установами права вимоги до споживача фізичній особі Верховний Суд Російської Федерації. Але останніми роками він змінив свою практику, для підтвердження чого достатньо звернутися до пункту 12 постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 21 грудня 2017 року № 54 «Про деякі питання застосування положень Глави 24 Цивільного кодексу Російської Федерації про заміну осіб у зобов’язанні на підставі угоди».

В Україні ні Закон України «Про захист прав споживачів», ні стаття 18 Закону України «Про споживче кредитування» не встановлюють обмежень для відступлення кредитною установою права вимоги до боржника фізичній особі, відсилаючи при цьому до загальних норм цивільного законодавства.

Та і Велика Палата не обґрунтовує свій правовий висновок порушеннями законодавства про захист прав споживачів, банківської таємниці чи недотриманням новими кредиторами законодавства про захист персональних даних. Як вже зазначалося вище Велика Палата мотивує свій висновок тим, що в разі відступлення фінансовою установою права вимоги до боржника за кредитним договором відбувається заміна сторони договору – кредитодавця, а така заміна не може відбуватися на користь особи, яка не є фінансовою установою і не має права займатися діяльністю з надання кредитів.

Порядок заміни сторони договору в 2016 році передбачив французький законодавець, зосередивши такі норми в статтях 1216-1216-3 Цивільного кодексу Франції. Викликано це потребами сучасного комерційного обігу. Однак в законодавстві Україні подібної норми не існує.

Разом з тим, при відступленні права вимоги за кредитним договором до нового кредитора переходить лише право вимагати від боржника виконати своє грошове зобов’язання - повернути кредит та сплатити проценти за ним, а не право надавати позичальнику грошові кошти під проценти. Надавати грошові кошті під проценти (кредит) за рахунок залучених від вкладників коштів мають право лише банки та інші фінансові установи після отримання відповідної ліцензії. Але повернення отриманих в кредит коштів та сплата процентів за ним не відноситься до банківських операцій, які підлягають ліцензуванню, а тому і вимагати повернення боргу може будь-хто, а не лише фінансова установа.

У справі, за результатами розгляду якої Велика Палата сформувала свій правовий висновок, кредитна установа передала фізичним особам право вимоги від боржників чітко визначеної в договорі відступлення права вимоги суми заборгованості за кредитними договорами. Отож, відбулася заміна кредитора у грошовому зобов’язанні, яке виникло з кредитного договору, а не заміна кредитодавця в кредитному договорі.

На підтвердження правильності своєї правової позиції Велика Палата послалася на інше своє рішення, в якій наче б то була висловлена аналогічна позиція. Однак в тій справі Велика Палата кваліфікувала правовідносини сторін як такі, що виникли з договору факторингу. За договором факторингу фактор надає клієнту кредит за плату, взамін чого отримує від клієнта право вимоги до боржника (частина перша статті 1077 Цивільного кодексу України). При цьому грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фінансову послугу. Оскільки за умовами договору факторингу фактор надає клієнту фінансову послугу – кредит, то таким видом діяльності можуть займатися лише фінансові установи.

Проте у справі, розглянутій Великою Палатою, обставини інші. Фізичні особи, яким кредитна установа передала своє право вимоги до боржників, не зобов’язувалися взамін цього надати кредитній установі грошову позику чи кредит за плату. В цій справі кредитна установа, не спроможна повернути вкладникам їх вклад через неповернення боржниками кредитів, з однієї сторони, та вкладники з другої знайшли компромісне вирішення правового конфлікту: вкладники перебрали на себе за договором про відступлення права вимоги право вимоги до боржників кредитної установи за кредитними договорами.

Не погодившись з цим, Велика Палата не лише не спонукала до вирішення правового конфлікту, а навпаки законсервувала його. Ба більше, Велика Палата не стала на захист добросовісних фізичних осіб, яким кредитна установа не повернула вклад, та навіть погіршила їх становище, ставши на бік осіб, які порушили взяті на себе грошові зобов’язання.

В країнах з розвинутою економікою інститут заміни кредитора у зобов’язанні завдяки своїй простоті, доступності та універсальності вже давно сприяє забезпеченню стабільності цивільного обороту. Україна ставить собі за мету інтегруватися в європейський економічний оборот і зайняти в ньому гідне місце. Цьому, серед іншого, має сприяти підготовлене за взірцем кращих європейських практик законодавче забезпечення цесії. Але для того, щоб економічний оборот був стабільним, належного законодавчого забезпечення відступлення права вимоги подекуди виявляється недостатньо. Важливо цесію правильно розуміти і вміло використовувати на практиці. Це не в останню чергу стосується судової практики.

За даними Національного банку України наша держава нині є світовим лідером за часткою сумнівних та безнадійних банківських кредитів. Станом на 01 квітня поточного року частка непрацюючих кредитів становила 51,7 процента кредитного портфеля платоспроможних банків України, при тому що в країнах Європейського Союзу та в цілому в світі вона становить приблизно 4 проценти. Причин цьому багато. Але однією з них є хибне розуміння і помилкове використання на практиці інституту заміни кредитора у зобов’язанні. Адже, як зазначено вище, завданням цесії є забезпечення стабільності цивільного обороту, його пожвавлення, сприяння у вирішенні хронічної проблеми неплатежів, а не «консервування» ситуації з невиконанням грошових зобов’язань. І саме з такого розуміння покликання інституту відступлення права вимоги на мою думку слід формувати судову практику.