Євген Діденко,
суддя Приазовського районного суду Запорізької області
Питання про застосування до підозрюваного (обвинуваченого) запобіжного заходу є однією з найбільш поширених процесуальних дій у судовій діяльності. Важливість таких клопотань пов’язана, передусім, з тим, що сторона обвинувачення, посилаючись на інтереси правосуддя і наявність ризиків негативної поведінки підозрюваного, просить суд обмежити його в правах, зокрема в свободі. Однак таке обмеження має здійснюватись судом обережно, відповідно до принципу презумпції невинуватості та з урахуванням дотримання балансу між правами конкретної людини і інтересами суспільства, держави.
Необґрунтоване застосування до особи запобіжного заходу, що обмежує право на свободу, є порушенням державою п. 1 «с» ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Метою даної статті є аналіз ризику переховування підозрюваного (обвинуваченого) і з’ясування критеріїв його оцінки для вирішення питання про застосування запобіжних заходів з огляду на практику Європейського суду з прав людини.
Підстави і порядок застосування запобіжних заходів досить чітко регламентовані КПК України. При цьому ризик переховування особи є одним із найбільш розповсюджених, на який майже в кожному клопотанні посилається сторона обвинувачення.
Частинами 1, 2 ст. 177 КПК України визначено, що підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені ч. 1 цієї статті, зокрема, буде переховуватись від органів досудового розслідування та/або суду.
Незважаючи на те, що обставини, які суд повинен враховувати при обранні запобіжного заходу, містяться у ст. 178 КПК України, закон чітко не розкриває критеріїв, за якими можна встановити наявність чи відсутність кожного конкретного ризику, в тому числі переховування від правосуддя. Так само КПК не розкриває зміст того, що слід вважати «достатніми підставами», залишаючи це на суб’єктивну оцінку суду.
Особливість запобіжних заходів полягає в тому, що вони застосовуються не за конкретну недобросовісну поведінку підозрюваного, а превентивно, як гарантія настання правосуддя в майбутньому. При цьому слід враховувати, що якась ймовірність того, що підозрюваний може спробувати ухилитись від відповідальності, існує завжди, але цього недостатньо для обрання запобіжного заходу. Якщо про ризик переховування заявлено слідчим, суд має виходити виключно з конкретної оцінки фактів, сукупність яких може доводити або спростовувати вірогідність вчинення підозрюваним негативних дій.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини у даному питанні може допомогти визначитись, які факти мають значення і за якими критеріями їх оцінювати.
Суворість покарання. Однією з обставин, яка має враховуватись судом при оцінці ризику переховування, є суворість покарання, яке загрожує особі у випадку визнання її винною. Як неодноразово зазначав Європейський суд у своїх рішеннях, ризик втечі підсудного не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку. Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших факторів, які можуть підтвердити існування ризику втечі або вказати, що вона маловірогідна, і необхідність в утриманні під вартою відсутня. («Панченко проти Росії» (Panchenko v. Russia), § 106, «Летельє проти Франції», п. 43). Таким чином, сама по собі тяжкість покарання, що може бути застосоване до особи за умови визнання її винуватості, не є самостійною і достатньою підставою для встановлення ризику втечі. Така обставина має значення лише у сукупності з іншими релевантними факторами.
Особистість. На думку автора, найбільш вагомими факторами при оцінці ризику переховування є дані про особистість підозрюваного, адже саме за їх сукупного аналізі можна скласти уявлення про те, наскільки вагомою є вірогідність недобросовісної поведінки особи. З цього приводу Європейський суд зазначав, що ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв’язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (Becciev v. Moldova («Бекчиєв проти Молдови») § 58). Цікавим прикладом є справа «В. проти Швейцарії», у якій Європейський суд не знайшов порушення Конвенції, оскільки «у своїх ретельно вмотивованих рішеннях суди Берна врахували конкретні особливості становища заявника: після перенесення свого постійного місця проживання зі Швейцарії в Монте-Карло він часто відвідував Німеччину, Велику Британію, США, Антильські острови (де він, можливо, був власником банку) і встановив численні тісні зв’язки у закордонних країнах. Більше того, він кілька разів заявляв, що прагнув би переїхати на проживання в США. Була низка свідчень того, що він і далі мав у своєму розпорядженні значні кошти за кордоном і кілька різних паспортів. Як людина нетовариська, якій контакти не були потрібні, він міг би легко переховуватися за межами Швейцарії» (п. 33 рішення).
Ще одним прикладом, як було враховано особу заявника і його поведінку, є рішення у справі «Пунцельт проти Чехії», в якому Суд зазначив: «76. Стосовно небезпеки того, що заявник переховуватиметься від правосуддя, то чеські суди, зокрема, відзначали, що заявник вже ухилявся від кримінального процесу в Німеччині, що він мав численні ділові зв’язки за кордоном і що йому загрожувало відносно суворе покарання. На думку Суду, таке мотивування є достатнім і «таким, що має стосунок до справи» та переважає доводи, запропоновані заявником».
У справі «Сулаоя проти Естонії» (Sulaoja v. Estonia, § 64) Європейський суд дійшов висновку, що ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання. Такого ж висновку Суд дійшов у справі «Олександр Макаров проти Росії», у якій однією з підстав для обрання щодо заявника запобіжного заходу стало те, що він мав кілька місць проживання, а тому міг втекти (п. 128 рішення). Проте Суд із цим не погодився.
До речі, у згаданій справі підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стала інформація управління ФСБ про те, що заявник планує втекти, пропонував родичам продати майно і придбати іноземну валюту. У всіх продовженнях щодо тримання під вартою суди посилались на ризик втечі з урахуваннях такого повідомлення ФСБ. Європейський суд зазначив, що з урахуванням тяжкості обвинувачень проти заявника та серйозності інформації, наданої посадовими особами ФСБ, судові органи могли обґрунтовано дійти висновку, що початковий ризик того, що заявник втече, встановлений. Проте надана ФСБ інформація не підкріплювалась доказами. Тому продовження строку тримання під вартою могло початково знадобитись на короткий період для забезпечення органам переслідування можливості перевірити інформацію ФСБ і зібрати докази для її підтвердження. З плином часу лише наявність інформації, наданої посадовими особами ФСБ при відсутності доказів на її підтвердження, робило її менш вагомою, особливо з урахуванням того, що заявник заперечував свої можливості втекти, посилаючись на те, що ніяке майно ним не продавалося, валюта не придбавалась, на свій вік, стан здоров’я, відсутність паспорта для виїзду за кордон та медичного страхування, на те, що він не має родичів або майна за межами області. Тому Суд підкреслив, що національні суди не проаналізували особисту ситуацію заявника і не навели конкретні мотиви, підкріплені доказовою базою, для тримання його під вартою, не поставились критично до інформації ФСБ.
Поведінка заявника та інші фактори. На думку автора, мають значення й обставини вчинення злочину, в якому особа підозрюється, і її поведінка після злочину. Наприклад, якщо відразу після нанесення тяжких тілесних ушкоджень підозрюваний сам викликав швидку, залишився на місці пригоди і передав поліції знаряддя злочину, так само, як і в будь-яких інших випадках, коли особа мала реальну можливість переховуватись, але не зробила цього, добросовісно виконувала процесуальні обов’язки, це свідчить на користь зменшення ризику втечі. Так, у справі «Летельє проти Франції» громадянка була заарештована за обвинуваченням у співучасні у вбивстві колишнього чоловіка. Через деякий час її перебування під вартою було змінено на «судовий контроль» (підписка про невиїзд). Потім, через місяць це рішення було скасоване судом, і заявниця знову була взята під варту. У рішенні Європейського суду зазначено, що протягом чотирьох тижнів, коли заявниця перебувала на свободі, вона виконувала всі обов’язки, пов’язані з судовим контролем, і не намагалася втекти від правосуддя. До речі, їй було б важко це зробити, адже у неї неповнолітні діти та торговий заклад, який є єдиним джерелом її доходів. Тому Суд дійшов висновку, що в рішеннях обвинувальних палат не зазначено мотивів, на підставі яких можна було б пояснити, чому вони не врахували доводи заявниці та виходили лише з небезпеки того, що вона втече від слідчих органів (п. 41, 43 рішення).
З цього приводу слід також згадати справу «Луценко проти України», у якій Суд дійшов висновку, що затримання заявника і застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не було достатньо обґрунтовано національними органами з урахуванням того, що заявник вже знаходився на підписці про невиїзд, і скарг на порушення ним такого заходу не надходило. Також національними органами не було обґрунтовано, яким чином заявник, якого обвинувачували у зловживанні службовим становищем, міг продовжувати злочинну діяльність майже через рік після того, як був звільнений з посади міністра внутрішніх справ України (п. 64 рішення).
Цікавими є й висновки Суду у справі «Доронін проти України», де заявник намагався втекти від працівників міліції, які його затримали, і в подальшому це стало підставою для його тримання під вартою. Суд зазначив: «П. 63. Суд зауважує, що хоча й видається, що спроба заявника втекти дала відповідним органам підстави для тримання його під вартою протягом досудового слідства та розгляду справи в суді, серйозність пред'явлених йому обвинувачень, ризик його ухилення та перешкоджання здійсненню правосуддя залишалися єдиними підставами, з огляду на які суд не змінював обраний йому запобіжний захід. Однак згідно з п. 3 ст., 5 зі збігом певного часу подальше існування обґрунтованої підозри перестає само по собі бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для подальшого тримання такої особи під вартою». Таким чином, навіть спроба заявника втекти після затримання через певний час перестає бути достатньою підставою для тримання під вартою.
До речі, стандарт, за яким ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного під вартою, був давно запроваджений і використовується Європейським судом («Ноймайстер проти Австрії» (Neumeister v. Austria), § 10). За обставинами справи «Мамедова проти Росії» заявниця обвинувачувалась національними органами у скоєнні фінансового шахрайства за змовою з іншою особою, і її було взято під варту у зв’язку з тяжкістю злочину та ризиком її втечі і знищення доказів. Розглядаючи скаргу заявниці, Європейський суд зазначив, що національні суди визначали ймовірність ухилення заявниці від правосуддя, посилаючись на те, що від нього переховувався її співучасник. На думку Суду, поведінка співучасника не може бути вирішальним фактором при оцінці небезпеки втечі арештованого. Така оцінка має враховувати особисті обставини затриманого. У цій справі національні суди не вказали на якісь особливості характеру чи поведінки заявниці, що вмотивовували їх висновок про те, що вона може зникнути. Заявниця, у свою чергу, незмінно вказувала на обставини, що свідчили про невелику небезпеку її зникнення від правосуддя. Проте національні суди не приділили жодної уваги доводам заявниці про те, що у неї не було судимості, що вона мала постійне місце проживання й роботу у місті Володимирі, усталений спосіб життя, двох неповнолітніх дітей, так само, як і те, що її батько був важко хворим. Вони не взяли до уваги й те, що заявниця мала змогу зникнути після обшуку в її квартирі, проте залишалася в розпорядженні органу слідства. За таких обставин Суд доходить висновку, що існування небезпеки втечі у даній справі доведене не було.
Загалом можна зробити висновок, що при визначенні ризику втечі немає єдиної формули, кожного разу треба детально досліджувати всі наведені обставини, враховувати наявність або відсутність фактів, які мають значення. І найголовніше, що рішення суду має містити логічне обґрунтування з посиланням на доказову базу, що давало би можливість усім зацікавленим особам зрозуміти підстави і вагомість встановлення судом ризиків недобросовісної поведінки особи.