Сергій Жуков,
к.ю.н., суддя-спікер Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
Європейський Суд з прав людини дійшов до висновку, що виконавче провадження не може бути відокремлено від судового провадження (справа "Сіка проти Словакії" (Sika v. Slovakia), N2132/02, пп. 23-26, від 13 липня 2006 року). Дану позицію ЄСПЛ підтримує також у справі "Васильчук проти України" (Заява N31387/05, остаточне рішення 10.05.2010).
Судове рішення за своєю суттю охороняє права, свободи та законні інтереси фізичних та юридичних осіб, а виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження, яким досягається кінцева мета правосуддя – захист інтересів фізичних та юридичних осіб і реальне поновлення їхніх порушених прав.
Виконання судових рішень, зокрема у господарських справах, є складовою права на справедливий суд та однією із процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікованою Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997.
Гарантією прав фізичних та юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних чи приватних виконавців.
Після набуття чинності змін до Конституції України щодо правосуддя, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» зросли значення та вплив судової практики Верховного Суду, зокрема, у господарських спорах при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, державних та приватних виконавців.
Необхідно зазначити, що відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. В свою чергу, частина 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, саме коли відбувається вибір і застосування норми права, правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах беруться до уваги шляхом врахування.
Існує два підходи у розумінні дієслова «враховує»:
На мою думку, у вказаному Законі під дієсловом «враховує» розуміється саме обов’язкове використання такого висновку Верховного Суду при обґрунтуванні судового рішення. Але мовна конструкція «враховує» є недосконалою і має бути більш точно виражена шляхом внесення відповідних змін до законів. При цьому необхідно зазначити, що права суду першої та другої інстанції відступити від висновків Верховного Суду, викладених у постановах з обґрунтуванням мотивів цього відступу у будь-якій нормі ГПК України не зазначено.
Тому, саме врахування судової практики Верховного Суду суддями першої та другої інстанцій забезпечує її сталість та єдність.
Разом з тим, право суду відступити від висновків щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду визначено лише для касаційної інстанції у чітко визначених законодавством випадках шляхом її передачі на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої Палати ВС (ст. 302 Господарського процесуального кодексу України).
Судова практика Верховного Суду у господарських спорах при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, державних та приватних виконавців складається з:
1) постанов Великої Палати Верховного Суду;
2) постанов Об’єднаної палати Касаційного господарського суду;
3) постанов колегій суддів Касаційного господарського суду.
На даний час, Об’єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з метою сталості та єдності практики розглянуто всього декілька справ, наприклад справи, що стосуються застосування Закону України «Про виконавче провадження» (справа №34/559, справа №19/5009/1481/11 та справа №34/284).
Важливо зазначити, що розгляд касаційних скарг щодо судових рішень, пов’язаних з оскарженням рішень, дії або бездіяльність державного виконавця, або іншої посадової особи органів державної виконавчої служби, приватного виконавця не входить до повноважень певної палати і здійснюється усіма суддями Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Досить важливим є те, що при поданні касаційної скарги на ухвали про розгляд скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця необхідно обов’язково зважати на існування особливої підстави для відмови у відкритті касаційного провадження за такими скаргами.
Так, ч. 2 ст. 293 Господарського процесуального кодексу України, передбачено, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали про повернення заяви позивачеві (заявникові), про розгляд скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не має значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Це новела кодексу, що надає касаційному господарському суду певну дискрецію при відкритті касаційного провадження.
Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 (прийнятої 11.03.1980) щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, під останніми слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Так, судова колегія визначає чи матиме рішення за наслідками розгляду такої скарги значення для формування єдиної правозастосовчої практики чи ні.
Тому, досить важливим є зазначення у касаційній скарзі обґрунтування таких доводів:
1) яка правозастосовча практика ВС склалася з даного питання застосування норм права (номери справ та приклади застосування норми права);
2) наскільки вона є єдиною (зазначення різного застосування або відсутності практики);
3) яке значення для судової практики буде мати рішення по цій справі;
Саме наявність мотивованого обґрунтування цієї підстави суттєво впливає на відкриття касаційного провадження.
Не менш важливо відмітити, що зміст касаційної скарги ні в якому разі не повинен зводитися до переоцінки обставин встановлених судами першої та апеляційної інстанції, адже це суперечить вимогам ст. 300 Господарського процесуального кодексу України.
На даний час, існує вже значна кількість ухвал про відмову судовими колегіями Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у відкритті касаційного провадження на підставі ч. 2 ст. 293 ГПК України у зв’язку з тим, що рішення ВС за наслідками розгляду такої скарги не матиме значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Однак, це не є обмеженням права на доступ до правосуддя, це є певний касаційний фільтр, який визначений законом. Разом з тим, такі ухвали мають бути мотивовані, навіть якщо це і є певною дискрецією суду (судовим розсудом).
Декілька практичних прикладів відмови Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у відкритті касаційного провадження із зазначених підстав:
Отже, касаційна скарга на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця має суттєві особливості написання та обґрунтування необхідності відкриття касаційного провадження.
Саме тому варто зазначити, що при поданні касаційної скарги необхідно враховувати чи не було вже відмовлено у відкритті касаційного провадження в іншій справі щодо вибору та застосування тієї самої норми права.
Повертаючись до основного слід відмітити, що судова практика застосування Закону України «Про виконавче провадження» є досить різноманітною і численною, однак саме внесення змін до законодавства спричиняє виникнення певних проблем у застосуванні тих чи інших інноваційних норм, зокрема, через відсутність судової практики з цих питань.
Так, судова практика щодо оскарження дій або бездіяльності приватних виконавців тільки починає формуватися, враховуючи нещодавнє виникнення самого інституту приватного виконавця.
Наприклад, щодо оскарження дій приватного виконавця, який вимагав у ліквідатора банкрута вчинити певні дії, у правовому висновку Постанови ВС зазначено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі визнання боржника банкрутом, при цьому, Закон України «Про виконавче провадження» пов’язує підстави закінчення виконавчого провадження не з характером вимог до боржника, а з самим юридичним фактом визнання боржника банкрутом (постанова ВС від 21.08.2018 у справі №916/1674/15).
Ще однією новацією Господарського процесуального кодексу України (редакція Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ, що набрав чинності з 15 грудня 2017 року) є надання права господарському суду, у разі встановлення обґрунтованості скарги, зобов'язати державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця усунути порушення, тобто відновити порушене право заявника (ч. 2 ст. 343 Господарського процесуального кодексу України).
Слід зазначити, що питання повноважень господарського суду під час розгляду скарги на дії державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця містило певну невизначеність, яка полягала в тому, чи може суд брати на себе повноваження виконавця судового рішення шляхом надання вказівок органу виконавчої служби.
Як варіант для усунення зазначеної невизначеності можна звернутися до роз'яснень Пленуму Верховного суду України .
Так відповідно до ч. 2 п. 7 постанови Пленуму Верховного суду України № 14 від 26.12.2003 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження», у разі визнання неправомірними рішення, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби суд зобов'язує їх усунути допущені порушення або іншим шляхом поновлює порушені права чи свободи заявника. При цьому суд не вправі зобов'язувати зазначених осіб до вчинення тих дій, які згідно із Законом N606-XIV (авт. - Закон України «Про виконавче провадження») можуть здійснюватися тільки державним виконавцем або відповідною посадовою особою державної виконавчої служби.
На даний час, важливим та актуальним є дослідження випадків та умов ухвалення окремих ухвал Верховного Суду щодо державного виконавця, іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця. Судова практика з цього питання тільки починає формуватися.
Відповідно до ч. 3 ст. 246 Господарського процесуального кодексу України, суд може постановити окрему ухвалу щодо державного виконавця, іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця та направити її органам, до повноважень яких входить притягнення вказаних осіб до дисциплінарної відповідальності, або органу досудового розслідування, якщо суд дійде висновку про наявність у діях (бездіяльності) таких осіб ознак кримінального правопорушення.
В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення.
Обов’язковою умовою направлення окремої ухвали є наявність ознак дисциплінарного проступку державного або приватного виконавця, або наявність ознак кримінального правопорушення.
Наприклад, ухвалою Верховного Суду від 27.04.2018 року у справі №918/601/15 було визначено, що допущені державним виконавцем під час вчинення виконавчих дій в межах зведеного виконавчого провадження порушення вимог законодавства про банкрутство та про виконавче провадження мають ознаки систематичності і навмисності порушення прав та інтересів юридичної особи. Тому, Верховний суд звернувся до відповідних органів юстиції для усунення порушень законодавства і визначив повідомити про вжиті заходи протягом місяця з дня одержання окремої ухвали.
Отже, окремі ухвали постановляються Верховним Судом тільки коли у діях виконавця є певні ознаки свавільності, тобто коли здійснення повноважень відбувається у спосіб, що призводить до виразно несправедливих, необґрунтованих, нерозумних або деспотичних рішень, що є порушенням принципу верховенства права.
Таким чином, можна зробити висновок, що судова практика Верховного Суду у господарських спорах при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, державних та приватних виконавців тільки починає формуватися і дуже важливо, щоб вона була зрозумілою для юридичної спільноти, сталою та єдиною.