Вищий суд з питань інтелектуальної власності: наказне провадження

Денис Коваленко,
суддя-спікер Рубіжанського міського суду Луганської області

Як відомо, Вищий суд з питань інтелектуальної власності, в силу положень частини 3 статті 24 та частини 2 статті 20 Господарського процесуального кодексу України (надалі за текстом – ГПК України), буде розглядати спори, віднесені до його юрисдикції, у порядку господарського судочинства.

Форми такого судочинства визначені частиною 1 статті 12 ГПК України, яка прямо вказує на те, що господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим кодексом, у порядку наказного та позовного (загального або спрощеного) провадження.

Отже по суті, процесуальний закон передбачає три форми господарського судочинства, у порядку яких може бути розглянута певна судова справа, у тому числі і справа щодо спору у сфері інтелектуальної власності. І це: наказне провадження, загальне позовне провадження та спрощене позовне провадження.

Варто одразу відзначити, що інші положення статті 12 не містять окремого спеціального правила чи умови, за якої конкретний спір, що віднесений до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності, не може бути розглянутий або ж навпаки, повинен бути розглянутий, чи-то за правилами наказного, чи-то за правилами загального позовного чи спрощеного позовного провадження.

Проте питанню визначення конкретних умов, за яких та чи інша справа розглядається за певною формою судочинства, присвячена не тільки стаття 12 ГПК України, а й інші положення цього кодексу, на що прямо вказує частина 4 цієї статті. Але про все по порядку.

Положення частини 2 та 3 статті 12 визначають мету існування кожної форми господарського судочинства, яка є визначальним критерієм при вирішенні питання про те, за якою формою господарського судочинства може бути розглянута певна конкретна справа.

Зокрема наказне провадження, має за мету розгляд справ за заявами про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо (частина 2 статті 12 ГПК України). При цьому судовий наказ може бути виданий тільки за вимогами про стягнення грошової заборгованості за договором, укладеним у письмовій (в тому числі електронній) формі, якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається заява про видачу судового наказу (частина 1 статті 148 та частина 7 статті 12 ГПК України).

Отже, метою наказного провадження є розгляд справ за вимогами про стягнення не будь-яких грошових сум, а тільки тих, що є грошовою заборгованістю за будь-яким договором, укладеним у письмовій (у тому числі електронній) формі, і якщо такі суми не перевищують ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається заява про видачу судового наказу.

І, що важливо, заборони на розгляд аналогічних вимог у порядку наказного провадження, якщо вони виникли у сфері інтелектуальної власності, ГПК України не містить.

Таким чином, перед суддями Вищого суду з питань інтелектуальної власності постане питання про можливість розгляду, у порядку наказного провадження, заяви про видачу судового наказу про стягнення грошової заборгованості за договором, укладеним у письмовій (в тому числі електронній) формі, якщо сума вимоги не буде перевищувати ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначених станом на 01 січня календарного року, в якому подається заява про видачу судового наказу.

Але учасниками такої форми господарського судочинства навіть і у сфері інтелектуальної власності (а значить, як заявником так і боржником), в силу положень частини 3 статті 147 ГПК України, яка є спеціальною нормою права, можуть бути тільки юридичні особи та фізичні особи – підприємці.

На думку автора цієї статті, положення частини 3 статті 147 ГПК України, які передбачають, що заявником та боржником у наказному провадженні можуть бути юридичні особи та фізичні особи - підприємці, відверто дисонують та безпідставно звужують коло осіб, які можуть звернутись до суду із заявою про видачу судового наказу.

Оскільки, по-перше, за загальним правилом, встановленим частиною 2 статті 4 ГПК України, звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів у порядку господарського судочинства, можуть не тільки юридичні особи та фізичні особи – підприємці, а й фізичні особи, які не є підприємцями, тобто звичайні фізичні особи. При цьому, наприклад, той же пункт 4 частини 2 статті 20 ГПК України прямо передбачає, що Вищий суд з питань інтелектуальної власності розглядає справи у спорах щодо прав автора та суміжних прав. А це означає, що автор чи виконавець будь-якого твору також має право звернутись до Вищого суду з питань інтелектуальної власності за захистом своїх авторських та/або суміжних прав (а значить і таких прав як, право на отримання винагороди, у тому числі й тих її грошових сум, що набули статусу грошової заборгованості за договорами).

А по-друге, стаття 148 ГПК України не обмежує коло договорів, за якими може бути подана вимога про стягнення грошової заборгованості. Відтак, це могли би бути й цивільно-правові договори, трудові договори (у тому числі контракти), на підставі яких у фізичної особи, яка не є підприємцем (автор чи виконавець), може виникати право вимоги про стягнення грошової заборгованості (починаючи від договорів про створення об’єкта права інтелектуальної власності за замовленням, а закінчуючи договорами щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності).

Дійсно, фізична особа, яка не є підприємцем, на підставі пункту 4 частини 4 статті 247 ГПК України, має право звернутись до суду з вимогою про стягнення грошової суми (у тому числі заборгованості за договором, укладеним у письмовій (в тому числі електронній) формі), якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що вираховується станом на 01 січня календарного року, у порядку спрощеного позовного провадження, але наказне провадження могло б бути більш швидким механізмом захисту порушеного права грошової вимоги фізичної особи до боржника.

Так, треба сказати, що на підставі пункту 4 частини 4 статті 247 ГПК України, право звернутись до суду з такою самої вимогою аби вона була розглянута у порядку спрощеного провадження, мають і юридичні особи та фізичні особи – підприємці. Але на відміну від фізичних осіб, які не є підприємцями, юридичні особи та фізичні особи – підприємці, на підставі частини 2 статті 148 ГПК України мають деяку перевагу, оскільки у них є право обирати форму господарського судочинства для розгляду таких вимог (наказне провадження чи спрощене позовне провадження).

На жаль, пояснювальна записка до проекту закону, яким ГПК України був викладений у новій редакції, не надає можливості встановити мотиви такого підходу законодавця до застосовування форм господарського судочинства залежно від статусу особи, що звертається за захистом своїх прав. Однак автор статті сподівається, що можливо із часом, різниця у підході, що стосується наказного провадження, буде змінена законодавцем.

Про інші форми господарського судочинства, в яких Вищий суд з питань інтелектуальної власності зможе розглядати справи, піде мова у наступних публікаціях.