Виконання рішень іноземних судів та міжнародних арбітражів

Ірина Венедіктова,
доктор юридичних наук, професор,
завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін ХНУ імені В.Н. Каразіна,
арбітр МКАС при ТПП України,
член науково-консультативної ради при ВС 

Визнання рішення іноземного суду або міжнародного комерційного арбітражу – це поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України, а його виконання – це застосування  засобів примусового виконання, аналогічних до виконання рішень державних українських судів.

Існує дві альтернативні умови визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню:

1) наявність міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. При цьому необхідно виходити із загальних правил про те, що міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на суб'єктів держав-учасниць, а якщо між учасниками багатосторонніх договорів існують ще і двосторонні або спеціальні угоди з питань правової допомоги, то повинні застосовуватися відповідні норми тих договорів і угод, які набули чинності пізніше;

2) дія принципу взаємності. Згідно зі ст. 11 Закону України "Про міжнародне приватне право" суд або інший орган застосовує право іноземної держави незалежно від того, чи застосовується у відповідній іноземній державі до подібних правовідносин право України, крім випадків, коли застосування права іноземної держави на принципах взаємності передбачено законом України або міжнародним договором України. Якщо застосування права іноземної держави залежить від взаємності, вважається, що вона існує, оскільки не доведене інше.

Інакше кажучи, взаємність означає: надання іноземцям в Україні таких самих прав, свобод і можливостей, які мають українські громадяни у відповідній іноземній державі; визнання та виконання іноземних судових рішень за умови визнання та виконання судових рішень України у відповідній іноземній державі; виконання судових доручень іноземних судів при аналогічному виконанні доручень судів України; у певних випадках застосування іноземного права за умови, якщо у відповідній іноземній державі до аналогічних відносин застосовується право України.

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання подається до суду безпосередньо стягувачем або у порядку, встановленому міжнародними договорами. Якщо цими договорами передбачено подання клопотання через органи державної влади України, суд приймає таке клопотання.

Презумпція існування принципу взаємності існує, оскільки не доведено інше. Протилежним принципу взаємності виступає принцип реторсії, згідно з яким є заходи примусового впливу у відповідь на недружні дії іншої держави. Метою реторсії є відміна обмежень, які встановлені окремою державою, якщо ця держава вчинила необгрунтовані дискримінаційні  заходи на шкоду інтересам іншої країни або її громадян. Україна у випадку встановлення обмежень дискримінаційного характеру щодо її громадян чи юридичних осіб іншою країною може застосувати у порядку реторсії відповідні заходи стосовно громадян та юридичних осіб цієї країни. Цілою низкою нормативних актів України закріплена можливість застосувати один або декілька видів заходів примусового характеру: обмеження імпорту; підвищення митних зборів; введення режиму ліцензування та/або квотування зовнішньоекономічних операцій; введення індикативних цін у зовнішньоекономічній сфері тощо.

Відповідно до доктрини міжнародного права, застосування заходів обмежувального характеру щодо конкретної іноземної країни (її органів, юридичних осіб, громадян) як реторсії не може розглядатись як порушення принципу недискримінації.

За ст. 463 ЦПК України рішення іноземного суду може бути пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним чинності, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред'явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.

Відповідно до положень цивільного законодавства, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Законодавцем для даної категорії правовідносин передбачено загальний строк позовної давності у 3 роки.  Правильне визначення строку або дати передбачає точне встановлення його початку і кінця. Строк обчислюється роками, крім рішень про стягнення періодичних платежів — до них може застосовуватися й інше обчислення: наприклад, місяцями або днями. Дата може бути визначена календарною датою або вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Календарна дата встановлюється тоді, коли виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків необхідно пов'язати з певним конкретним моментом часу або з конкретним числом кожного місяця, кварталу. Перебіг строку починається наступного дня після закінчення календарної дати або події, яким визначено його початок.

Необхідно звернути увагу на конкретизацію співвідношення між визнанням і виконанням. Виконавча служба має можливість виконувати лише ті рішення, які були визнані в Україні, і тут може виникнути досить великий проміжок часу між набранням рішенням чинності, його подальшим визнанням в Україні та приведенням таких рішень до виконання. Саме тому необхідно розглядати потенційне поновлення строків на примусове виконання.

Згідно з п.12 Постанови пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999р. №12, пред'явлення для примусового виконання рішення іноземного суду чи арбітражу після закінчення трирічного строку з дня набрання рішеннями чинності є підставою для відмови у дозволі на виконання незалежно від того, чи такі наслідки прямо передбачені міжнародним договором, чи він містить загальне посилання на те, що порядок виконання рішень регулюється законодавством договірної сторони, на території якої повинно бути здійснено виконання.

Питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцем знаходженням боржника. Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місця перебування на території України, або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем перебування в Україні майна боржника.

Відповідно до п. 2 Постанови пленуму Верховного Суду України №12 від 24.12.1999 «Про практику розгляду судами клопотань про  визнання  й виконання  рішень  іноземних  судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України», якщо рішення іноземного суду (арбітражу),  на виконання якого  в  Україні  було  дано  дозвіл  компетентним  судом,  не  повністю  виконано  і  повернено  стягувачу  (через вибуття боржника за межі  України тощо),  у разі звернення стягувача  за  продовженням  його  виконання останнє провадиться згідно з раніше даним дозволом.

У тому разі,  коли  рішення іноземного суду (арбітражу) постановлено щодо кількох боржників, частина яких не проживає (не  перебуває) в Україні і не має на її території майна, суд розглядає питання про визнання й виконання цього рішення лише щодо боржників, які проживають (перебувають) на території України або мають там майно.

Безоплатно для заявника і боржника провадиться лише розгляд компетентним судом України клопотання про визнання й виконання  рішення іноземного суду та арбітражу. При видачі таким судом дозволу на примусове виконання рішення на території України воно здійснюється за відповідними правилами Закону України "Про виконавче провадження", в тому числі щодо відшкодування судових витрат на проведення виконавчих дій.

Відповідно до п. 3 Постанови пленуму Верховного Суду України №12 від 24.12.1999 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України», суди повинні з'ясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне надання правової допомоги між Україною і державою, про визнання й виконання рішення суду чи арбітражу якої надійшло клопотання. На цей час є чинними, зокрема, такі міжнародні договори з цього питання, які уклала Україна або до яких вона приєдналась:

 а) Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена державами-членами Співдружності Незалежних Держав у  м. Мінську  22  січня 1993 р.

б) Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у м. Києві 20 березня 1992 р.

в) Конвенція про визнання й виконання  іноземних  арбітражних  рішень,  укладена  у  м. Нью-Йорку  в 1958 р.

г) Європейська  конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж,  підписана в м. Женеві 21 квітня  1961  р.,  ратифікована  Верховною  Радою  УРСР  25  січня  1963  р.

д) Двосторонні договори України та договори, що пов’язані з правонаступництвом України: про правову допомогу та правові  відносини  в  цивільних, кримінальних, трудових, сімейних справах підписані з відповідними державами.

Наприклад, договорами між Україною і Китайською Народною Республікою, Україною та Монголією визначено, що клопотання про визнання й виконання судового рішення подається заявником до суду, який постановив це рішення, і пересилається останнім до суду іншої Договірної Сторони через її центральні установи (у даному  разі  —  через  Верховні  Суди).

За договорами України з Республікою Грузія, Литовською, Естонською, Латвійською республіками клопотання про дозвіл на виконання рішення подається до суду, що розглядав справу по першій  інстанції, а той надсилає його до суду, компетентного постановити за ним рішення.

Якщо ж заявник проживає або перебуває на території Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути подано і безпосередньо до суду цієї Сторони.

Відповідно до київської Угоди господарюючі суб'єкти кожної з держав-учасниць можуть звертатись із клопотанням про виконання рішення загального, арбітражного (господарського) чи третейського суду однієї з них безпосередньо до компетентного суду іншої, на території якої це рішення підлягає виконанню.

Через Міністерство юстиції України зазначені клопотання пересилаються в тому разі, коли такий порядок їх подання встановлено міжнародним договором, на підставі якого в даному випадку провадяться визнання й виконання рішення. У випадку, коли міжнародним договором передбачено, що відповідний іноземний суд має пересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, цим органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо передбачено міжнародним договором. Якщо ж такої прямої вказівки в міжнародному договорі немає, таким центральним органом є Верховний Суд, який за ст.125 Конституції України є найвищим судом у системі судоустрою України.

ЦПК України досить чітко регламентує процедурні вимоги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду у ст. 466. Так, воно подається у письмовій формі і повинно містити: 1) ім'я (найменування) особи, що подає клопотання, зазначення її місця проживання (перебування) або місцезнаходження; 2) ім'я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні; 3) мотиви подання клопотання.

Суд за заявою особи, яка подає клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, може вжити передбачені цим Кодексом заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду такого клопотання, якщо невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не визначено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, або за відсутності такого договору, до клопотання додаються такі документи: 1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання; 2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили (якщо це не зазначено в самому рішенні); 3) документ, який засвідчує, що сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду і яка не брала участі в судовому процесі, була належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи; 4) документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше); 5) документ, що посвідчує повноваження представника (якщо клопотання подається представником); 6) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.

Відповідно до мінської Конвенції клопотання і додані до нього документи надсилаються разом із засвідченим їх перекладом мовою запитуваної Договірної Сторони або російською мовою.

Подібні вимоги щодо додатків до клопотань та перекладу передбачають і чинні двосторонні міжнародні договори України. Однак у деяких із них є уточнення. Так, за договором із Монголією, республіками Молдова і Польща до клопотання додається засвідчений переклад останнього, а також доданих документів мовою тієї сторони, на території якої рішення має бути визнано й виконано. Договором з Китайською Народною Республікою визначено, що до клопотання додається засвідчена судом копія судового рішення і що клопотання й додані до нього документи мають бути перекладені й державною мовою запитуваної сторони або англійською мовою. Згідно договорів з республіками Грузія, Узбекистан, Естонською, Латвійською, Литовською республіками до клопотання додаються засвідчені судом копії рішення, і саме воно й додані до нього документи мають бути подані й у перекладі державною мовою його виконавця або російською мовою. При цьому за договором з Естонською Республікою переклад засвідчується офіційним перекладачем, або нотаріусом, або посадовою особою Договірної Сторони, яка запитує, а за договорами з Республікою Грузія, Латвійською і Литовською республіками він може засвідчуватися також дипломатичним представництвом чи консульською установою цієї Договірної Сторони. Тобто в кожному конкретному випадку необхідно уважно вивчати регламентуючі нормативні документи.

Дуже важливо звернути увагу на процесуальні строки: п’ять днів надається судді для повідомлення боржника про надходження клопотання; місяць надається боржнику для підготовки і подачі заперечень на клопотання; не пізніше, ніж за десять днів до розгляду, сторони повідомляються про час і місце судового розгляду. Разом з тим, належним чином повідомлені про час і місце судового розгляду клопотання стягувач або боржник можуть звернутися до суду із заявою про перенесення часу розгляду клопотання. Суд перевіряє обставини і докази, на які стягувач або боржник посилаються в своїй заяві і, в разі встановлення поважних причин, виносить мотивовану ухвалу про перенесення часу розгляду клопотання, про що повідомляє сторони. У разі ж визнання заяви стягувача або боржника про перенесення розгляду клопотання необгрунтованою суд виносить мотивовану ухвалу про відмову в задоволенні такої заяви. Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду проводиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні. При цьому розгляд клопотання проводиться відповідно до вимог норм ЦПК про усність, гласність, диспозитивність, змагальність, рівноправність сторін, а також з дотриманням вимог закону про мову, якою здійснюється цивільне судочинство.

Неявка без поважних причин у судове засідання стягувача або боржника або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання, якщо будь-якою зі сторін не було порушено питання про перенесення  розгляду.

Аналіз змісту ч. 6 ст. 467 ЦПК свідчить про те, що для розгляду судом клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду законом встановлено спрощений процесуальний порядок. Важливість цієї статті полягає в установленні чітких часових меж процесуальних дій.

За загальним правилом, клопотання про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду суд розглядає у встановлених межах і не має права розглядати питання про правильність цих рішень по суті, вносити до останніх які-небудь зміни.

За результатами розгляду клопотання суд виносить мотивовану ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду в Україні або про відмову в задоволенні клопотання з цього питання. Копія ухвали надсилається судом стягувачеві та боржникові у триденний строк з дня винесення постанови.

Підстави для відмови в задоволенні судом клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду містяться в нормах міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Тому важливим у зв'язку з рішенням суду питань про відмову в задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду в Україні є встановлення підстави для такої відмови. При цьому слід виходити з норм міжнародного договору України з державою, звідки направлено клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, в якому чітко повинні бути визначені підстави для відмови в задоволенні такого клопотання.

У випадках, коли в міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підстави для відмови в задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не визначені, в задоволенні клопотання може бути відмовлено з підстав, встановлених у ч. 2 ст. 468 ЦПК.

Відповідно до п. 12 Постанови пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.12.1999 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України»  клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити до останніх будь-які зміни.

Відповідно до міжнародних договорів України суд відмовляє у задоволенні клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду у випадках, коли:

• згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якої постановлено рішення, воно не набрало законної сили, за винятком випадків, коли рішення підлягає виконанню до набрання законної сили;
• відповідач не брав участі у процесі внаслідок того, що йому або його уповноваженому не було своєчасно і належним чином вручено виклик у суд;
• у справі між тими самими сторонами, про той же предмет і з тих самих підстав на території Договірної Сторони, де має бути визнано й виконано рішення, вже було постановлено рішення, що набрало законної сили, або установою цієї Договірної Сторони раніше було порушено  провадження,  або ж є визнане рішення суду третьої держави;
• згідно з положеннями даного міжнародного договору, а в не передбачених ним випадках - згідно із  законодавством Договірної  Сторони, на території якої рішення має бути визнано й виконано, справа належить до виключної компетенції її установи, спір вирішено не компетентним судом;
• відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі про договірну підсудність;
• закінчився строк давності примусового виконання, передбачений законодавством Договірної Сторони, суд якої виконує доручення.

У зазначених випадках згідно з київською Угодою суд відмовляє у визнанні та виконанні й арбітражного рішення.

Проте ухвалу суду про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду в Україні або про відмову в задоволенні клопотання з цього питання можна оскаржити. За загальним правилом, встановленим статтями 352, 389 ЦПК України, право апеляційного та касаційного оскарження належить сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, а також особам, що не беруть участі в справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Якщо стягувач, боржник чи інші зацікавлені особи не задоволені рішенням, прийнятим судом за результатами розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, на підставі коментованої статті зазначені особи мають право на його оскарження як в апеляційному порядку за правилами, встановленими параграфом 1 глави 1  розділу V ЦПК України, так і в касаційному за приписами, встановленими параграфом 1 глави 2 розділу V ЦПК України, оскільки таке рішення є єдиним процесуальним документом, винесеним судом за результатами розгляду клопотання.

Стаття 353 ЦПК України містить перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від  рішення. При цьому в наведеному переліку не передбачено ані ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, ані ухвалу про відмову у задоволенні клопотання з цього питання. Таким чином, постановляючи ухвали суд вирішує питання про цивільні права та обов'язки осіб, а самі особи при цьому позбавлені права на апеляційне оскарження такого судового рішення. Отже, особа, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши до розгляду справи, взагалі позбавлена доступу до правосуддя. Таке обмеження, за наявності в державі апеляційної та касаційної інстанцій, нічим не зумовлено, порушує саму суть доступу до суду і, тим самим, є грубим порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак згідно ч. 2 ст. 3 ЦПК України, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України. Беручи до уваги, що Конвенція є міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого Верховна Рада України надала згідно з Постановою від 17 липня 1997 р. за N 475/97-ВР, за наведених обставин суди апеляційної інстанції при вирішені питання про прийняття апеляційних скарг на ухвали суду про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання повинні керуватися саме нормами ст. 6.Крім того, п. 8 ч. 1 ст. 129 Конституції передбачена гарантія забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Аналіз цієї норми засвідчує те, що апеляційне і касаційне оскарження судового рішення можливе не тільки у передбачених законом випадках, а й тоді, коли закон не містить прямої заборони на таке оскарження. Такий висновок міститься у Рішенні Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 р. у справі N 11-рп/2007 за конституційним зверненням громадянина Касьяненка Б.П. щодо офіційного тлумачення положень п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ч. 2 ст. 383 Кримінально-процесуального кодексу України.

З огляду на наведене та беручи до уваги, що норми Конституції є нормами прямої дії, суди апеляційної інстанції вправі і, більше того, зобов'язані приймати до свого апеляційного провадження апеляційні скарги на ухвали суду про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання.

Що стосується звернення до примусового виконання рішення іноземного суду, то згідно з положеннями ст. 129 Конституції України однією з основних засад здійснення судочинства є обов’язковість судового рішення. Державою забезпечується виконання судового рішення у визначеному законодавством порядку. За вимогами коментованої статті лише після набрання чинності мотивованої постанови національного суду про задоволення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, що також набрало законної сили, воно підлягає примусовому виконанню на підставі виданого національним судом виконавчого документа.

Порядок виконання судових рішень регламентовано спеціальним законом «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII.

Стаття 4 даного Закону встановлює певні вимоги щодо внутрішнього змісту виконавчого документа, зокрема, в ньому обов’язково має бути зазначено:

1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім’я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала;

2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ;

3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім’я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи;

4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків);

5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень;

6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню);

7) строк пред’явлення рішення до виконання.

У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв’язку та адреси електронної пошти.

У разі пред’явлення до примусового виконання рішення міжнародного юрисдикційного органу у випадках, передбачених міжнародним договором України, такий виконавчий документ повинен відповідати вимогам, встановленим міжнародним договором України.

Будь-які виконавчі документи, які надходять на примусове виконання до органів державної виконавчої служби, мають відповідати вимогам   встановленим Законом України «Про виконавче провадження», і відсутність однієї із цих вимог є підставою для повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання. 

У заяві про примусове виконання рішення стягувач має право зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, конкретне майно боржника та його місцезнаходження тощо), рахунки в банківських установах для отримання ним коштів, стягнутих з боржника, а також зазначає суму, яка частково сплачена боржником за виконавчим документом, за наявності часткової сплати.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 78 Закону України «Про виконавче провадження», рішення іноземних судів (судів іноземної держави, інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних чи господарських справ, іноземних чи міжнародних арбітражів) визнаються та виконуються в Україні відповідно до міжнародних договорів України, цього та інших законів України, якщо визнання та виконання таких рішень передбачено міжнародними договорами України або за принципом взаємності.

Умови визнання та надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу є аналогічними до умов визнання і виконання рішення іноземного суду. Правовідносини щодо надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на території України врегулюванні статтею V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 року (Нью-Йорк), яка набула чинності для України 10 січня 1961 року, та статтею 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», згідно з якими тягар доведення наявності підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення покладається на сторону, яка заперечує проти клопотання стягувача. 

Конвенція Організації Об'єднаних Націй про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень була підготовлена ​​в результаті визнання дедалі більшої важливості міжнародного арбітражу як засобу врегулювання міжнародних комерційних спорів і мала на меті забезпечення загальних законодавчих стандартів для визнання арбітражних угод і судового визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень. Термін «рішення, що не є внутрішнім», охоплює ті арбітражні рішення, які, хоча вони і винесені в державі приведення у виконання, але розглядаються згідно з його законодавством як «іноземні» через наявність певного іноземного елемента в процесі, наприклад в разі застосування процесуального законодавства іншої держави.

Основна мета Конвенції полягає в тому, щоб не допустити дискримінації іноземних арбітражних рішень, і вона накладає на учасників зобов'язання забезпечувати, щоб такі рішення визнавалися і в цілому підлягали виконанню в їх правових системах таким же чином, що і внутрішні рішення. Конвенція вимагає від судів держав-учасників в повній мірі визнавати арбітражні угоди, зобов'язавши їх відмовляти сторонам у доступі до судів у разі порушення їхньої угоди про передачу спору в арбітраж.

Нью-йоркською Конвенцією визначено, що вона застосовується щодо визнання й виконання арбітражних рішень,  постановлених на території іншої держави, ніж держава, де запитуються їх визнання й виконання, за спорами, сторонами в яких можуть бути як фізичні,  так і юридичні особи. Вона застосовується також щодо  арбітражних  рішень,  які  не  вважаються  внутрішніми рішеннями у тій державі, де запитуються їх визнання й виконання. Йдеться про арбітражні рішення, постановлені як арбітрами, призначеними в кожній конкретній справі, так і постійними арбітражними органами, до яких сторони звернулись (ст.1) відповідно до їх  письмової  угоди про зобов'язання передавати в арбітраж усі або які-небудь спори,  що виникли або можуть виникати між  ними у зв'язку з будь-якими конкретними договірними чи іншими правовідносинами, об'єкт яких може  бути  предметом  арбітражного розгляду (ст.2).

Заява про визнання і надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу подається до апеляційного суду, юрисдикція якого поширюється на місто Київ, протягом трьох років з дня прийняття рішення міжнародним комерційним арбітражем.

Відносно іноземних арбітражних рішень коло фактів, що потребують доказування визначається з урахуванням заперечень боржника на основі Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. або двосторонніх договорів України з іншими державами, якщо вони встановлюють порядок взаємного визнання і виконання арбітражних рішень.

Крім того, дискусійним є питання про те, чи можна розглядати Угоду  про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської    діяльності, підписану урядами держав-учасниць Співдружності Незалежних  Держав у м. Києві 20.03.1992 в якості регіонального договору, що регламентує порядок взаємного визнання і виконання арбітражних рішень між державами СНД, або слід керуватися Нью-Йоркською Конвенцією.

На думку низки фахівців, правовою підставою для визнання арбітражних рішень є Київське угода. Інший підхід полягав у тому, що в даному випадку правовою підставою визнання і виконання арбітражних рішень є Конвенція 1958 року, а при наявності двостороннього договору — відповідний договір.

Зокрема, Київська угода в ст. 8 передбачає, що до клопотання про приведення у виконання додається виконавчий документ. Однак він не може бути виданий в країні походження арбітражного рішення. Адже для цього є спеціальні національні процедури.

Саме тому виникає питання чи може бути виконано на території України рішення іноземного арбітражу, якщо в іншій державі в цьому було відмовлено. При відповіді на дане питання можна відзначити, що відмова у визнанні та виконанні рішення іноземного арбітражу на території однієї держави не повинно розглядатися як перешкода до ініціації такого ж провадження про визнання в іншій державі, якщо боржник має майно на територіях декількох держав.

Важливим є положення про те, що національний суд не вправі переглядати рішення міжнародного комерційного арбітражу по суті. Підстави для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення, що містяться в ЦПК України і міжнародних договорах України, носять вичерпний характер. Крім того, державний суд в рамках процедури екзекватури тільки оцінює рішення з точки зору критеріїв, зазначених у законі і договорах, і не має права що-небудь в ньому змінити або виправити в силу його остаточності.

Підстави для відмови у визнанні і наданні дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу є аналогічними до підстав для скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу. Перелік цих підстав є вичерпним і також закріплений в Нью-Йоркській Конвенції 1958 р. та Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Згідно ст. 5 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 року, у визнанні і приведенні у виконання арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямовано, лише у разі, якщо ця сторона надасть компетентній владі за місцем  порушеного клопотання про визнання і приведення рішення у виконання докази того, що: a) сторони в арбітражній угоді, за принципами застосовуваного до них закону, в будь-якій мірі були недієздатними або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності вказівки про таке підпорядкування, згідно із законом країни, де рішення було винесено, або б) сторона, проти якої винесено рішення, не була належним  чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд або з інших  причин не могла подати свої пояснення, або в) вказане рішення винесено у спорі, не передбаченому або не підпадаючому під дію положень арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, або містить висновки з питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що у разі, якщо висновки з питань, охоплених арбітражною угодою або застереженням, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою або застереженням, то та частина арбітражного рішення, яка містить висновки з питань, охоплених арбітражною угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнана і виконана, або г) склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж, або д) рішення ще не стало остаточним для сторін або було скасовано або призупинено його виконання компетентною владою країни, де воно було винесено, або країни, закон якої застосовувався. У визнанні та приведенні у виконання арбітражного рішення може бути також відмовлено, якщо компетентна влада країни, в якій порушується клопотання про визнання і приведення у виконання рішення, дійде висновку, що:  a) об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законами цієї країни, або  б) визнання і приведення у виконання цього рішення суперечать публічному порядку цієї країни.

Стаття 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» також передбачає, що у визнанні або у виконанні арбітражного рішення, незалежно від того, в якій державі воно було винесено, може бути відмовлено лише: 1) на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона подасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, доказ того, що: - одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у статті  7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки, - за законом держави, де рішення було винесено; або - сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином сповіщено про  призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або - рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди;  проте, якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені арбітражною угодою, може бути визнана і виконана; або - склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за  відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж; або - рішення ще не стало обов'язковим для сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в якій або згідно із законом якої воно було прийнято; або 2) якщо суд визнає, що: - об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або - визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному порядку України.

Процесуальним результатом розгляду заяви про визнання і надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу може бути ухвала про визнання і надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу або про відмову у визнанні і наданні дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу за правилами, що встановлені для інших судових рішень.

Новелою ЦПК України є врегулювання питання стягнення відсотків і неустойки за арбітражними рішеннями, якщо вони не зазначені у твердій сумі, а підлягають розрахунку за умовами, зазначеними в арбітражному рішенні. Раніше повноваження суду в цьому питанні чітко врегульовано не було, що створювало суперечливу судову практику, аж до відмови у виконанні арбітражного рішення в частині стягнення таких відсотків/пені. Тепер же такі повноваження встановлено статтею 479 ЦПК України, і суд має зазначити в своєму рішенні про визнання та видачу дозволу на виконання арбітражного рішення про нарахування відповідних відсотків та/або пені аж до моменту фактичного виконання рішення відповідно до чинного законодавства, що регулює таке нарахування. А остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними в рішенні суду, органом (особою), що вчиняє примусове виконання.

Такий підхід у багатьох країнах дає змогу мотивувати боржника добровільно виконати відповідне арбітражне рішення і не затягувати відповідні судові процедури стосовно одержання дозволу суду на таке виконання.

Відповідно до ч. 6 ст. 479 ЦПК України, якщо в рішенні міжнародного комерційного арбітражу суму стягнення зазначено в іноземній валюті або валютах, суд, який розглядає це клопотання, вказує в своїй ухвалі суму стягнення у валюті, зазначеній в рішенні міжнародного комерційного арбітражу, а за заявою стягувача суд визначає суму стягнення в національній валюті України за курсом Національного банку України на день постановлення ухвали. Суд обов’язково зазначає в ухвалі саме ту валюту, що була закріплена арбітражним рішенням, що в противному випадку є підставою для апеляційного оскарження.

Ухвала про визнання і надання дозволу на виконання або про відмову у визнанні і наданні дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу оскаржується сторонами в порядку, передбаченому для рішень суду. Тобто апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня його її проголошення або з дня складення повного судового рішення, або з дня вручення стороні повного тексту ухвали суду, а не на протязі п’ятнадцяти днів як це передбачено для ухвал, прийнятих в порядку позовного чи окремого провадження. Як наслідок датою набрання чинності ухвали суду про визнання і надання дозволу на виконання або про відмову у визнанні і наданні дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу буде дата спливу саме тридцятиденного строку, наданого для її оскарження.

«Іноземні» та «внутрішні» арбітражні рішення мають однакову юридичну силу і повинні відповідати положенням міжнародного та внутрішнього законодавства.

Державний суд має можливість зупинити провадження у справі за заявою про визнання та надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, якщо в провадженні суду є заява про скасування цього рішення, - до набрання законної сили ухвалою суду, якою вирішена така заява. Аналогічні за змістом положення містяться в статті VI Нью-Йоркської Конвенції про визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень — якщо перед компетентною владою, було порушено клопотання про скасування або призупинення виконанням арбітражного рішення, то та влада, до якої звернулися з проханням про визнання і приведення у виконання цього рішення, може, якщо знайде доцільним, відкласти вирішення питання про приведення у виконання цього рішення і може також, за клопотанням тієї сторони, яка просить про приведення у виконання цього рішення, зобов'язати іншу сторону надати належне забезпечення. З іншого боку, учасники провадження мають право до прийняття ухвали по суті поданої заяви звернутися до суду із заявою про скасування цього ж рішення та просити розглянути його спільно із заявою про надання дозволу на виконання цього рішення в одному провадженні.