Враховувати не можна відступити

Оксана Машевська,
суддя Господарського суду Житомирської області

...А поговорити було про що.

І то негайно, зараз, щоб поставити всі крапки над «і»

(Василь Кучер) [1]

З 03.08.2010 року для судів загальної юрисдикції стали  обов'язковими висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України.  [2]

У період з 03.08.2010 по 27.03.2015 включно відповідні статті процесуальних кодексів  імперативно  визначали  обов'язок всіх судів привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягнуло за собою відповідальність, установлену законом. З 28.03.15 судам було  надано право відступити від правової позиції , викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. [3]

Таким чином, майже п'ять років суди нижчих судових інстанцій мали неухильно дотримуватись правових висновків Верховного Суду України  про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин, та трохи більше двох років набули  право не погодитися з найвищим судовим органом щодо запропонованого  застосування цієї норми.

Ще у період між обов'язком та правом суду голова Верховного Суду України Ярослав Романюк зауважив, що обов’язковість правового висновку Верховного Суду України більшою мірою залишається декларативним. На практиці така обов’язковість нічим не підкріплена, а тому слідувати висновку Верховного Суду України чи ні залишається на розсуд суб’єкта.  Трапляються непоодинокі випадки, коли обов’язкові правові висновки Верховного Суду України нехтуються, ігноруються та не беруться до уваги[4] 

На підтвердження  такого висновку цитувався п. 39 рішення Європейського суду з прав людини у справі  «Буланов та Купчик проти України» від 9  грудня 2010  року: «Суд не вважає за  необхідне за даних обставин досліджувати, чи мали Верховний Суд України або Вищий адміністративний суд  України юрисдикцію вирішувати по суті скарги заявників. Важливо те, що заявники не отримали вирішення їхніх  скарг, оскільки Вищий адміністративний суд відмовився слідувати ухвалам Верховного Суду України, які визначили підсудність цих справ. Такі відмови не тільки позбавили заявників доступу до суду, але й поставили під сумнів авторитет судової влади. Отримавши остаточні ухвали Верховного Суду України, який за конституційним статусом є найвищим судовим органом та який надає роз’яснення щодо застосування законодавства, заявники  мали легітимні сподівання, що ці ухвали не могли бути піддані сумніву». [21] 

Очільник Верховного Суду України пропонував на законодавчому рівні встановити самостійну підставу  для оскарження в апеляційному, чи то в касаційному порядку тих судових рішень, які ухвалені вже після появи правового висновку Верховного Суду України. Для випадків, коли судова практика допускає помилки ще до його появи — надати правовому  висновку  Верховного Суду України статус підстави  для перегляду судового рішення, яке такому висновку не відповідає, за процедурою перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами. [4] 

Дотримання принципу stare decisis (лат. – стояти на вирішеному), безумовно, підвищує рівень леґітимності органів судової влади, оскільки відносно стабільне та незмінне  в часі судове  тлумачення правових норм, є свідченням неупередженості суддів [8]

Та доводи про наявність непоодиноких випадків нехтування правовими позиціями Верховного Суду України важко як спростувати, так і довести без  дослідження  щонайменше   змісту  всіх постанов   касаційних інстанцій, що оцінювались  найвищим  судовим  органом у період з  03.08.2010 по 13.10.2014, не кажучи вже про ті, які не стали предметом оцінки та судові рішення апеляційних  та перших інстанцій. При цьому одночасно враховуючи зміст спірних правовідносин у конкретній  справі, суб'єктний склад учасників спору, обраний спосіб захисту  порушеного права та застосовані для його вирішення  норми права за принципом  дії закону у просторі, часі та за колом осіб [16]  І лише після цього  можна буде ствердно говорити про  системну зневагу судів нижчих інстанцій до правових позицій  Верховного Суду  у 2014 році та необхідність вжиття законодавчих  механізмів для її руйнування у запропонований спосіб.

На шостому році існування принципу обов'язковості правових висновків Верховного Суду України, на розгляд парламенту було внесено законопроект   «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо започаткування реальної реформи судової гілки влади»  № 5136, у пояснювальній записці до якого автор продовжує наголошувати на тому, що суди нижчого рівня часто взагалі ігнорують, нехтують правовими висновками Верховного Суду України [5]

Якщо у 2014 році йшлося про непоодинокі  випадки  нехтування судами нижчого рівня правовими позиціями Верховного Суду України, то в 2016 стверджується, що  таке  нехтування  здійснюється   часто.  Позначення явища словами, що належать до різних частин мови (прикметник  чи прислівник) має суттєве значення в ситуації, коли вони далеко не синоніми. Тому для  переконливості доводів на користь слова часто (майже весь час, постійно) поодиноких  випадків недостатньо [15]. 

Визнаючи у пояснювальній   записці до   законопроекту № 5136  наявність декількох висновків Верховного Суду України щодо застосування однієї і тієї ж норми права, автор водночас наголошує на тому, що суди, обираючи один із них, не вказують підстав, з яких вони його обрали, а також підстав, з яких вони не погодились з іншим висновком Верховного Суду України[5]

Вказуючи у 2016 році  на порушення судами  нижчого  рівня обов'язку мотивувати вибір, автор уникає  відповідного обґрунтування його наявності   у процесуальних кодексах. 

Водночас поправки, які пропонувалося внести  у процесуальні кодекси  були наступного змісту : «У випадку, якщо  на час вирішення спору та прийняття рішення у справі існує декілька різних правових позицій Верховного Суду України щодо застосування однієї і тієї ж норми права до подібних правовідносин, суд при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин має право обрати одну із таких правових позицій  Верховного Суду України, яка на його думку є більш обґрунтованою. При цьому, у рішенні суд зобов’язаний зазначити про існування іншої правової позиції  Верховного Суду України щодо застосування тієї ж норми права до подібних правовідносин та вказати підстави, з яких він з нею не погоджується» [5]

Та чи міг законодавець встановити  обов'язок  суду нижчого рівня  обирати один правовий висновок Верховного Суду  України (нині - Верховного Суду) з декількох щодо застосування однієї і тієї ж норми права , та вказувати підстави, з яких він  його обрав та не  погодився  з іншим висновком Верховного Суду  України ( нині — Верховного Суду) радше залишиться питанням без відповіді.

Запропоновані  законопроектом № 5136 зміни до процесуальних кодексів визнано неприпустимими з декількох підстав, та в контексті предмету дослідження заслуговує на увагу наступна: у  проекті відсутній порядок узгодження (в разі необхідності) різних правових позицій однієї та більше судових  палат Верховного Суду щодо застосування однієї й тієї ж норми права до подібних правовідносин [17] 20 березня 2018року законопроект № 5136 знято з парламентського розгляду [17]

Не потребує доказу теза, що винесені суперечливі рішення не можуть відповідати закону: адже тільки одностайна інтерпретація закону за однотипними казусами може бути правильною. Приймаючи різні суперечливі рішення з однотипних правових питань, суди діють не на законних підставах, підмінюють закон власними ідеями й волею окремих суддів [18]

З цих підстав процесуальним  законом  не наділено   Верховний  Суд  України ( нині - Верховний Суд)  правом надавати  декілька правових  висновків  щодо застосування однієї і тієї ж норми права у часовому проміжку її незмінності за однотипними казусами.

Ситуація з наявністю  декількох  висновків Верховного Суду України  щодо застосування однієї і тієї ж норми права гостро критикувалася  практикуючими юристами вже декілька років поспіль [9], або ж не сприймалася у разі наявності діаметрально протилежних  правових  висновків  [10]

Ще у 2013 році у статусі першого заступника Голови Верховного Суду України Ярослав Романюк на питання: чи може Верховний Суд України, попередньо ухваливши рішення, зробивши якийсь правовий висновок, у подальшому відійти від нього, відповів ствердно:так, має право і повинен, якщо вважає, що раніше припустився помилки. Проте при цьому Верховний Суд України не повинен замовчувати попереднє обґрунтування свого правового висновку. Він мусить ретельно змотивувати, чому змінює свою практику та спрямовує її в інше русло. [21]

Однак на практиці випадки, коли Верховний Суд України вмотивовував зміну своєї практики  були поодинокі. 

При такому стані речей  судам нижчого рівня доводилося вибирати ту  правову позицію  Верховного Суду України,  яка була  найбільш новою (сучасною) у часовому відрізку при незмінному законодавстві, та самим вказувати  на те, що Верховний Суд України змінив свою правову позицію.  [13]

Та  оскільки  правом вибору можна і зловживати,  чи правильним буде  дорікати лише судам нижчого рівня, що спір вирішено не за тією  правовою    позицією.

Не можна залишити поза увагою випадки, коли окремі правові  позиції Верховного Суду України були витлумачені  судами нижчих інстанцій помилково,  і застосування яких  призвело до неправильного вирішення справи за даних конкретних обставин [19]

Без сумніву, рішення вищого судового органу, із аргументації якого виводиться певне правило, принцип, підхід,   має застосовуватись в частині ratio decidendi нижчими інстанціями. [8]

Та  чи  можна  судам нижчих інстанцій уникати помилок у правозастосуванні, коли певне правило формується не однією, а  декількома правовими позиціями, сформульованими з інтервалом в часі. [22]

Надане законодавцем  у березні 2015 року право суду нижчого  рівня відступити від правової позиції ( висновку)  Верховного Суду України [3], мало врівноважувати  терези правосуддя,  оскільки  континентальний прецедент створюється завдяки появі низки судових рішень, тобто виникає якщо не внаслідок консенсусу, то принаймні внаслідок сприйняття правової позиції значною частиною юридичної спільноти. [8]

Водночас варто  визнати, що  право суду нижчого рівня  відступити від правової позиції  не є абсолютним, та закінчується там, де існує стабільна та незмінна в часі правова позиція   найвищого   судового   органу щодо застосування незмінних протягом тривалого часу норм права. До прикладу,  інститут позовної давності за Цивільним кодексом  України  практично не зазнав змін та досить у зрозумілий спосіб розтлумачений Верховним Судом України за суб'єктно-об'єктивними  критеріями.  За відсутності у рішенні суду обґрунтованих мотивів відступу від усталеної правової позиції щодо застосування зазначених норм матеріального права  або ж нехтування нею  цілком  справедливо може   бути розцінено  як зловживання процесуальним правом,  а відтак підставою для скасування рішення суду. [15] 

Практика судової  творчості  дійсно виявила  проблему  мотивації відступу та була піддана справедливій критиці Верховного Суду України. [14]

Мотивами відступу, як дійшов висновку найвищий судовий орган, можуть бути наслідки  зіставлення характеру (змісту) спірних правовідносин та казусів (правових ситуацій), на підставі яких була сформульована правова позиція Верховного Суду України; час виникнення зазначених правовідносин, умови їх дії та існування; відсутність/наявність між ними істотного часового розриву; стабільність/змінність нормативного регулювання відносин, щодо яких виник спір, і тих, що були підставами для формування правового висновку; відсутність/настання ґрунтовних змін в суспільному, економічному житті країни, за буття яких сформульована правова позиція Верховного Суду України почала обмежувати та/чи дезорієнтувати в питаннях забезпечення однакового застосування норм матеріального права; або ж в межах конкретних фактичних обставин справи виявлені обставини, які існували на час формулювання правового висновку, але містять у собі ознаки, які не охоплюються трактуванням Верховного Суду України, та є необхідними і достатніми для прийняття іншого судового рішення.

Та вищевикладені правові висновки Верховного Суду України   також доводять  об'єктивну неспроможність забезпечення принципу єдності судової практики  в державі постійно змінюваного  законодавства [7] Винятки можуть складати  хіба що однотипні правові ситуації.

За змістом чинних процесуальних норм суди нижчих інстанцій  при розгляді справ  повинні дотримуватися принципу  stare decisis щодо застосування норм права  за однакових обставин  та не зв'язані ним, якщо у справі, що розглядається, з’являються  деякі істотні факти, вплив яких на  рішення суду  є суттєвим [12] Ретельна вмотивованість рішень суду щодо відступу від  принципу stare decisis  у таких справах дозволить в подальшому Верховному Суду  застосувати   його за нових обставин.

Та слідування принципу  stare decisis по вертикалі є можливим за існування  сталої   та єдиної  в часі правової  позиції Верховного Суду   щодо застосування незмінних протягом тривалого часу норм права. Лише в такому випадку доводи про те, що судовий прецедент є досить ефективним способом забезпечення єдності судової практики будуть слушні [20].

Література

1.Василь Кучер. Трудна любов, 1960, стор. 575// Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 430.

2. Закон України “Про судоустрій і статус суддів” від 07 липня 2010р., № 2453-VI / Відомості Верховної Ради. - 2010 р., № 41, / № 41-42; № 43; № 44-45 /, стор. 1468, стаття 529

3.Закон України “Про забезпечення права на справедливий суд”/Відомості Верховної Ради. -  2015р., № 18, № 19-20, ст.132

4.Виступ  Голови Верховного Суду України Ярослава РОМАНЮКА на виїзному засіданні Уряду, проведеному в приміщенні Верховного Суду України 13 жовтня 2014 року за участю суддів Верховного Суду України // Режим доступу.

5. Пояснювальна записка до проекту  Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо започаткування реальної реформи судової гілки влади № 5136 від 19.09.2016 /Режим доступу.

6.Рішення Господарського суду Житомирської області від 11.04.2016 у господарській справі № 17/5007/98/11, №57342131/ Режим доступу.

7.Євген Морозов. Обов’язковість врахування правової позиції Верховного суду України/ Режим доступу.

8.Довбиш Микита Олегович. Прецедентне право ЕС та наближення України до європейських правових стандартів у сфері захисту прав людини/ Режим доступу.

9.Євген Морозов. Подвійні стандарти Верховного суду України: кредитно-іпотечні справи/Режим доступу.

10. Мартиновський Олександр. Нова практика Верховного Суду України може створити ризики для ведення фермерського господарства/Режим доступу.

11. Про порядок денний сьомої сесії Верховної Ради України восьмого скликання. Постанова Верховної Ради України/ Відомості Верховної Ради. - 2017.- № 42-43 -  Ст.385

12. Господарський процесуальний кодекс України. Режим доступу.

13. Постанова Вищого господарського суду України від 27.09.2016 у справі № 15/74-б , № 61721984/Режим доступу

14. Постанова ВСУ від 07.03.2017 в адміністративній справі № 820/19449/14, № 65743910//Режим доступу.

15. Постанова ВСУ від 08.06.2016 в господарській справі № 3-512гс16, № 58275274//Режим доступу.

16. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) // Офіційний вісник України. – 1999 р. – № 7. – Ст. 160.

17. Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо започаткування реальної реформи судової гілки влади» № 5136 від 19.09.2016 /Режим доступу. (дата звернення 17.03.18).

18. Катерина Дробязко. Єдність судової практики – головна запорука довіри суспільства до судової влади/ Режим доступу.

19. Постанова ВСУ від 05.07.2017 в господарській справі № 911/3285/14, № 67721627//Режим доступу.

20. Судовий прецедент є досить ефективним способом забезпечення єдності судової практики //Режим доступу.

21. Ярослав Романюк. Забезпечення єдності судової практики Верховним судом україни: реформа потребує продовження//Газета “Юридична пркатика”. - 15 березня 2013 .- Ст.5 //Режим доступу. 

22. Постанова ВС від 01.03.2018 в господарській справі № 910/7109/17, № 72605130//Режим доступу.