Доктрина конституційної  демократії проф. Л. Юзькова: сучасний погляд на її історію

Володимир Кампо,

суддя Конституційного Суду України у відставці

Вступні положення. Відомо, що конституційна демократія не є найкращою формою державного врядування, але поки що кращої за неї людство не придумало. Так приблизно говорив В. Черчілль (1874-1965 роки), видатний британський державний і політичний діяч.

Перша спроба запровадження конституційної демократії в незалежній Україні відбулась у 1990-1995 роках, і видатна роль у цьому процесі належала Леоніду Петровичу Юзькову (1938-1995 роки), доктору юридичних наук, професору, члену двох Конституційних комісій Верховної Ради України (1990-1994 та 1994-1995 років), члену Державної думи України (1992 рік), Голові Конституційного Суду України (1992-1995 роки), члену-засновнику Академії (нині — Національної) правових наук, члену Венеційської комісії (Європейської комісії за демократію через право) тощо.

У 1990-1995 роках в Україні не було (і сьогодні теж немає!)  більш затребуваного фахівця-конституціоналіста ніж  проф. Л. Юзьков. За своєю юридичною спеціалізацією він був адміністративістом, але за внутрішнім покликанням — конституціоналістом. Адміністративне право давало йому знання організації виконавчої влади, проте його більше цікавило  конституційне життя з його високим рівнем суспільних відносин та правових механізмів їх регулювання.

У процесі державотворчої діяльності, зокрема, при розробці та обґрунтуванні першого офіційного проекту Конституції України 1992 року[1] проф. Л. Юзьковим були сформульовані доктринальні підходи до конституційної демократії — однієї з трьох складових європейських спільних демократичних цінностей. Для українського державотворення ці підходи мають принципове значення не тільки в історичному плані, але і в сучасному  сенсі, так як після Революції гідності (зима 2013-2014 років) проблеми впровадження конституційної демократії  тільки актуалізуються.

Доктрина конституційної демократії проф. Л. Юзькова має особливо важливе значення для формування громадянського суспільства, яке здійснило дві демократичні революції – Помаранчеву (2004 рік) та Революцію гідності, що суттєво підірвали монополію на владу українського політичного класу. На жаль, ці революції не призвели до заміни кланово-олігархічної системи та повного перезавантаження  державної влади, але вони збагатили суспільство досвідом боротьби проти авторитарного свавілля і несвободи.

Слід зазначити, що Україна сьогодні робить вже четверту спробу запровадити конституційну демократію. Вперше це було після проголошення її незалежності у 1991 році; вдруге — у 1996 році, коли була прийнята Конституція України 1996 року; втретє — після Помаранчевої революції та вчетверте — після Революції гідності. Кожна з цих спроб — дуже важлива для українського народу, який таким чином демонстрував собі і всьому світові впевненість у тому, що він таки побудує конституційну демократію.

Проф. Л. Юзьков глибоко усвідомлював важливість конституційної демократії, що фактично мала вивести Україну на новий цивілізаційний рівень. Адже історичний досвід такої демократії на українських землях  чи то у складі Російської імперії  (1906-1917 роки), чи то — Австро-Угорської імперії  (1860-1918 роки), чи то — міжвоєнної Чехословацької Республіки (Підкарпатська Русь/Карпатська Україна 1919-1939 роки),  за роки радянської влади був безповоротно втрачений.

Фактично у 1990-1995 роках розбудову конституційної демократії в Україні треба було починати з нуля, тобто з визначення її основ. У своїй доктрині проф.  Л. Юзькова виходив з  класичного розуміння конституційної демократії, що означає — владу народу і для народу, який її здійснює на підставі й у межах Конституції та законів України, у  формах  прямої, виборної та парламентської демократії. Місцева демократія була виділена ним в окрему форму, що здійснюється народом через територіальні громади.

Питання про доктрину проф.  Л. Юзькова, як про складову революційного  переходу від тоталітарного соціалізму до конституційної демократії, практично не розглядаються ні конституційною наукою, ні іншими галузевими юридичними  дисциплінами. Хіба що за окремими винятками [2]; увагу вчених переважно привертають його погляди на доктрину українського конституціоналізму[3], а також  конституцієдавчого процесу [4] тощо.

Проблема, звичайно у колективному світогляді науки конституційного права, який формально є посткомуністичним, а фактично зорієнтований ще на ідеологію (пост)радянської перебудови. Парадокс, але для пануючої  в державі нормативістсько-позитивістської школи конституційного права у період 1990-1995 років в Україні відбулись лише нормативно-правові зміни.

Так, проф. В. Федоренко, проводячи періодизацію історії сучасної Конституції України, пише, що період 1990-1996 років  ознаменувався здобуттям незалежності України, утвердженням основ конституційного законодавства, складним процесом підготовки та прийняття Конституції України 1996 року[5]. Тобто про перехід України від тоталітарного соціалізму до конституційної демократії  та про роль, яку відіграла у цьому доктрина проф.  Л.Юзькова тощо,  проф. В. Федоренко, як і багато інших вчених конституціоналістів-позитивістів, взагалі не згадує. 

Таке «звільнення» української науки конституційного права від історико-правового підтексту подій 1990-1995 років нічого їй не додає, крім як формує викривлене уявлення про те, що вона може існувати поза суспільно-правовими реаліями. Подібні підходи у цій науці не поодинокі.

Так, у деяких посібниках з даної дисципліни взагалі не подаються матеріали про історію Конституцію України, а значить — немає  й згадок про теоретичний і практичний вклад проф. Л. Юзькова та інших вчених у розбудову конституційної демократії в Україні протягом 1990-1995 років[6]. Між тим, саме він «протягом майже шести років був інтегратором конституційного процесу в Україні»[7].

У деяких навчальних і науково-популярних виданнях у розділі про історію Конституції України проф. Л. Юзьков згадується, але його роль фундатора сучасної конституційної доктрини, в т.ч. доктрини конституційної демократії  — ні. Хоча й визнають, що перший проект Конституції України 1992 року, розроблений робочою групою під його керівництвом «привернув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів»[8].

Отже, сьогодні доктрина конституційної демократії, як й інших європейських спільних демократичних цінностей проф. Л. Юзькова ще не отримала належної оцінки та визнання  вчених-конституціоналістів різних спеціальностей. І це нічим не можна пояснити, крім як інерцією юридичної науки, що з радянських часів звикла до ідеологічного і політичного пристосуванства.

Це, так би мовити, моральний бік проблеми доктрини юридичного позитивізму в конституційному праві. А є ще й матеріальний бік даної проблеми. Без перебільшення можна сказати, що збитки держави і суспільства через практику юридичного позитивізму в країні можна порівняти хіба що із збитками, завданими війною Росії на українському Донбасі або її окупацією українського Криму.

Так, юридичний позитивізм породжує своїм формалізмом колосальні втрати для підприємців, пересічних громадян, для державного бюджету, інститутів соціального захисту тощо. Доктрина юридичного позитивізму сіє в суспільстві правові ілюзії про закон і порядок, а під їх приводом  правотворчі, правоохоронні та правоконтрольні органи вдаються до грубих порушень прав людини, верховенства права та конституційної демократії. Фактично ця доктрина вірно служить кланово-олігархічній системі як спадкоємниці та наступниці тоталітарного соціалізму.

Очевидно, що школу юридичного позитивізму в конституційному праві треба оголосити небезпечною для держави і суспільства з тим, щоб вчені, які мають до неї відношення,  швидше задумались над тим, як їм звільнитись від шкідливої доктрини, яка була успішною тільки за панування комунізму та фашизму. Сьогодні в конституційній науці є набагато цікавіші школи: аксіології, антропології, психології, соціології тощо конституційного права.

Після Революції гідності питання про доктрину конституційної демократії та інших  європейських спільних демократичних цінностей проф. Л. Юзькова набули особливо важливого значення, так як дані цінності стали фундаментом для трансформаційних процесів в Україні. Як  зазначає посол Європейського Союзу (далі — ЄС) в Україні, люди на Євромайдані  заявили про своє бажання будувати  державу, справедливу й відкриту для кожного громадянина, державу, що спирається на європейські принципи верховенства права, демократії та прав людини[9]. Крім цього, Україна зобов’язалась впроваджувати дані цінності, підписавши у 2014 році Угоду про асоціацію з  ЄС (далі — Угода 2014 року).

Сьогодні  у всіх світових рейтингах захисту гідності та прав людини, утвердження верховенства права і конституційної демократії Україна займає дуже низькі, недостойні її місця. Хоча саме дані цінності для України — ключ до її вступу в НАТО та ЄС.  І поки країна не досягне відповідних стандартів їх втілення, насамперед, конституційної демократії, вона не зможе реалізувати свої євроатлантичні амбіції.  

Основи доктрини. В Україні, на думку проф. Л. Юзькова народ повинен володіти установчою владою — правом змінювати конституційний лад та правом чинити опір будь-кому, хто намагається протиправно ліквідувати демократичний конституційний лад (стаття 9 проекту Конституції України 1992 року). А  також  законодавчою владою — для ухвалення законів на всеукраїнському референдумі тощо.

Характеризуючи конституційну демократію, вчений-новатор виходив з таких доктринальних позицій:

• носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який становлять громадяни України усіх національностей;
• народовладдя підпорядковує діяльність держави та її органів  інтересам людини, всіх соціальних верств суспільства;
• антиконституційною є державна діяльність, спрямована на задоволення інтересів лише окремої частки народу;
• свою владу народ здійснює на основі Конституції безпосередньо і через систему державних органів та органів місцевого самоврядування;
• від імені українського народу може виступати лише обраний ним парламент (стаття 3 проекту Конституції України 1992 року);
• жодна політична партія, громадська організація, інше угрупування не можуть виступати від імені всього українського народу і привласнювати без його мандату право здійснювати державну владу[10].

Зазначені доктринальні положення проф. Л. Юзькова  у значній мірі знайшли відображення у проекті Конституції України 1992 року. У Розділі  V  цього проекту «Державна  влада» пропонувалось закріпити наступні положення:

• у статті 114: Державну владу здійснює народ в особі громадян України, які мають право голосу;
• у статті 115: Народ здійснює державну владу шляхом всенародного голосування (референдуму), виборів, а також через систему державних органів;
• у статті 116: Всеукраїнський референдум — конституційний спосіб прийняття безпосередньо народом законів та інших державних рішень;
• у статті 118: Вибори до Національних зборів України і Президента України відбуваються періодично і проводяться за принципом загального, рівного і прямого виборчого права, при таємному голосуванні та вільному і рівноправному висуванні кандидатів.

Крім цього, у статті 224 проекту Конституції  України 1992 року передбачалось, що місцеве самоврядування як форма демократії, здійснюється населенням міст, селищ і сіл (територіальними громадами) безпосередньо або через обрані ним органи.

Перехід від тоталітарного соціалізму до конституційної демократії та конституційної держави був лейтмотивом суспільно-політичного розвитку України у 1990-1995 роках. Проте цей перехід відбувався дуже повільно через його гальмування екс-комуністами, які і після проголошення незалежності України сподівались повернути радянську владу. Це з одного боку.

А з другого боку, перехід суспільства від тоталітарного соціалізму до конституційної демократії в Україні стримували надто радикальні форми демонтажу тоталітарної системи Президентом Росії Б. Єльциним (1931-2007 роки). Останній навіть вдався до розстрілу російського парламенту, що чинив спротив його державній політиці, та після цього провів у 1993 році  конституційний референдум, що ухвалив нині чинний Основний Закон країни.

В Україні запровадження конституційної демократії відбувалось у менш драматичних формах, оскільки між старою і новою державною владою склався певний історичний компроміс, що частково діє до сих пір. Основні інститути конституційної демократії були досить швидко закріплені у чинних тоді  Конституції та законах України.

Проте на практиці ці інституту впроваджували на радянський лад, тобто фіктивно. Не тільки через брак знань і навиків впровадження цієї форми демократії, а тому що давав себе взнаки елементарний конституційний нігілізм державного апарата — найбільший ворог конституційної демократії.

Для трансформації тоталітарного соціалізму в конституційну демократію в Україні необхідно було швидко реформувати конституційний лад. А значить - до даного процесу треба було залучати народ — головного суб’єкта конституційних правовідносин, вчити його жити по-новому. Причому мова йшла не про його формальне, а про фактичне залучення, оскільки він мав відігравати ключову роль у формуванні системи конституційної демократії.

Однак конституційна демократія, виявилася надто складною проблемою  як для розуміння, так і для її реалізації українським політичним класом. І це не дивно. Тому що шлях до розуміння, а відтак і реалізації засад демократії, як вважає італійський дослідник Д.  Дзоло (нар. 1936 року), лежить через ідею складності та тісно пов’язану  з нею концепцію соціальної складності[11]. Але замість того, щоб з’ясовувати соціальні корні конституційної демократії, враховувати їх, цей клас продовжував діяти за логікою радянських часів.

Як відомо, складність є структурним елементом плюралістичної демократії. Саме така демократія була закріплена у проекті Конституції України 1992 року: суспільне життя в Україні базується на засадах політичного, економічного та ідеологічного плюралізму (стаття 6). Однак до реального впровадження цих засад справа не дійшла. Мабуть, тому сьогодні Україна фактично зупинилась на рівні перехідної до конституційної демократії, яку ще іноді називають гібридною[12].

Ідею складності у переході до конституційної демократії український політичний клас фактично ігнорував та ігнорує й нині. Починаючи з парламентських і президентських виборів 1994 року, він запровадив  «перехідну» демократію, що гарантує йому легітимність влади і можливість правити незалежно від Конституції та законів України, використовуючи тіньову економіку та тіньову політику.          

Державотворча діяльність проф. Л. Юзькова у 1990-1995 роках припала на період, коли у країнах так званого комуністичного блоку відбувався перехід від тоталітарної  системи до конституційної демократії. Країни Балтії (Естонія, Латвія і Литва), як і посткомуністичні країни Центральної та Східної Європи, здійснили цей  перехід за кілька років, головним чином тому, що діяли цілеспрямовано та на основі загальнонаціонального консенсусу.

В Україні як і в деяких інших пострадянських республіках цей перехід затягнувся на десятиліття. Проте після Помаранчевої революції 2004 року намітились якісні зрушення у цьому питанні, і вона разом з Грузією та Молдовою стала розглядатися експертами як така, що реально рухається до конституційної демократії.

На відміну від таких авторитарних країн, як Білорусь, Казахстан чи Росія, в яких про конституційну демократію взагалі не йде мова. Там домінують політичні доктрини, згідно з якими економічний розвиток країни є більш важливим  ніж утвердження конституційної демократії. Підтвердженням цієї доктрини є, наприклад, конституційні зміни у Казахстані: з метою залучення іноземних інвесторів в його Конституцію внесені зміни, що передбачають використання в країні, зокрема, британської правової системи[13]. Але про розвиток демократії в країні не йдеться.

В Україні також є політичні сили, які готові реалізувати подібні доктрини, але сам народ переважно вихований інакше. Він не може поступитися свободою і демократією заради соціального пакета та добровільного рабства, тому що вся його більш ніж тисячолітня історія позначена боротьбою за європейські спільні демократичні цінності.

Отже, доктрина конституційної демократії проф. Л. Юзькова має глибокі історичні та соціальні корені. Хоча незначна частина українського народу, переважно в анексованому Росією Криму та на окупованих територіях Донбасу, фактично погодилась на російське тоталітарне рабство заради  певних соціальних благ. Ще раз підкреслимо: далеко не всі  жителі цих українських територій піддались на російську приманку, багато з них є вільними українськими патріотами, незалежно від національного походження.

Проблема співвідношення ринкової економіки, політичної свободи та конституційної демократії[14] — одна з найбільш складних для країн перехідної демократії. Перш за все тому, що пануючий у цих країнах феодалізований олігархат протидіє економічній і політичній конкуренції, а також обмеженню державної влади на підставі Конституції і законів.

Сучасні проблеми. Доктрина проф. Л. Юзькова підказує, що в країнах перехідної демократії в першу чергу необхідно трансформувати олігархів-феодалів у звичайний клас багатий людей, що не порушують цивілізовані відносини між ринковою економікою та конституційною демократією. Ця трансформація має виключати будь-які їх обмеження у праві володіння приватною власністю, у праві на зайняття підприємницькою діяльністю, в інших конституційних правах і свободах. Очевидно, що колишні олігархи як громадяни повинні своїм багатством цивілізовано служити загальному благу країни, як це прийнято в розвинутих країнах, і за це отримувати свою долю прибутків.

Певні обмеження олігархів можуть стосуватися лише неконституційних привілеїв,  що нині «дозволяють» їм контролювати парламентські фракції, міністерства, обласні державні адміністрації, політичні партії, громадські організації,  ЗМІ тощо. Такі обмеження є справедливими і їх має встановити закон «Про запровадження конституційної демократії в Україні».

У зв’язку з цим варто було б припинити державне фінансування, зокрема,  олігархічних парламентських партій і дати їм строк для реформування. Зекономлені кошти можна було б тимчасово направити на підтримку 3-5 позапарламентських політичних партій, що відзначаються втіленням  принципів конституційної демократії та інших європейських демократичних цінностей, реальним виконанням і додержанням Конституції України.

Згідно з доктриною конституційної демократії проф. Л. Юзькова, передумовою для будь-якої суспільно-політичної  трансформації є Конституція України. Тому для перетворення феодалізованого олігархату  у цивілізований клас необхідно застосувати її положення, зокрема, що встановлює принцип, згідно з яким власність зобов’язує; остання не може використовуватися на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13). Забезпечити виконання і додержання цього принципу є безумовним обов’язком парламенту, Президента та уряду України.

Звичайно, що з позицій сьогодення не всі положення доктрини конституційної демократії проф. Л. Юзькова зберігають актуальність. Наприклад, ідеї про відкликання виборцями членів Національних зборів (нижньої палати парламенту) або Президента України не знайшла закріплення у Конституції України 1996 року. Спроба застосувати  інститут відкликання парламенту в 1992-1993 роках виявилася безрезультатною і це наклало свій відбиток на майбутнє цього інституту.

Так само втратила актуальність й ідея регіонального самоврядування (на зразок самоврядних областей в Італії), що була запропонована у проекті Конституції України 1992 року. Ця ідея з часом стала небезпечною для України, насамперед через слабкість центральної влади, яка більше опиралася на олігархічні клани, аніж на народ.

Так, спроба запровадження регіонального самоврядування в 1994 році привела до дисбалансу у відносинах між центром та областями. Обраний у цьому ж році Президент України Л. Кучма (нар. 1938 року) негайно централізував управління регіонами і цим припинив сепаратистські настрої серед частини місцевих еліт.

У Конституції України 1996 року положення про регіональне самоврядування, як відомо, відсутнє. Італійський приклад виявився для  України неефективним та й у самій Італії положення її Конституції 1947 року про обласне самоврядування не були реалізовані  протягом 25 років. Якщо Україні й колись судиться мати регіональне самоврядування, то тільки не зараз, коли Росія веде збройну агресію на українському Донбасі, а український Крим — анексувала.

Проте у цілому доктрина конституційної демократії проф. Л.Юзькова  зберігає  актуальність, оскільки її фундаментальні положення, на жаль, ще не стали реальною практикою.  Правда, після Революції гідності народ почав усвідомлювати, що є стаття 5 чинної Конституції України, згідно з якою він є джерелом влади у державі.

Не зайвим буде ще раз згадати про таку важливу ідею доктрини конституційної демократії проф. Л. Юзькова як про право народу на опір насиллю з боку держави. Згідно зі  статтею 9 Конституційного проекту 1992 року громадяни України повинні були мати право чинити опір будь-кому, хто намагається протиправно ліквідувати демократичний конституційний лад України, якщо інші засоби не можуть бути використані.

Двічі за часів незалежності український народ скористався цією неписаною нормою свого природного права — під час Помаранчевої революції та Революції гідності. Фактично вона стала нормою «живої» Конституції України, що вже не потребує формального закріплення, оскільки легітимізована конституційною культурою народу. У даному питанні українці зрівнялися з  американцями, які  цього досягли  ще наприкінці ХVІІІ століття завдяки Декларації незалежності 1775 року.

Проте брак конституційної культури та конституційної правосвідомості нерідко «заносить» представників української громадськості, які беруться здійснювати принцип народного суверенітету, на шлях популізму та  порушень самої Конституції та законів України. З цієї ситуації вихід один: держава має систематично вчити народ конституційній демократії, а значить — потрібен  закон «Про конституційну просвіту».

Конституційно виховане громадянське суспільство — це важлива складова конституційної демократії. Проте не менш важливим для належного функціонування останньої є питання про окрему, цілком самостійну  конституційно-адміністративну відповідальність за порушення її норм і принципів. Зокрема, посадовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які допускають такі порушення. Тому потрібен спеціальний закон «Про відповідальність посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування за конституційні правопорушення».

Сто разів був правий проф.  Л. Юзьков, коли  вказував на небезпеку антиконституційної діяльності держави, спрямованої на задоволення інтересів лише окремої частки народу, зокрема, феодалізованих олігархів та ширше — українського політичного класу. Тому в інтересах цього класу швидше звільнитись від монополії на владу та передати її громадянському суспільству, бо інакше ніхто не застрахований від нових майданів, тобто революцій.

Українське суспільство настроєно на зміну правил політичної гри, оскільки недовіра до всіх без винятку політичних інститутів, включно з опозицією, просто зашкалює. Чинна влада, зокрема, Прем’єр-міністр України В. Гройсман пропонує перейти на парламентських виборах до відкритих регіональних списків кандидатів у народні депутати України[15], але з цим не погоджуються більшість українського політичного класу, який хоче в ручному режимі контролювати виборчий процес. 

Проте при цьому в навколовиборчих дискусіях зовсім обходять питання про те, чи розпочнуть майбутні народні депутати системно виконувати і додержуватись Конституції та законів  України. Фактично Україні потрібен новий тип депутатів-конституціоналістів, які дійсно готові відстоювати, насамперед,  Конституцію України та розпочати будівництво держави на її твердому фундаменті. Для цього треба надати Центральній виборчій комісії і територіальним виборчим комісіям право перевіряти кандидатів на виборні посади на предмет їх практичного виконання і дотримання  Конституції України протягом певного часу, наприклад, 3-5-ти  років.

Саме задля того, щоб Конституція України увійшла у серце і душу українського політичного класу,  проф. Л. Юзьков розвивав ідеї конституційної демократії та конституційної держави. Адже Україні потрібна  держава-хата з  міцним фундаментом (Конституцією України), а не землянка, яку цей клас — через свій конституційний нігілізм — збудував сьогодні, звичайно, не собі, а для народу.

Щоб держава була хатою, а не землянкою, потрібні закони про виконання і додержання Конституції України органами виконавчої влади, органами судової влади, органами місцевого самоврядування, органами прокуратури, органами внутрішніх справ тощо. Діючі закони про ці органи, зокрема, про Кабінет Міністрів України, про місцеві державні адміністрації, про місцеве самоврядування тощо переважно стосуються їх правового статусу, формальної організації та діяльності тощо.

Тоді як країні потрібні інший тип законів — про конституційні механізми реалізації Конституції України зазначеними органами на основі європейських спільних демократичних цінностей, в тому числі конституційної демократії. Тільки такі закони  допоможуть країні подолати конституційну кризу, що гальмує розвиток державних і самоврядних  інституцій. 

Отже, потрібна глибока конституціоналізація діяльності всіх владних структур в Україні, а відтак — і галузей законодавства, що забезпечують їх діяльність, оскільки це і є її магістральний шлях до конституційної демократії. На думку деяких авторів, цей процес вийшов за межі внутрішньополітичної діяльності органів державної влади і поширюється на відносини України з ЄС[16]. Проте у будь-якому випадку концепція конституціоналізації владної діяльності  є гідним продовженням і підтвердженням ефективності доктрини проф.  Л. Юзькова  про конституційну  демократію та конституційну державу.

Сьогодні варто подумати також над наступною проблемою. Відомо, що в 2015 році  Президент України П. Порошенком (нар. 1965 року) створив Конституційну комісію як спеціальний допоміжний орган при главі державі для підготовки нової (нової редакції) Конституції України. Проте викликають сумніви щодо її конституційності та легітимності. Те ж саме можна сказати і про сформовані  попередніми Президентами - Національну конституційну раду у 2007 році та Конституційну асамблею у 2012 році.

Як відомо, у 1990 та 1994 роках Конституційні комісії, в яких працював проф.. Л. Юзьков, створювались парламентом, оскільки вважалось, що саме він як суб’єкт установчої влади, наданої йому народом, повинен був їх утворювати. Президент України у сфері установчої влади наділений переважно процесуальними повноваженнями щодо забезпечення умов її здійснення, а тому він не може створювати допоміжні органи для реформування матеріальних  конституційних положень. Очевидно, що питання про створення таких допоміжних органів відноситься до виключної компетенції парламенту.

Але щоб не пропав досвід і знання, накопичені Конституційною комісією, пропонуємо трансформувати її в  Постійно діючу конституційну нараду (ПДКН) – за участю високваліфікованих конституціоналістів — економістів, істориків, політологів, соціологів, юристів (різних спеціальностей) тощо. Подібним до ПДКН законодорадчим органом виконавчої влади свого часу була Державна дума України[17], до складу якої входив, до речі, й проф. Л. Юзьков.

 По ідеї ПДКН мала б допомагати вищим органам державної влади — парламенту, Президенту та уряду, а також громадянському суспільству — забезпечувати реалізацію Конституції України. А по суті — здійснювати прискорену (бо втрачено багато часу) трансформацію України  — від перехідної до конституційної демократії.

Очевидно, що не дивлячись на випробування, які випадають на долю  України, вона, як і в часи державотворчої діяльності проф. Л. Юзькова, не відмовиться від руху до конституційної демократії[18]. Громадянське суспільство і міжнародна спільнота уважно слідкують за тим, щоб демократичні процеси в ній  не  тільки не зупинялися, але й розвивалися далі.

Заключні положення. Мабуть, ще ніколи значення доктрини конституційної демократії проф. Л. Юзькова не було таким вагомим, як після Революції гідності та підписання Угоди 2014 року (вступила у дію в 2017 році), коли фактично розпочався новий, найважливіший етап у практичній реалізації даної доктрини  в конституційній та іншій суспільно-правовій  практиці.

Аналізи проекту Конституції України 1992 року, а потім — і Конституційного договору між ВРУ та Президентом України 1995 року, і Конституції України 1996 року, і  її редакцій 2004 і 2014 років вказують на незмінну тяглість і  духовну присутність у них  доктрини конституційної демократії проф. Л. Юзькова, яку, на жаль, український політичний клас  ігнорує  понині.

Як відомо, після проголошення незалежності у 1991 році український народ сподівався, що почне жити як в Європі, тобто цивілізовано, в межах демократичного конституційного ладу. Однак не вийшло, бо ні держава, ні громадянське суспільство належним чином не подбали про те, щоб народ звільнився від радянської тоталітарної та оволодів демократичною конституційною свідомістю. До речі, жертвами конституційного нігілізму були, а іноді й залишаються не тільки прості громадяни, але й керівники держави.

Так, сьогодні перший Президент України Л. Кравчук (нар. 1934 року) нарікає на те, що партія Народний рух України на чолі з її лідером В. Чорноволом (1937-1999 роки), не  підтримала його у процесі державотворення. Пан екс-Президент вважає, що це була помилка Народного руху[19].

Насправді, помилявся сам пан Л. Кравчук, який після обрання на посаду Президента України повинен був очолити демократичний конституційний рух, що народився і одним із лідерів якого був проф.. Л. Юзьков, та розпочати розбудову конституційної демократії й конституційної держави, тобто реально втілювати Конституцію  України задля всього українського народу.

Президенту України треба було призначити проф. Л. Юзькова, наприклад, на посаду віце-прем’єр-міністра з питань конституційної реконструкції держави та надати йому відповідні повноваження. Тоді результати переходу від тоталітарного соціалізму до конституційної демократії були б значно вагомішими. Проте й сьогодні варто звернути увагу на це питання, бо з початку 1990-х років завдання такого переходу мало в чому змінилися.

Тому не Президент України мав просити Народний рух про співробітництво, а навпаки, останній мав шукати способи, як приєднатися до демократичного конституційного альянсу пана Л. Кравчука, який таким чином мав би забезпечити реалізацію європейських спільних демократичних цінностей. На жаль, реальних висновків з цієї ситуації не було зроблено ні за часів Президента Л. Кравчука, ні після нього.

Епоха породжує людину, а людина — майбутнє свого народу. Проф. Л. Юзьков, пізнавши свою епоху, спробував заглянути в майбутнє конституційної демократії в Україні та дати йому своє бачення крізь призму проекту Конституції України 1992 року. Його  погляд у демократичне майбутнє і сьогодні зачаровує, бо у ньому є все: і високий інтелект вченого, і гідність Людини, яка здолала тоталітарний соціалізм, і щире бажання служити Україні до кінця.

Звичайно, що ми не повинні надмірно ідеалізувати доктрину конституційної демократії проф.. Л. Юзькова, бо всяка її фетишизація може легко привести до знецінення.  Проте нам не треба просити у Бога того, що нам може дати ця доктрина.

[1] Проект Конституції України 1992 року цит. за виданням: Королюк В.О. Провісник нового і праведного закону (штрихи до портрета Леоніда Юзькова на тлі історичної епохи) /В.О. Королюк; загальна редакція і переднє слово – В.М. Кампо. – К.: Юрінком-Інтер, 2014. – С. 143-233.

[2] Наприклад, див.: Орзіх М. Конституційні ідеї Л. Юзькова та європейський вимір конституційно-реформаторських перспектив в Україні / Проблеми сучасного українського конституціоналізму. Збірка наукових праць. На пошану першого Голови Конституційного Суду України, проф. Леоніда Юзькова / Конституц. Суд України, Акад. прав. наук України; Заг. ред.. А. Стрижак, В. Тацій / Упоряд.: В. Бринцев, В. Кампо, П. Стецюк. – К., 2008. – С. 38-43.

[3] Наприклад, див.: Стецюк П. Конституціоналізм Л. Юзькова (спроба системного аналізу) / Проблеми сучасного українського конституціоналізму. Збірка наукових праць. На пошану першого Голови Конституційного Суду України, проф. Леоніда Юзькова. – С. 60-64.

[4] Наприклад, див.: Скоромоха В. Новітній конституційний процес в Україні у працях Л. Юзькова  / Проблеми сучасного українського конституціоналізму. Збірка наукових праць. На пошану першого Голови Конституційного Суду України, проф. Леоніда Юзькова. – С. 50-59.

[5] Див.: Федоренко В.Л. Конституційне право України: підруч. / До 20-ї річниці Конституції України та 25-ї річниці незалежності України / В.Л. Федоренко. – К.: Видавництво Ліра-К, 2016.  – С. 92.

[6] Наприклад, див.: Совгиря О.В., Шукліна Н.Г. Конституційне право України. Повний курс: навч. посіб. / О.В. Совгиря, Н.Г. Шукліна. – 2-ге вид., перероб. І допов. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – С. 61-62.

[7] Шаповал В.М., Корнєєв А. В. Історія Основного Закону (конституцієдавчий (а не конституційний – прим. автора) процес в Україні у 1990-1996 роках). – Х.: Фоліо, 2011. – С. 54.

[8] Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2 т.  Т. 1. / За аг. ред.. В.Ф. Погорілка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. - С. 379.

[9] Див.: Жодного виправдання затримці: стаття посла ЄС про пріоритети України. – [Електронний ресурс]; - Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/articles/2018/02/12/7077315/

[10] Див.: Проблеми сучасного українського конституціоналізму: Збірка наукових праць. На пошану першого Голови Конституційного Суду України, проф.. Леоніда Юзькова / Конституц. Суд України, Акад. прав. наук України; Заг. ред.. А. Стрижак, В. Тацій / Упоряд.: В. Бринцев, В. Кампо, П. Стецюк. – К., 2008. – С. 19.

[11] Див.: Дзоло Д. Демократия и сложность. Реалистический подход / Пер. с англ. А. Калинин, Н. Эдельман, М. Юсим. – М.: Издат. дом Государственного университета – Высшей школы экономики, 2010. - С. 26 и след. 

[12] Див.: У рейтингу демократій Україну віднесли до "гібридного режиму" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/news/2018/02/4/7170541/

[13] Пушкарук Н. Чому українські олігархи судяться в Лондоні? Колишнього верховного суддю Англії та Уельсу Лорда Вульфа було призначено главою нового арбітражного суду в Казахстані // День, № 21, 7 лютого 2018 року. – С. 3.

[14] Детальніше див.: Фрідман М. Капіталізм і свобода. / М. Фрідман, Р. Фрідман; пер. з англ.. Н. Рогачевська. – К.: Наш формат, 2017. – С. 17-46.

[15] Див.: Романюк Р. Батьки-засновники, або Три "поклони" Гройсмана Порошенку. [Електронний ресурс]; - Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/columns/2018/02/9/7171147/

[16] Див.: Стрельцова О.В. Конституціоналізація процесу асоціації України з Європейським Союзом: теорія та практика: монографія / за наук. ред. О. В. Марцелюка. – К.: Алерта, 2017. – 532 с.

[17] Див.: Державна дума України була створена указом Президента України 25 лютого 1992 року, але під тиском парламенту цього ж року даний указ був скасований.

[18] Див.:  Посол ЄС: Україна не повернеться до автократії, це неможливо / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.eurointegration.com.ua/news/2018/02/5/7077112/

[19] Див.: Капсамун І. «Він говорив про головне..» 13 лютого на Байковому цвинтарі в Києві поховають відомого українського вченого Мирослава Поповича // День, № 25, 12 лютого 2018 року. – С. 5.