Ухвали нового ГПК та їх законна сила

Оксана Машевська,

суддя Господарського суду Житомирської області

Спочатку трохи історії. За правилами ч. 3 ст. 4-5 ГПК України (тут і надалі старий ГПК ) ухвали  суду викладались  письмово у паперовій та електронній формах (йдеться про ЄДРСР).   Вимоги до змісту ухвали суду визначались  статтею  86 старого ГПК, однак на відміну від статті 85 цього Кодексу не містили порядку набрання нею  законної сили. Стаття 93 старого  ГПК, вміщена у розділ 12 «Перегляд судових рішень в апеляційному порядку»,  встановлювала строк подання апеляційної скарги  на ухвалу місцевого господарського суду - протягом п'яти днів з дня їх оголошення місцевим господарським судом. У п.12 Постанови ВГСУ від 23.03.2012 №6 «Про судове рішення» було роз'яснено, що ухвали господарських судів набирають законної сили в день їх винесення, якщо інше не передбачено законом (зокрема, частинами п'ятою та шостою статті 122-11 ГПК).

При цьому мало хто поцікавився , а що саме «інше» передбачено законом. Так, у статті  122-11 старого ГПК  законодавець момент набрання законної сили ухвалою суду про відмову у видачі виконавчого документа визначив аналогічно рішенню суду: або після  закінчення строку на її апеляційне оскарження, або після розгляду справи господарським судом апеляційної інстанції. У будь-якому разі така ухвала після її оголошення в судовому засіданні  законної сили ще  не мала. 

Інша справа з ухвалою суду про забезпечення позову. Мало вже й хто згадає, що чинна з 08.03.11 до 28.03.14 частина 3 статті 67 старого ГПК містила норму про те, що оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання. В контексті питання, що досліджується,  цей приклад ілюструє, що така ухвала  набирала  законної сили негайно після її оголошення в судовому засіданні незалежно від права її апеляційного оскарження.

Та вже після чергових змін до статті 67 старого ГПК України , що набули чинності з 28.03.14, частину третю знову  викладено в редакції: «ухвалу про забезпечення позову може бути оскаржено».

За таких обставин відсутність у статті 67 старого  ГПК положень, які б чітко визначали, яким чином та коли ухвала про забезпечення позову  набирає законної сили, суттєво ускладнювала  фактичне виконання цього судового рішення (за винятком ситуації, коли сам суд зазначив у тексті ухвалі, що остання набрала  законної сили, посилаючись на п.12 Постанови ВГСУ від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення"[1]). Непевність щодо набрання законної сили ухвалою суду мала місце і в разі скасування забезпечення позову на підставі статті 68 старого ГПК незважаючи на зазначення про це в тексті ухвали[2].

На проблемі правового регулювання питання набрання законної сили ухвалою суду не раз зосереджували увагу практикуючі юристи. Пропонувалось уніфікувати порядок  набрання законної сили ухвалою суду однаково для ГПК, ЦПК та КАС у спосіб: ухвали суду, якими закінчується розгляд справи чи вирішується питання по суті заявлених до суду вимог (наприклад, ухвали про визнання мирової угоди, закриття провадження у справі, відстрочка і розстрочка, зміна чи встановлення способу і порядку виконання рішення, заміна сторони виконавчого провадження, виправлення помилки у виконавчому листі тощо) набирають  законної сили в порядку, передбаченому для рішення суду, тобто після спливу строку для апеляційного оскарження такої ухвали чи після закінчення апеляційного перегляду, а процедурні ухвали суду (наприклад, ухвали про відкладення розгляду справи, витребування доказів, залучення третіх осіб і т.д.) – в день їх постановлення судом[3].

Можна було б погодитись з автором якби не ухвали  про забезпечення позову та його скасування, сенс ухвалення яких — негайність виконання незалежно від  права оскарження. 

З прийняттям нового ГПК (тут і надалі — Кодекс) мала бути усунена правова  невизначеність навколо питання набрання ухвалами суду законної сили , насамперед, оскаржуваними.  Вимога п.п. «б» п. 4 ч.1 ст. 234 Кодексу вказувати  в резолютивній частині  ухвали строк і порядок  набрання  нею законної сили та її оскарження передбачена для ухвал, що викладені окремим документом. Однак  не всі ухвали, що викладені окремим документом, є оскаржуваними. Відтак питання: чи є  обов'язковою для  таких ухвал наведена вище процесуальна норма?

Відповідь на це питання варто розпочати із ст. ст. 232, 233 та  240 Кодексу , які передбачають постановлення судом  ухвал, оформлених  окремим документом (тут і надалі — письмова ухвала) та  ухвал,  занесених  до протоколу судового засідання ( тут і надалі  протокольна  ухвала). Новелою Кодексу є постановлення судом  скороченої  ухвали  у складі вступної та резолютивної частин (тут і надалі — скорочена письмова ухвала).

За змістом ч. 4 та 5 статті 233 Кодексу  письмові ухвали постановляються в нарадчій кімнаті, а протокольні ухвали - не виходячи до неї. 

Доводи на користь постановлення в нарадчій кімнаті всіх без винятку письмових ухвал автор вважає такими, що ґрунтуються  на буквальному тлумаченні наведених вище процесуальних норм, а тому з ними  не погоджується.  З теорії права відомо, що  буквальне тлумачення норм права має місце тоді, коли зміст норми права збігається з її текстуальним відображенням. Та про таємницю нарадчої кімнати йтиметься далі.

За  змістом   ч.2 ст. 254 та ст. 255 Кодексу   в нарадчій кімнаті постановляються письмові ухвали, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду ( тут і надалі оскаржувані письмові ухвали).  З практики застосування ч.1 ст.106 старого ГПК слід дійти висновку, що законодавцю ніколи не вдасться навести вичерпний перелік оскаржуваних ухвал суду (див. Рішення  КСУ № 12-рп/2010  від 28.04.2010 (справа про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду) та Рішення КСУ №11-рп/2012від 25.04.2012 (справа щодо оскарження ухвал суду  про відмову у задоволенні заяви про зміни способу та порядку виконання судового рішення). Йдеться про так звані «дзеркальні»  ухвали.

До прикладу.  За змістом ст. 255 Кодексу  ухвалу про відмову у поновленні (продовженні)  процесуального строку може бути оскаржено у порядку, встановленому цим Кодексом. На думку автора , окремо від рішення суду можна оскаржити також ухвалу про поновлення (продовження) процесуального строку.

Викладену вище думку автором  сформовано принаймні на підставі чинної статті 117 нового КПК , яка передбачає право оскаржити ухвалу  суду як  про поновлення, так і відмову в поновленні процесуального строку.

Підсумовуючи дискусію  в цій частині автор дотримується позиції, що в нарадчій кімнаті постановляються  письмові ухвали, які за своїми правовими наслідками впливають (можуть вплинути) на остаточне судове рішення у справі. Такі ухвали можуть  бути оскаржені  окремо від рішення суду попри   їх  відсутність  у переліку оскаржуваних ухвал згідно ст. 255 Кодексу  (тут і надалі умовно оскаржувані письмові ухвали).

Окремі оскаржувані (умовно оскаржувані) письмові ухвали постановляються судом поза межами судового засідання або в судовому засіданні у разі неявки всіх учасників справи, або у разі  розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи ( 2 ст. 235 Кодексу) (тут і надалі позасудові оскаржувані письмові ухвали). Такі  ухвали   не   постановляються в нарадчій кімнаті, оскільки не оголошуються.

За змістом ч.2 ст. 232 Кодексу для  вирішення  процедурних  питань, пов’язаних  з рухом справи в суді першої інстанції, також  постановляються  ухвали, викладені окремим документом  (наприклад, ухвала  про витребування доказів,  про  залучення співвідповідача, про вступ третьої особи тощо) (тут і надалі процедурні письмові ухвали).

Процедурні письмові ухвали не можуть бути оскаржені окремо від рішення суду (ч. 2 ст. 254 Кодексу), однак буквальне   застосування   ч. ч. 4 та 5  статті 233 Кодексу вказує на обов'язковість їх  постановлення  в нарадчій кімнаті.

Водночас нарадча кімната є не стільки певним місцем, скільки специфічним інститутом процесуального права. Таємниця нарадчої кімнати є однією з гарантій незалежності та неупередженості суду при ухваленні судового рішення. Однак не для постановлення процедурних  письмових  ухвал. Виняток становлять ухвали про самовідвід ( відвід) судді. Таку ж позицію поділяв Вищий господарський суд України у п. 3.17.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

Підсумовуючи дискусію  в цій частині автор дотримується позиції, що процедурні письмові  ухвали не повинні постановлятися у нарадчій кімнаті. Єдине на що варто зосередити увагу , так це на складанні орієнтовного переліку таких ухвал за нормами Кодексу. 

Процедурними   письмовими   ухвалами є  також позасудові письмові ухвали, які  постановляються без виходу до нарадчої кімнати та не підлягають оскарженню окремо від рішення суду (тут і надалі позасудові  процедурні письмові ухвали) (2 ст. 235 Кодексу).

Окрему  групу процедурних ухвал становлять протокольні ухвали. Попри відсутність на даний час чіткого розуміння, які ухвали належать до протокольних ухвал, однозначним є те, що такі ухвали не підлягають  апеляційному оскарженню, а їх письмовою формою є протокол судового засідання  (ч.ч. 5 та 8 ст. 233 Кодексу).

Вимога законодавця (ч.8 ст. 233 Кодексу) викладати всі судові рішення  також в електронній формі , не повинна, на думку автора, поширюватися на протокольні ухвали, оскільки буквальне застосування наведеної процесуальної норми призведе до того, що до судового реєстру почнуть відсилати протоколи судового засідання.

В контексті досліджуваного питання варто звернути увагу на ч.3 ст. 223 Кодексу, згідно якої протокол судового засідання підписує лише секретар судового засідання. Оскільки ч.2 ст. 224 Кодексу передбачає можливість  постановлення  ухвали за наслідками розгляду  письмових  зауважень на протокол судового засідання, головуючому судді  доцільно щонайменше перевіряти зміст внесеної  до нього протокольної ухвали секретарем судового засідання. На думку автора, не зайвим буде і  підписання  головуючим суддею протоколу судового засідання, що містить протокольну ухвалу.

Новелою Кодексу є скорочена письмова ухвала, яка постановляється, як правило, у складних справах (абз. 2 ч.6 ст. 233 ). На думку автора, скорочена письмова ухвала може постановлятись і не в складних справах, та незалежно від того, чи є  така ухвала після складання повного тексту оскаржуваною (умовно оскаржуваною) чи процедурною.

Вищевикладене дослідження дає підстави автору дійти висновку, що вимога п. п. «б» п. 4 ч.1 статті 234 Кодексу  вказувати в ухвалі суду  строк  і порядок  набрання нею законної сили та її оскарження поширюється на оскаржувані (умовно оскаржувані) письмові ухвали, в тому числі, позасудові.

У частині 1 статті 235 Кодексу передбачено, що  ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення , якщо інше не передбачено цим Кодексом (про інше — далі).

Для того, що б правильно сформулювати позицію з приводу застосування цієї процесуальної норми  слід насамперед чітко відокремити одне від одного такі феномени, як: «момент набрання законної сили» та «строк оскарження».

Припустимо, що суд оголосив лише вступну та резолютивну частину ухвали про забезпечення позову, а повний текст склав за кілька днів (йдеться про скорочену ухвалу). Відтак, оголошено ухвалу (резолютивну її частину!) і набрала вона негайно законної сили , а описова та мотивувальна частина суті ухвали вже не змінять. Тому у скороченій ухвалі  має бути зазначено коли буде виготовлений її повний текст. А у повному тексті - коли було проголошено та коли набрала законної сили.

Що значить негайно? Так, строк оскарження визначається днями, тому і перебіг його починається наступного ДНЯ. Та от тільки до моменту набрання чинності це відношення жодного не має! Негайно, це тут і зараз, у цю мить. За такою логікою в ухвалі має бути зазначено крім дати її проголошення також і час її проголошення (актуально для забезпечення позову).

Інше питання - безумовна можливість відновлення строку оскарження, коли суд невідомо скільки повний текст виготовляв. Але це не стосується ані набрання законної сили ухвалою ані перебігу строку оскарження. Такий висновок підтверджує норма п.2 ч.2 ст. 256 Кодексу.

Таким чином, у разі проголошення в судовому засіданні повного тексту оскаржуваної (умовно оскаржуваної) письмової ухвали в резолютивній частині слід вказувати, що вона набрала законної сили  та підлягає оскарженню окремо  від рішення суду протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі проголошення скороченої ухвали – вказувати окрім викладеного дату складання повного тексту ухвали (ч.6 ст. 240 Кодексу).

За змістом  частини  2 ст. 235 Кодексу позасудові оскаржувані письмові ухвали набирають законної сили з моменту їх підписання суддею (суддями). Такі ухвали a priori  викладаються повним текстом. Оскільки вимоги  п. п. «б» п. 4 ч.1 ст. 234 Кодексу для таких ухвал  є обов'язковими, в їх резолютивній частині необхідно  вказувати,  що ухвала вона набрала законної сили  та підлягає оскарженню окремо  від рішення суду протягом десяти днів з дня її вручення.

На думку автора,  незайвим  з точки зору правової визначеності буде  вказувати у резолютивних частинах письмових процедурних  ухвал, в тому числі, позасудових, що ухвала набрала законної сили  та не підлягає оскарженню окремо  від рішення суду У разі проголошення скороченої ухвали – вказувати ,окрім викладеного,  дату складання повного тексту ухвали.

Підсумовуючи викладене вище, ухвали за Кодексом автором згруповано у таблицю.

[1]Ухвала Господарського суду Житомирської області від  18.10.2017 у господарській справі №906/903/17 // 69579569

[2]Ухвала Господарського суду Житомирської області  від 14.07.2017  у  господарській справі №3/906/29/13-г// 67748032

[3] Набрання законної сили ухвалою суду в цивільній справі // автор адвокат  Євген Левіцький, «AEQUO, ЮФ» // посилання