Адміністративна реформа

Андрій Бойко,

суддя Одеського апеляційного адміністративного суду 

На практиці зустрічаються випадки, коли особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушено її права, звертається з позовом до суду через свою юридичну необізнаність чи то з інших причин визначає в якості відповідача суб’єкта, який за законом не може виступати самостійним відповідачем у справі, або ж протягом тривалого розгляду відповідної справи в судах різних інстанції правильно визначений при зверненні з позовом  до суду відповідач втрачає свій статус у зв’язку з внесенням змін до нормативних актів, які регламентують його діяльність.

Тобто дуже часто в позовах проти держави про відшкодування шкоди постає питання саме особи відповідача. Власне кажучи, в Україні популярною підставою для відмови в таких позовах проти держави є посилання всіх органів влади на «моя хата скраю», а суди, на жаль, приймають такі заперечення.

Частиною 3 статті 48 КАС України суду надано право замінити первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі у разі встановлення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, та у випадку наявності згоди позивача на вчинення відповідних дій. Згідно з вказаною нормою, такі дії суд може здійснити до ухвалення рішення у справі.

З врахуванням того, що одним із визначальних принципів адміністративного судочинства є принцип офіційного з’ясування всіх  обставин у справі, вважаю, що вчинення саме судом першої інстанції дій, спрямованих на визначення правильного відповідача та залучення його до участі у справі, є надважливим, оскільки частина 6 статті 48 Кодексу, як наслідок заміни неналежного відповідача чи залучення належного відповідача, передбачає розгляд адміністративної справи спочатку.

Апеляційному перегляду часто підлягає справа, відповідачем у якій є неналежний орган, та в якій публічно-правовий спір вже вирішено. З урахуванням того, що суд апеляційної інстанції позбавлений такої процесуальної можливості, як заміна неналежної сторони та розгляд справи спочатку, тому апеляційний суд не перевіряє правильність вирішення спору по суті спірних правовідносин, а змушений приймати рішення про відмову у задоволенні позовних вимог позивача як таких, що пред’явлені до суб’єкта владних повноважень, який не може відповідати за ними.

При цьому на відміну від суду касаційної інстанції в суду апеляційної інстанції відсутні повноваження за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції на скасування такого рішення та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Таке право надано суду апеляційної інстанції, відповідно до ст.318 КАС України, лише у випадку прийняття судом рішення з порушенням правил юрисдикції (підсудності).

Дійсно, в тому випадку позивач не позбавлений права повторно звернутися до суду першої інстанції з правильним визначенням сторін спору. Однак йому, по-перше, не повертається судовий збір, який він сплатив при первинному зверненні до суду, і, по-друге, нерідко закінчується встановлений процесуальним законодавством строк звернення з позовом до суду, щодо поновлення якого особа змушена подавати відповідну заяву і доводити поважність причин пропуску такого строку.

В світлі такого підходу цікаве рішення ЄСПЛ «PLECHANOW v. POLAND» (№22279/04).

Згідно з фабулою справи, заявник подав позов про відшкодування шкоди, завданої попередньо визнаним незаконним рішенням органу влади. Однак між прийняттям незаконного рішення і позовом був значний проміжок, під час якого пройшла адміністративна реформа і питання особи відповідача було дискусійним. Різні суди тлумачили це питання по-різному. В результаті національні суди постановили, що заявники дійсно понесли збитки, але вони неправильно визначили відповідача, а тому в позові слід відмовити.

ЄСПЛ зазначає, що на заявника не повинен покладатись тягар у визначенні особи відповідача. Держава зобов'язана допомогти заявнику ідентифікувати особу відповідача в таких спорах. А отже, було порушення ст.1 протоколу №1 до Конвенції.

У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» зазначено вагомий аргумент: якщо   йдеться   саме  про  справи  стосовно  тривалості проваджень,  найефективнішим рішенням є запровадження засобу, який би  прискорював  провадження  і  не допускав би надмірно тривалого провадження у  справі (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (№1) (Scordino  v.  Italy) (no.  1) [GC],  №36813/97, п. 183,  ECHR 2006-...).  Так само й у справах про невиконання судових рішень будь-який засіб юридичного захисту, який дозволяє запобігти порушенню шляхом забезпечення вчасного виконання рішення, є в принципі найціннішим. Однак, якщо судове рішення винесене проти держави і на  користь  фізичної  особи, від такої особи в принципі не слід вимагати використання таких засобів (див. згадане вище рішення у справі «Метаксас проти Греції», п.  19): тягар виконання такого рішення покладається головним чином на органи влади,  яким слід використати  всі  засоби,  передбачені  в національній правовій системі, щоб прискорити процес виконання рішення і не допустити таким чином порушення Конвенції (995_004 ) (див. згадане вище рішення у справі Акашева, пп. 21-22).

Обов’язковість судової практики Європейського суду визначено ч.2 ст.8 КАС України, згідно з якою суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Україна визнає юрисдикцію ЄСПЛ щодо всіх питань, пов’язаних із тлумаченням і застосуванням Конвенції. Це визначено і в Законі України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року.

Враховуючи ст.9 Конституції України, норми таких правових актів є нормами внутрішнього законодавства України.

На мою думку, для нас, суддів України, обов’язковим є аналіз та застосування практики Європейського суду. Навіть якщо застосування норм Конвенції автоматично і не вплине на кількість звернень проти України до Європейського суду з прав людини, це буде вплив опосередкований, шляхом виправлення помилок і недоліків українського законодавства.

Поза сумнівом, аргументація власної позиції з посиланням на відповідне рішення Європейського суду з прав людини є переконливим аспектом прийняття судового рішення, що має змусити протилежну сторону хоча б замислитись над правомірністю своїх дій.

Очевидно, що лише в такому випадку можна буде говорити про те, що судова система в Україні працює ефективно, забезпечуючи повний, всебічний та чесний розгляд справ протягом розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Блог отражает исключительно точку зрения автора. Текст блога не претендует на объективность и всесторонность освещения темы, о которой идет речь.

Мнение редакции «Судебно-юридической газеты» может не совпадать с точкой зрения автора. Редакция не несет ответственность за достоверность и толкование приведенной информации и выполняет исключительно роль носителя.