Чи потрібен у суді експерт з питань права, як пропонується в проектах процесуальних кодексів?

За проектами кодексів, до сфери «відання» експерта з питань права пропонується віднести дві групи питань: щодо застосування аналогії закону і аналогії права, а також щодо змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі (ст. 115 проекту ЦПК, ст. 109 проекту ГПК, ст. 112 проекту КАС).

Існує думка, що введення в судовий процес суб’єкта, який здійснює експертизу з питань права, суперечить загальновизнаному процесуальному принципу «jus novit curia», тобто «суд знає право», який означає, що кожен професійний суддя є юристом, тобто по суті він сам і є експертом з правових питань і повинен краще за будь-якого спеціаліста самостійно їх вирішувати. 

Однак, якщо заглибитись у вивчення цього питання та проаналізувати вітчизняний та зарубіжний досвід, можна дійти висновку, що експертиза з правових питань, у тому чи іншому вигляді, існує у судових процесах і має важливе значення для правильного вирішення справ.

В Україні такі висновки, зазвичай, мають форму висновку науково-правової експертизи, проведеної відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизу». Найчастіше такими «послугами» експертів у галузі права користується Конституційний Суд України, розсилаючи відповідні запити до провідних юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ.

Слід також згадати, що при Верховному Суді України та Вищому спеціалізованому суді з розгляду цивільних і кримінальних справ функціонують Науково-консультативні ради, однією з функцій яких є надання висновків та рекомендацій з правових питань, що виникають у судовій практиці. Періодично використовуються висновки науково-правової експертизи і судами нижчих інстанцій.

У зарубіжних країнах експертиза з питань права у судовому процесі також активно використовується та існує у різних формах. Найбільш поширеною серед них є так звані «amicus curiae», дослівно «друг суду». «Amicus curiae brief» означає думку, погляд, звіт, наданий суду, що виносить рішення у конкретній справі, суб’єктом, який не бере в ній участі як процесуальна сторона, та володіє виключними юридичними або професійними знаннями з важливої теми, що має місце в даній справі з тією метою, щоб викликати винесення справедливого судового рішення. Особливо розповсюджена така форма правової експертизи у США та Великобританії, однак застосовується також і в країнах з правовими системами континентального права.

Варто зазначити, що «аmicus curiae» - не обов’язково фізична особа, яка є фахівцем у відповідній галузі права. Ними можуть бути і науково-дослідні установи, правозахисні організації, тощо. Щодо останніх, тут можна відзначити успішну діяльність Гельсінського Фонду з прав людини у Польщі, який надає судам свої висновки щодо застосування практики Європейського суду з прав людини. До речі, у Регламенті самого ЄСПЛ також передбачена можливість залучення таких осіб (Правило 44 Регламенту).

Основні принципи діяльності «аmicus curiae» – незалежність від сторін спору, надання висновків виключно в інтересах правосуддя, а не однієї із сторін, відкритість, повага до незалежності та авторитету суду.

Дещо схожою до «аmicus curiae» формою правової експертизи у судовому процесі є інститут генеральних адвокатів, що діє у структурі Суду Європейського Союзу. Вони надають допомогу суддям, пишучи необов’язкові письмові висновки, що містять рекомендації суду з розгляду конкретної справи. Підготовка та подання висновків суду здійснюється до винесення справи на розгляд суду.

Таким чином, залучення експертів з правових питань до судового процесу не є чимось новим та неприродним, а навпаки, досить поширене у судових процесах зарубіжних країн та міжнародних інституцій.

Найбільш типовим випадком, коли національному суду потрібна допомога експерта з питань права, є необхідність застосування при розгляді справи норм права іноземної держави. Наприклад, у всьому світі у бізнес середовищі найбільше довіряють англійському праву та судам Сполученого Королівства, а тому у своїх договорах сторони за добровільною згодою підпорядковують свої правовідносини праву Великобританії.

Не є виключенням і Україна, тому у тих випадках, коли спір між сторонами розглядається українським судом, може виникнути необхідність застосовувати норми права іноземної держави, які суд знати не зобов’язаний. Тому цілком логічним і обґрунтованим є підхід авторів проектів процесуальних кодексів, які прямо визначили однією із сфер, де може бути необхідною участь експерта з питань права, саме зміст норм іноземного права.

Другою сферою правових знань, де може бути залучений експерт, автори визначили застосування аналогії закону та аналогії права. Цей перелік є вичерпним, отже залучення експерта у галузі права з інших питань не допускається. На нашу думку, такий підхід є занадто вузьким і обмежує повноцінне втілення ідеї про експерта з питань права. Так, наприклад, при вирішенні спорів у судах трапляються випадки, коли судді необхідно застосовувати спеціалізовані правові норми, які існують на межі юриспруденції та інших галузей знань, таких як психологія, економіка, банківська справа, охорона праці, технічні та інженерні сфери тощо.

За таких обставин, доцільніше було б визначити сфери компетенції експертів з питань права, встановивши виключний перелік питань та обставин, які не можуть бути предметом дослідження таких експертів. Наприклад, оцінка доказів (відображено у проектах кодексів), а також питання фактичних обставин справи, правова кваліфікація поведінки осіб.

Вимоги до осіб, які можуть бути експертами з питань права, на наш погляд, сформульовані у проектах кодексів не досить вдало. Так, експертом може бути особа, яка має науковий ступінь та є визнаним фахівцем у галузі права. Очевидно, що мова йде саме про фізичну особу, яка повинна відповідати одному формальному критерію – наявність наукового ступеня, і одному оціночному критерію – бути «визнаним фахівцем» у галузі права (взагалі, а не з тих питань, де потрібен висновок). Такі обмеження на практиці можуть викликати багато питань щодо того, чи можна конкретну особу залучити в якості експерта з питань права, а також надати сторонам спору привід для зловживань.

Ключовим тут має бути згода сторін та суду про те, що певна особа є достатньо кваліфікованою у тій сфері правових знань, де планується запитати її експертну думку. Наявність наукового ступеню не повинно бути обов’язковою умовою. По-перше, це очевидно стане перешкодою до залучення іноземних експертів, в той час як в деяких випадках лише іноземний юрист зможе роз’яснити зміст права своєї держави. По-друге, важливою для суду може виявитись не лише думка вченого, а й юриста-практика чи організації, яка займається дослідженнями певних питань.

Нарешті, поняття «визнаного фахівця» є аж занадто загальним: це може бути як сивочолий професор юридичного вишу чи суддя у відставці, так і популярний у соціальних мережах адвокат чи партнер юридичної фірми.

Вважаємо, що будь-яка з цих осіб, чи навіть організація, можуть залучатись у процес як експерти з питань права за умови, що і сторони, і суд визнають їх авторитет і кваліфікацію за певною спеціалізацією з права.

Таким чином, введення до складу учасників судового процесу експерта з питань права загалом є доцільним та ґрунтується на іноземному досвіді діяльності подібних інституцій. За умови забезпечення незалежності суду та недопустимості підміни його функцій іншими суб’єктами, висновки експертів у галузі права сприятимуть покращенню якості судових рішень та зростанню довіри до судової системи.

Блог отражает исключительно точку зрения автора. Текст блога не претендует на объективность и всесторонность освещения темы, о которой идет речь.