Верховенство права та постреволюційна стратегія суспільно-політичного розвитку України

Після Революції Гідності (2013-2014 років) Україна визначилась з вибором стратегії суспільно-політичного розвитку: вона обрала євроінтеграційний шлях такого розвитку.

Але після Помаранчової революції (2004 року) і Революції Гідності в країні склалась певна революційна традиція, яка може й далі розвиватись, якщо нічого не зміниться у державі. Як, наприклад, у Франції ХVІІІ-ХІХ століття, де ця традиція діяла з 1789 до 1875 року.

Насправді українське суспільство потребує динамічної еволюційної стратегії суспільно-політичного розвитку, яка, на жаль, повноцінно не реалізується через відсутність національної еліти, дієвих публічних інституцій, реальних реформ тощо. Як вийти з даної ситуації, яку обрати стратегію для країни, що знемагає від десятків проблем і не може сконцентруватись на чомусь головному?

На нашу думку, вихід є — це стратегія побудови незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, що спирається на принцип верховенство права. Саме верховенство права є тим стратегічним напрямком суспільно-політичного розвитку, який дозволить глобально вирішити основні проблеми країни, а потім вдосконалювати нову систему з урахуванням національних інтересів. Тому системне впровадження зазначеного принципу означає не тільки реформу правової системи, але й економічної, політичної та соціальної системи, що може бути логічною відповіддю на виклики і небезпеки, що загрожують Україні. Без будь-якого перебільшення.

Противників принципу верховенства права в Україні більш ніж достатньо — від дрібних чиновників до олігархів. Проте верховенство права — це не тільки принцип, але й певний ідеал демократичного людства, який охоплює не тільки правову, але й суспільно-політичну культуру людей.

Після проголошення незалежності держави у 1991 році український народ офіційно визнав цей ідеал та зробив його своїм надбанням. Тому його втілення в Україні — це тільки питання більшого чи меншого часу, незалежно від того, комусь він подобається чи ні. 

Натомість сьогодні визріла об’єктивна необхідність переосмислити процес втілення верховенства права у всі сфери державного і суспільного життя в Україні, оскільки він не позбавлений певних протиріч та перешкод на шляху його втілення.

Філософія верховенства права. Досвід вказує на те, що повноцінне втілення верховенства права можливе лише у цілком незалежній країні. У 1991 році Україна звільнилася від СРСР, але не від імперської Росії, яка її вважала тоді та й нині вважає своєю сферою геополітичного впливу.

Тому інтенсивність впровадження верховенства права в геополітично залежній Україні не могла бути високою, як, наприклад, у республіках Балтії чи країнах Центральної та Східної Європи. Тільки після Помаранчевої революції та ще більше після Революції Гідності в Україні відкрилося вікно можливостей для інтенсифікації зазначеного процесу.

Але вся драма нашої країни (що вже переросла у трагедію з початком війни на Донбасі) в тому, що український політичний клас не хоче змінювати нецивілізовані правила суспільно-політичної гри, успадковані ще від радянської правової системи, на цивілізовані, демократичні. Починаючи з 1991 року і закінчуючи 2016 роком, в Україні змінюються персоналії при владі, інституції, закони, а суспільно-політичні правила гри майже ті ж самі: пострадянські, а насправді — прорадянські. Чого вартує тільки норма про безвідповідальність депутатів місцевих рад, які за свої шкідливі рішення по закону розраховуються з місцевого бюджету, а не з власної кишені!

Якщо правила суспільно-політичної гри незмінні, то виходить, що і результати їх дії відповідні. Якщо в умовах арифметичної задачі є множення на нуль, то результат завжди відомий наперед — нуль. Які б цифри ми не підставляли, виходити будемо на одне і те ж саме.

Отже, Україні треба терміново змінювати нецивілізовані правила суспільно-політичної гри, що склались у ХІХ – на поч. ХХ століття (засади юридичного позитивізму), на більш цивілізовані. Скажемо, що багато авторів — політологів, істориків, журналістів — вже підходять до розуміння цього питання. Юристи ж до нього поки що ставляться скептично. Багато з них не розуміють, як можна обходитися без засад юридичного позитивізму (законності, формальності, ієрархічності актів тощо) і чим їх замінити у разі необхідності, щоб не поміняти «шило на мило».

Ніяких відкриттів тут немає: є цивілізовані правила суспільно-політичної гри, які докорінно відрізняються від засад юридичного позитивізму і широко використовуються у світі. Це засади верховенства права: справедливість, рівність, свобода, пропорційність, правова визначеність та інші цінності — їх кілька десятків.

Справедливість і рівність, свобода і гідність, незалежність і демократія — мабуть, чи не найголовніші українські цінності, на базі яких виховані покоління українців. На основі цих цінностей в принципі мають будуватись державні та громадянські інституції, насамперед, армія та освіта, правоохоронна система та охорона здоров’я тощо. Але поки що ці цінності нерідко поступаються на практиці іншим, більш прозаїчним цінностям, як гроші, кар’єра і т.д.

Для реалізації справжніх цінностей потрібні дійсно вільні люди, демократичне громадянське суспільство, чесні та відповідальні політики. А головне — нові правила суспільно-політичної гри, які втілені у засадах верховенства права. 

Як вказує попередній досвід, найскладнішим для українського суспільства і держави був і є перехід від старих до нових правил та їх втілення у життя. Цей перехід вимагає не тільки змін юридичного, як може комусь здаватися, але й політичного і морально-психологічного плану.

Помаранчева революція та верховенство права. Відомо, що кожна справжня революція означає певну зміну конституційного ладу та запровадження нових правил політико-правової гри.

Так, під час Помаранчевої революції відбулась така зміна — авторитарно-олігархічного ладу на демократичний, конституційний лад. Фактично революція означала початок реального втілення Конституції України 1996 року, зокрема, її засад: гідності та прав людини, верховенства права і конституційної демократії, але недовго.

Сумнозвісний закон №2222 від 8 грудня 2004 року, яким було змінено форму правління (президентсько-парламентську на парламентсько-президентську), швидко повернув розвиток країни назад, тобто до авторитарно-олігархічного ладу. Фактично він був втіленням руху України «задом наперед». Цей закон лише створював видимість демократичних змін, а насправді мав на меті збереження старих правил політико-правової гри. Більшість старих законів та інших актів (указів, постанов і т.д.), що закріплювали авторитарно-олігархічний лад, а також захищали старих чиновників протягом 2005-2009 рр., продовжували діяти (можливо, за окремими винятками), ніби не було ніяких змін.

Відновлення народом демократичного, конституційного ладу під час Помаранчевої революції вимагало перевірки старого законодавства на його відповідність основному принципу демократії — верховенству права, а точніше його засадам: соціальній і моральній справедливості, рівності, гуманності, правовій визначеності, пропорційності й т.д. 

У цілому верховенство права — це панування права у державі, результатом якого є захист прав людини, демократії, незалежної державності та інших соціальних і публічних цінностей. Воно втілено у прецедентах Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України, Верховного Суду України тощо.

Верховенство права виконує не тільки правозахисну, але й правоохоронну функцію. Юридична відповідальність є також однією з його найважливіших засад, бо кожен, хто має права, повноваження тощо, повинен нести відповідальність за їх належне використання чи застосування.

Після Помаранчевої революції жоден орган державної влади не проводив перевірок актів попередньої влади на предмет їх відповідності засадам верховенства права, хоча підстав для цього було (та й сьогодні ще існує) цілком достатньо. Демократична влада вирішила, що вона може діяти на підставі старих політико-правових правил, бо для неї самі по собі правила не були суттєвими, а виявилось, що це не так. Старі формально-догматичні правила зробили її заручницею різних обставин (боротьби гілок влади і т.д.), що швидко вихолостило в ній демократичний дух.

Відомо, що ще 2 листопада 2004 року Конституційний Суд (далі — КС) своїм Рішенням у справі про призначення більш м’якого покарання нагадав владі, що держава має впроваджувати верховенство права у своїй правотворчій і правозастосовній діяльності. Проте після Помаранчевої революції це Рішення не стало інструментом системного творення нових правил політико-правової гри. Його було замало для такої ролі, оскільки потрібна була політико-правова підтримка з боку президента, парламенту та уряду, а її не було.

Отже, Помаранчева революція не стала поштовхом для жодного з державних чинників, який би розпочав належне втілення у життя засад верховенства права. Ці чинники надто загрузли у двох антиподах верховенства права:

1) у правовому нігілізмі (ручне управління, непотизм, тіньова політика і право тощо);

2) в юридичному позитивізмі ХІХ – поч. ХХ століття з його верховенством парламентських законів (юридична форма — все, а зміст — ніщо), який панував (і панує донині) у правовій системі країни.

Тому вони не змогли зрозуміти цінність верховенства права, яке залишилось (та й зараз у значній мірі залишається) нереалізованим потенціалом.

Відомо, що після Помаранчевої революції ряд українських політологів (В. Карасьов, М. Маринович) прийшли до дуже важливого висновку: революція не відбулася тому, що її представники не намагались втілити у життя засади верховенства права. Ось де фактично був корінь зла, який і сьогодні дає про себе знати. Звичайно, проти впровадження верховенства права діяла стара прорадянська правова система: позитивістська юридична наука, нереформовані суди і правоохоронні органи тощо.

Наслідком невпровадження верховенства права після Помаранчевої революції стала недовіра громадян до судової та правоохоронної системи, падіння суспільно-моральних цінностей, судові та адміністративні репресії, ріст злочинності тощо. І все це на грунті масового правового нігілізму і радикалізму населення та безвідповідальності влади. Дійшло до того, що парламент та уряд, щонайменше двічі, чинили опір конституційним указам президента В. Ющенко про розпуск, тобто про відповідальність парламенту за стан справ у державі, але тільки в одному випадку такий розпуск відбувся.

Народ і верховенство права. На практиці влада покривала і покриває правовий нігілізм громадян, щоб вони менше звертали увагу на її безвідповідальність. Так, один екс-голова Верховного Суду навіть назвав цей нігілізм природним явищем для українців.

Дійсно, для чиновників (звичайно, не всіх) правовий нігілізм, мабуть, є природним, бо він дозволяє їм користуватися замість легального права нелегальними «понятіями» і «договорняками», що часто межують із злочинами. А для народу правовий нігілізм — це тяжка суспільна хвороба, від якої він сам не може вилікуватись, а по-справжньому допомогти йому поки що нікому.

У той же час для народу засади верховенства права значно ближчі ніж «понятія» і «договорняки», які йому нав’язує бюрократичне чиновництво. Справедливість, рівність, права і вольності та інші цінності верховенства права відомі українському народові ще з часів Київської Русі та козацької України.

І хоча імперські режими, а потім і радянська влада, не дуже шанували ідеали верховенства права на українській землі, зазначені цінності зберігала історична пам’ять та національна культура народу. Так, у творах Т. Шевченко та І. Франко, М. Драгоманова і Л. Українки, українського Розстріляного Відродження й дисидентів-шестидесятників можна знайти відображення у літературно-науковій формі засад верховенства права. Адже свою духовність батьки сучасного українства завжди черпали у таких цінностях, як справедливість, природні права людини та національна історія, і привчали до них українців.

Тому після проголошення незалежності України у 1991 році ідеї верховенства права, яке до цього радянська псевдонаука критикувала як принцип буржуазного права, почали відроджуватись в українській демократичній науці та практиці. Вже в офіційному проекті Конституції України 1992 року його ідеї знайшли своє номінальне закріплення. Як відомо, цей проект не був ухвалений парламентом, який залишався переважно прорадянським. У дусі радянської системи сам парламент за це ніякої відповідальності не поніс.

Здавалося б, існують чіткі історико-політичні істини: у країнах, де панує верховенство права, немає класових революцій; там, де є верховенство права, до влади не можуть прийти тоталітарні політичні сили: ні комуністи, ні нацисти тощо. Проте ця філософія виявилася надто складною для українського політичного класу, який всупереч логіці та інстинкту самозбереження проігнорував впровадження верховенства права і двічі привів країну до народних революцій 2004 року та у 2013-2014 рр.

Революція Гідності та верховенство права. Після Революції Гідності суспільно-політична ситуація в країні складалася майже один до одного з часами Помаранчевої революції: була відновлена Конституція України у редакції 2004 року (!); політики, які керували Євромайданом, як і колись — «помаранчевим» Майданом, знову ні слова не сказали про перехід до верховенства права. Хоча першою вимогою народу на Євромайдані було саме перезавантаження, тобто зміна старих правил політико-правової гри, а виходить — перехід до верховенства права.

Зазначені політики по-своєму розуміли перезавантаження: не як першочергове оновлення старих правил гри, а як першочергову зміну політичних облич («чужих» на «своїх») у владі. І персонально змінили керівництво всіх політичних і правоохоронних органів влади. Судові органи не зазнали персональних змін, крім КС, в якому обрані за квотою парламенту судді були замінені новими суддями з урахуванням нових політичних впливів у ньому.

Очевидно, що персональні зміни у владі треба було робити, але не з позицій революційної доцільності, яка тільки загострила класову ненависть у суспільстві, а шляхом запровадження нових правил політико-правової гри — верховенства права. Адже революційна доцільність ефективна, коли існують революційні суди, а вони в Україні заборонені.

Тому проведені у перші місяці після Революції Гідності політико-правові зміни потребують переоцінки з точки зору додержання вимог верховенства права. Це досить важко робота, що вимагає зміщення акцентів — з політичних на правові. Що належним чином робити у таких випадках ніхто толком не знає, бо, наприклад, суддів, прокурорів, слідчих та адвокатів цьому ніхто не вчив. Фактично ці юристи стали заручниками ситуації, коли від них вимагають результатів розслідування та притягнення до відповідальності винних у злочинах проти народу під час Революції Гідності, а вони змушені лавірувати між революційною доцільністю та верховенством права.

Проте, хто думав про верховенство права у парламенті часів Революції Гідності — питання риторичне, а тому вийшло те, що вийшло. Між тим, треба пам’ятати, що система верховенства права не менш сувора до її порушників, ніж діюча позитивістська правова система. Але перша завжди більш справедлива та менш залежна від політики, ніж друга.

Після приходу до влади президента П. Порошенко стосовно впровадження верховенства права намітились деякі позитивні зміни — як у державі, так і в суспільному житті. Зокрема, конституційною реформою судової влади 2016 року передбачено, що суди керуються верховенством права (ст. 129 Основного Закону), а не законами, як у минулому. А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Ну, хоча б тому, що закони часто обмежують і роз’єднують людей, суспільство, а верховенство права їх завжди захищає та об’єднує.

Проте це ще не значить, що дана реформа в Україні буде впроваджуватись чітко і послідовно. Багато хто з юристів-практиків (суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів) не знає, а дехто і не хоче знати, як впроваджувати засади верховенства права. Але для громадян ситуація є корисною та такою, що обнадіює: тепер вони можуть вимагати від суддів застосування цих засад, на що раніше суд міг просто не реагувати, а також звертатися до КС із конституційною скаргою, якщо закони, що застосовуються в їх справах, суперечать засадам верховенства права.

Після Революції Гідності не тільки держава, але й громадянське суспільство стало більш чутливим до проблем верховенства права: при університетах створюються центри верховенства права; проводяться науково-практичні заходи з даної тематики; змінюються програми юридичних дисциплін тощо. Але ще більше у цьому плані треба зробити, щоб впровадження верховенства права не перетворилося у чергове надування публічних щік, а реально стало інструментом цивілізаційних змін українського суспільства і нереформованої держави.

«Я закликаю українців: продовжуйте демонструвати вашу відданість верховенству права…», — заявив Джо Байден, екс-віце-президент США під час останнього візиту в Україну у середині січня ц.р. Очевидно, що світ чекає від України рішучих кроків у питаннях реалізації засад верховенства права. Вона має для цього необхідний інтелектуальний і моральний потенціал; їй у цьому плані багато допомагає так звана «Венеціанська комісія», яка сприяє у підготовці та проведенні політико-правових реформ (конституційної, адміністративної, судової та муніципальної).

Самим українцям з питань верховенства права треба організувати серйозну просвітницьку роботу, боротися за його впровадження органами державної влади та місцевого самоврядування, в діяльності політичних партій і громадських організацій. Цю роботу необхідно починати з середньої школи, щоб там навчати дітей основам верховенства права.

Особлива надія на ЗМІ та Інтернет, які у питаннях верховенства права поки що малоактивні. Пора відкривати відповідні рубрики, сайти тощо. Поки що ЗМІ та Інтернет часом не розрізняють поняття верховенства права і верховенства закону (законність), плутають їх. Насправді законність — це лише один з елементів верховенства права.

Таким чином, провівши зазначену роботу, ми закладемо суспільно-правовий фундамент, який гарантуватиме країну від ходіння «задом наперед». Реальне верховенство права не тільки виправить ходу українського суспільства, але й допоможе рухатись з прискоренням, якого йому так бракує. Очевидно, що без верховенства права в Україні не може бути ні цивілізованої ринкової економіки, ні дійсно демократичної політичної системи, ні справедливих соціальних відносин. Все інше — від лукавого.

Замість висновків. Якби у часи Помаранчевої революції влада і суспільство системно утверджували засади верховенства права у державі (а не займалися чимось іншим), то Україна вже давно була б у НАТО та Європейському Союзі. А значить, не було б ні анексії Криму, ні російської агресії на Донбасі.

Ось справжня ціна стратегічних помилок українського політичного класу, яку платить за нього народ. І не дай нам Бог повторити цих помилок зараз, коли народ доведений майже до краю.

Як відомо, Кобзар колись писав, що йому не однаково, «як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені». Очевидно, що й нам, сучасним українцям, не однаково, що сьогодні намагаються робити з України «злії люде». Висновок напрошується простий: не можна допускати до влади політиків, які не поціновують засади верховенства права та не готові за нього боротися.

Припинення стану недотримання та негативного ставлення до верховенства права в Україні може відбутися демократичним, еволюційним або ж радикальним чи навіть революційним шляхом. Якщо переможе еволюційна стратегія, тоді цей принцип швидко стане ефективним інструментом глобальних змін суспільства і держави. У випадку ж перемоги радикальної чи революційної стратегії все може піти шкереберть і силове впровадження верховенства права принесе тільки шкоду.

Присвячується українським політологам

В. Карасьову і М. Мариновичу,

які своїми ідеями про верховенство

права надихнули автора на ці роздуми.

Блог отражает исключительно точку зрения автора. Текст блога не претендует на объективность и всесторонность освещения темы, о которой идет речь. 

Мнение редакции «Судебно-юридической газеты» может не совпадать с точкой зрения автора. Редакция не несет ответственность за достоверность и толкование приведенной информации и выполняет исключительно роль носителя.